ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 133

— Та сама… На. Вчини, як тобi велять господь i совiсть.

Вiн повернувся й вийшов, щiльно зачинивши за собою дверi Сiрко помацав рукою — булава була холодна, здавалося, на нiй повиступав iнiй. Кошовий одсмикнув руку. То це за неї пролито сгiльки кровi, — подумав. — Нiкчемнi метал i камiнь забрали стiлькч людських життiв… На нiй i зараз кров. Йому здалося, що кров прилипла до його руки. Спробував витерти її об простирадло… й пробудився доконечно. Сiв на постелi, оглядався здивовано. В опочивальнi панувала тиша, дрiбнi бiтi зорi зазирали у вiкно. Сiрковi сгало моторошно. Вiд цих зiр, од чужої горницi, сiд химерного сну, що все ще хилитався перед очима. Саме отак, у халатi наопаш, у смугастих перських шароварах тинявся пiзно увечерi по палацу хмiльний Дорошенко.

Кошовий пошкодував, що не виїхав учора. Невже йому й справдi щось важила ця булава? Чого хотiв досягти, обiбравши її в Дорошенка?

Тiльки зупинити кров, що заливала рiднi поля. Тiльки миру помiж братiв. Бо то лихий приклад не лише тим, що живуть зараз, а й тим, що житимуть пiсля. Сплинули наверх кинутi Дорошенком слова: "Прецiнь не для себе хочеш виманити її?"Й потопилися одразу ж… Не для себе. Й поки що нi для кого iншого. Так, якби було кому — вручив би. Вклав би в руку дужу й могутню. Колись i сам вар'ював проти дужої руки i тiльки згодом зрозумiв, що iншого виходу немає. Не було в краї вищої сили, вищого закону, якому б пiдкорилися всi i велiнням якого б мали жити. Цей закон суперечив закону сiчовому, але цi два закони, на жаль, зiйтися не можуть. Вiн не терпить насильства й примусу, але без сильної руки нiчого вдiяти не можна. Дорошенко сказав, що забирає Сiрко булаву собi. Дорошенко сам не вiрив у те, що сказав. Сiрко виважив Дорошенкову муку, бачив тяжкий розмир його замiрiв i совiстi й розумiв, що так довго тривати не може. Гетьман кiлька разiв поривався щось сказати й зупиняв себе. Завтра має щось статися. I що саме? Сiрко не знав напевно. Може, гетьман i сам не вiдас, чим зворохобиться його душа. Може, погибеллю Сiрка i всiх козакiв, якi приїхали з ним… А може, кiнцем довголiтньої братовбивчої вiйни, першим днем миру, надiєю на щастя краю. Бо далi так тривати не може. Iнакше'гетьмани вигублять до кореня свiй власний народ.

* * *

Дорошенко зрiкся гетьманського чину ранком наступного дня. Цiлував булаву востаннє й вручав її в руки кошовому Сiчi Запорозької на радному майданi бiля соборної церкви. Майдан був майже порожнiй. Гетьманська старшина, невеликий гурт городових козакiв, Сiрко та Флор Минаєв — оце й усi, хто був при тому.

Так повелiв Дорошенко. Не грали сурми, не били литаври, не майорiли проти сонця прапори та корогви. Всi санджаки того ж дня повiз у Москву гетьманiв брат Андрiй. Дорошенко поки що залишався в Чигиринi чекати своєї долi. Вiн не розпускав вiйська, проте одкликав з Адрiанополя своїх резидентiв i наказав випровадити геть турецьких i татарських. У Чигиринi поки що не знали, чого чекати: миру чи нової вiйни. То бiльше, вiдомо всiм: найтривкiший мир наступає пiсля найтяжчої вiйни i найтяжча вiйна пiсля довгого миру.

* * *

Повертаючись вiд Дорошенка, запорожцi зупинились на першу исчiвлю в корчмi навпроти Кременчука. Корчма була покинута, стежка до хати заросла споришем, попiд призьбою й бiля ганку вигналися бур'яни в пояс, хтось познiмав дверi, повиймав вiкна, одначе широкi дубовi лави, а також стiл i кленовi поли для нiчлiжникiв залишилися. З хати притьмом вимчав кiт, скочив на похилений тин, вигнув спину, зашипiв, а тодi занявкав. Здичавiв, але ще не зовсiм.

