ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 126

Його лякала та стрiча; якщо й цього разу пiде врозруб, доконечно змалiє надiя на оборону краю, на iриденту — на все те, чим жив i задля чого стiльки рокiв не випускав з рук шаблi. Знав: перетрактацiї будуть важкi. Либонь, привести Дорошенка до миру з Самойловичем не вдасться. Буває, ворожнеча заходить так далеко, що люди уже не володiють собою. Вiн i сам не може пригасити у своєму серцi гнiву проти Самойловича. Сибiрськi морози остудили його, а надмухав їх туди гетьман — попович. Але що ж дiяти? Якщо не втихне братовбивча вiйна, Україна стече кров'ю. Може, йому вдасться вмовити гетьмана, щоб передав булаву комусь iншому, щоб вiдмовився вiд неї зовсiм. У тих своїх майбутнiх перетрактацiях покладався на перший яскравий спалах, на власну щирiсть i не — хитрiсть, якими не раз обеззброював супротивникiв.

Вимислюючи собi мандрiвку в Чигирин, виповiв свої замiри та сумнiви Флору Минаєву. Яко чоловiку сторонньому i хоч ще молодому, але гострому на думку й гартованому долею в життєвих кру — чiях. Це вже вдруге Минаєв на Сiчi, позаминулого лiта вiн теж ходив з запорожцями на Крим. А ще ранiше ходив Флор зi Степаном Разiним. Обмiтав з чобiт пилюку шовками, здобутими в Персiї, пив густi вина з боярських льохiв, обiймав купецьких дочок, клявся Стеньцi на вiчну дружбу, пили з одної чари, та вчасно й одхитнувся од нього, вiн тiльки трохи надпив з чари, решту випив сам Стенька, аж до кривавицi на днi, якою й похлинувся поблизу московського кремля. Коли схопили Разiна, Флор уже давно був на другому березi, i Стенька пiшов без нього в далеку криваву путь. Та путь, либонь, манячила перед очима Флора все життя. Минаєв не продав Разiна, вiн наперед побачив, що той заварив пиво надто круто i воно перегiркло ще до того, як його розлили в чари, що сам отаман не вiдав до кiнця, хто й де його питиме. Минаєв не раз важив своїм життям i в iм'я товариства, i в iм'я отамана, а тодi враз видалося воно йому дорогим, а iнше пиво смачнiшим. Нинi втiшався своєю розважливiстю i мудрiстю. Та й просто перемiнився вiдтодi. Став iншим навiть з вигляду: поважчав, покруглiшав, став статечним, хазяйновитим козаком, розважливим i нешвидким на балачку, мудрим отаманом, до чийого слова вже прислухалися на вiйськовому крузi. I, мабуть, тiльки сам i знав, що в його жилах ще й досi бродить дещиця того пива, яке пив iз Стенькою, i що гарячий Разiнiв погляд випалив у душi двi дiрки навiчно. Й студять у тi дiрки холоднi вiтри, й тодi стає Минаєву незатишно та холодно, i смокче тодi серце думка, й гойдається за спиною невидима тiнь. Немов у спокуту, першим врубується в сонмище татарви, й шабля в його руцi миготить, як у давнi, колишнi часи, й хмiль гарячить голову, i йому самому здається, що вiн кудись поривається, до чогось дотикається, прилучається до чогось гарячого й крамольного, хоча поклявся вже нiколи до того не прилучатися.

Минаєв умiв утiшатися життям. Часом на самотi переймався гарячою радiстю, що Стеньчинi костi вже давно рознесли круки, i брата його, i всiх iнших разiнцiв, а вiн живе й п'є меди, гуляє на банкетi життя, i гулятиме ще довго, й зазнав iнших утiх — є в нього жiнка та дiти, й поважають його на Дону, Обирали вiйськовим отаманом i скоро оберуть знову. Власне, на те отаманство заробляв i тут. Радiсть не раз поймала його в церквi, коли починали проклинати царевих ворогiв, а найперше боговiдступника Стеньку, але й страх тодi струшував ним, i вiн гаряче хрестився та благословляв у думцi ту нiч, у яку втiк вiд крамольного отамана. Але бували ночi, коли Разiн приходив до нього увi снi. З роками те траплялося все рiдше. Разiн одпливав на чорному прузi далi й далi, промовляв тихiше й тихiше, тiльки погляд його свiтився, як i колись, — гаряче, скажено, й тодi Минаєву ставало особливо моторошно й гiрко. Разiн забрав з собою часточку якоїсь його сили й вiри — i ще щось, на що Стенька так i не вказав йому i, може, й не мiг вказати, але сам жив тим, та так i забрав iз собою на той свiт. А може, воно — найбiльша сила на землi. Може, тiльки ним i повинна жити людина. Отiєю вiльнiстю душi, вiтром свободи, лише без кровi й насильства, i знову ж ще чимось, чому Минаєв не мiг знайти визначення. Вiн недаремно так пильно приглядався до запорозького отамана. В ньому, як здавалося Минаєву, теж жило оте невiдоме, яре, i було воно ясне, очищене, тiльки мовби скуте. Часом йому здавалося, що Сiрко просто знає якiсь заповiтнi слова, i якби вiн виказав їх. Флор по — iншому б подивився на свiт i на себе самого. Кошовий отаман — мудрий i мовби нацiлений кудись. У якусь печаль, у якусь мрiю, на якусь мету. Проте вiн не виказує анi тої печалi, анi тої мрiї. Може, через те, що надто багато лиха упало на його душу i надто багато нещастя чигало попереду.