Козаки попутали коней i пустили в лужок пiд дикi грушi па попас, а самi розташувалися в корчмi. Вона була величенька й складалася iз заїжджого дзору та шинку, якi роздiлялися повiткою, пiд неї подорожнi ставили конi й закочували вози або затягали сани. При шинковi мiстилася й кiмната, в якiй жив корчмар з сiм'єю. Все те тепер запустiло: мальованi крокусом стiни та сволоки потемнiли, пiч полупилася, долiвка вибилася. Одначе радiли й такому затишку, все ж не годувати комарiв десь у байрацi. Вечiр мав пiти не на пропаще: везли дещо в тороках, й куманцi та фляжки були повнi, а в передках возiв, на яких допроваджували подарованi чигиринцями гармати, покочувалися туди — сюди новi кленовi барила. Чопки з барил вибили, проте денець не побачили: сталася подiя, за якою забули й про румильське вино, й про фляжки з оковитою, й про все на свiтi. Не вiдомо, хто iз козакiв i як саме дознав про гетьманську булаву, яку Сiрко вiз у тороках свого сiдла, — адже, коли Дорошенко її вiддавав, запорожцiв не було, всi вони стояли постоєм у нижньому посадi, булаву Сiрко вирiшив показати вже в Сiчi, на великому крузi, — але в корчмi хтось виповiв цю таємницю. Вiсть та зв'южила сiчовикiв. Уже трохи хмiльнi, вони обступили ванькирчик, де вкладався на спочинок кошовий, i почали вимагати, аби оддав булаву.

— Викинь її, батьку! — гукали запорожцi. — Вона турком смердить. На нiй кров християнська.

— Як можна викидати?! Це справжня булава, Хмелева, — хтось спробував погамувати козакiв, але його не слухали.

— Ти одурив нас, нишком од коша вiв перемови з гетьманом. Не маєш на те зволення! — лунали голоси.

— Виходь до нас. Винеси її, ту заразу!

Вони розпалю'вали криком один одного, двоє найвiдчайдушнiших, а може, найхмiльнiших, переступили порiг, де в свiтлi олiйного лiхтаря без жупана, в самiй сорочцi, вишитiй дрiбним барвiнковим квiтом по комiрцю, сидiв кошовий, їм намагався перешкодити Нiс, пропхався й собi до дверей, але його не пускали.

— Чи ви подурiли, чи показилися, — усовiщав сiчовикiв Нiс. — Кошовий вже спати вкладається. Ви хмiльнi й дурнi. Ось прочумаєтесь… А ще краще: приїдемо на Сiч, запитаємо перед усiм товариством.

— Ми хочемо зараз, — осмiлiлий од горiлки, кричав з?за чужих спин Шевчик, перемiнивши голос. — Нехай дає одвiт.

— Тобi, пришелепуватому? — взявся в боки Нiс. — Кошовий, далебi, має свiй розум.

Шевчик сховався, але iншi не вiдступали.

— Може, вiн i має, а ти нi. Йди, осавуле, до сучої матерi! Носа зiм'яли, одтерли, а самi приступили до ванькирчика ще прикрiше. I вже не запитували, а правили вину.

— Ви з гетьманом замислили щось гибельне для своєї вiтчизни.

— Ми вольнi, а гетьмани у нас комусь служать! Кошовий встав, одягнув кунтуш.

— Йдiть геть, — сказав. — Дам одвiт на вiйськовому крузi.

— Зараз давай, — закричав гостролиций, з хвацькими вусами козак Плямкало, аж полум'я лiхтаря трiпнулося за вiдчиненими дверцятами й трохи не погасло. — Ти радився з нами, коли брав її?

Отаман до того крику скипiв, його лiва брова звично зломилася й круто поповзла вгору.

— Не маю нужди радитися з дурнями, — гукнув i схопив Плямкала однiєю рукою за груди, а другою за плече й витурив у сiни. Плямкало полетiв шкереберть, збив з нiг одразу двох. А Сiрко вхопив за плечi ще одного, який лишився у ванькирчику, й теж потурив. Вiн хряпнув дверима й мимохiть повернув дерев'яного цуцика. Все скоїлося в одну мить. А в наступну у дверi вдарила лайка й загупотiли кулаки. Проте дверi були мiцнi, дубовi, окованi залiзними штибами. Видно, в цiй кiмнатинi мешкав корчмар i тримав тут грошi. Запорожцi ганяли тарани: били ногами, намагалися виламати дверi плечима, а вони лише гудiли.

— Несiть колоду! — залунали голоси.

— Лаву давайте. Тягнiть її з свiтлицi!

— Ми йому покажемо, як глумитися з товариства!

— Розiб'ємо булаву на головi!

Сiрко розумiв, що то не порожнi погрози. Хмiльнi, розлюченi зпорожцi увiрвуться до комiрчини, свiтло погасне, й хтозна, що може скоїтися в темрявi. Вийняти шаблю й рубати кожного, хто поткнеться на порiг?

Не випадало.

— Ет, чортової матерi, — вилаявся скрушно.

З комiрчини були ще iншi дверi — на кухню, а звiдти — в сад. Отаман одяг шапку, схопив дорожнi сакви, в яких лежали його пожитки, серед них i булава, й вийшов у заснований густими тiнями сад.