Минаєв учився в кошового отамана вiйськової науки й науки жити з людьми. В цьому, останньому, Сiрко був багато в чому не схожий на Разiна. Послухає думки кожного, не образить нiкого, хоч i не дасть попуску, й покарає, але покарає тiльки винуватого. За невинного сам пiдставить голову. Немає бiля нього лестивцiв, немає нашiптувачiв, немає й пасинкiв. I тiльки тодi, коли його доведуть до киплячки, тiльки в буйному хмелi вловлює Флор у ньому щось таке, що ранiше не раз спостерiгав у Стеньцi. Той же крутий злам брови, той же загадковий, небезпечний вогонь в очах, ту ж дику завзятiсть. Минаєв пам'ятав i боявся її. Й тодi радив iншим не йти насупроти отамана. А ще подiбний Сiрко до Разiна у веселощах. Нестримний, рвiйний до часу, доки враз не впаде йому на чоло тiнь i вiн нiби кудись вiдлетить.

Сiрко й собi виокремлював Флора Минаєва з усього козацького гурту. Вельми цiкава була для нього ця людина, цiкава й сама по собi, а надто тим, що Флор знав Разiна. Вiн i досi не мiг вiдгадати, що винесло Стеньку на такий крутий гребiнь i що привело до зг^би. Флор Минаев, коли його запитували про Стеньку Разiна, розповiдав про їхнiй похiд у Персiю, про" заваруху на Дону" i про все iнше, що знав, одначе завжди обминав мовчанкою Сiрковi запитання: яким був сам Разiн, як мислив, як жив, з чого уклалася їхня з Флором дружба i на чому обiрвалася. Тiльки раз, коли кошовий надто допiк його, сказав:

— Вогнем горiла Стеньчина душа. — А потiм помовчав i додав: — I голова — теж.

Й не вiдгадати — осуджував чи схвалював за те Стеньку. Либонь, за перше — схвалював, за друге — осуджував.

У бою Флор Минаев мiцний, тямковитий — либонь, уже устоялася кров i набувся бойного досвiду. Сiрко знає, що може покластися на нього в круту годину. Та й, опрiч усього, за Минаєвим нинi стоїть Дон. I думку, яко про козака, уклав про Флора давно.

Не раз i не два гасали в степах понад Сiверським Дiнцем, разом шарпали ногаїв i вломлювались у Крим. Заприязнились один з одним не за столом у корчмi, де слова легкi, де язики щедрi на обiцянки, а в походах та сiчах, де на двох — двi шаблi, але одна ханька з водою, яку не розрубаєш, одна небезпека, одна смерть. Вони нiколи не обмовилися про те жодним словом, навпаки, при стрiчах трохи кпили один з одного, здебiльшого згадували смiшне й не згадували гiркого. Роки щодалi дужче роздiляли їх, помiчали один в одному, як старiють, але взаємини їхнi лишилися тими ж, що й ранiше: щирими, дещо офарбленими легким кпином. Щоправда, з часом Сiрко пiднявся на найвищий щабель старшинського звання, Минаєв здебiльшого ходив наказним отаманом; звичай не велiв йому бути запанiбрата з кошовим, i вiн те брав до уваги.

Минаєв вислухав Сiрка i сказав:

— Вiзьми й мене на цю виправу.

— Меди в Дорошенка солодкi, — примружив лiве око Сiрко, — але й шабля гостра!

— Так я лизатиму меди, а ти — шаблю, — сказав Минаєв.

— Поки лизатимеш меди, можуть тобi одтяти язика. А то й голову. Нi, Флоре, — мовив уже без усмiху. — Непевний це ралець. Не варто на нього їхати. Зовсiм недавно ми вiншували в наших реляцiях правобiчного гетьмана сарданапалом i погубителем християн. Вовком вiн на Сiч дихає.

— Чого ж тодi їдеш? — запитав донський отаман.

— Менi, — зiтхнув, — iнакше не випадає. Кажуть, слiпому не свiтять. Хочу повезти в Чигирин свiчку. Мислю, дуже багато слiпих блукає у нашiм краї.