ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 125

Од вiтру, що повiвав знадвору, хиталися язички вогню на трисвiчнику. Петро Кугукало, новий джура кошового, затуляв їх шапкою. Джуру отаман узяв недавно, остаточно стративши надiю вiдшукати Лаврiна Перехреста. Петро Кугукало — хлопець забудькуватий, млявий i сонний, з булькатими очима, повiки котрих гноїлися од якоїсь хвороби, — не припав отамановi до серця, але тепер йому було байдуже. Та й, думав, може, надмiру чiпляється до хлопця, мiряє його по Лаврiновi.

Джура дрiмав стоячи. Вiн або дрiмає, або жує щось — найчастiше сушню, дiстаючи її з глибоченних кишень синiх штанiв. Бiля нiг Кугукала, просто на долiвцi, вивернувся величезний, чорний, з бiлою плямою пiд горлом, котяра, лежав, як неживий. Сiрко подумав, що вони чимось дуже схожi мiж собою — його джура i оцей кiт, обоє вайлуватi, лiнивi й невразливi: прожени за шкоду — пiдуть i небавом припхаються знову, не пам'ятаючи лайки i своєї шкоди. I голос у Кугукала тонкий, котячий.

Не такий, зовсiм не такий був попереднiй джура. Може, через те так часто згадував його кошовий.

Хiба б ото Лаврiн отак сонно позiхав у кулак. Та вiн би досi в вуха i в очi влiз послам, не прогавив жодного слова, мотав усе на вус, а тодi до пiвночi не дав би спокою отамановi: "А знаєш, батьку, коли б нам отаку гармату поставити на Ляськiй баштi… Набити картеччю". — "Був уже один такий, сокири зв'язував. Спи вже". — "Той в'язав з дурного розуму. А ми б пiд жерлом тiєї гармати увесь узвiз тримали".

У цьому прикомiрку — прибудованiй до куреня хатинi — ще й зараз все нагадувало про Лаврiна. Розмальований виноградом сволочок (пам'ятав, як хлопець принiс з церкви фарбу), розвiшана по килиму зброя (Сiрко почiпляв абияк, Лаврiн перевiшав по — своєму: три рушницi — двi по краях i одна зверху, двi шаблi, три порохiвницi, а посерединi кобза з великою квiткою); два снопики одворотного зiлля за трямком. Виглядали тiльки кiнчики гузирiв — Лаврiн запхнув їх покрадьки, щоб охороняли кошового вiд напастей i ворожої шаблi. Сiрко дивився на них, i серце йому оповивала тепла журна хвиля. Бачачи, що кошовий щось думає, козаки притихли. Вiд тої тишi вiн очутився, повернувся до Щербака та Пелеха. Тi сидiли пiд образами, пили холодний узвар iз сушених персикiв, яким частують тiльки послiв та iнших вельможних гостей, i перемовлялися. По хвилi Сiрко уважно слухав їхнi оповiдi. Новин було багато.

Нещодавно добiгла кiнця велика незгода помiж царем Олексiєм та патрiархом всiєї Русi Никоном, що вкрутила у свiй вир найзнач — нiшик церковних та мирських мужiв, вiдгукнулася й на простих священиках та всьому поспiльству; цар надто близько пiдпустив до свого серця патрiарха, надто високо помислив себе патрiарх та й перехилив коромисло дружби в один бiк. Велику владу обiйняв на Русi Никон — писався государем, державцем, крутий мав норов, тяжку руку, скупив незлiченнi багатства — все те врештi злякало Олексiя, якому бояри й ранiше нашiптували погибель трону й вiнця од патрiарха. Вельми перетерпiла церковна братiя, патрiарх з неї хрестом i патерицею вибивав єресь. Либонь, не стiльки єресь, скiльки глупоту й темряву. По всiх церквах не однаково правилась божа служба, не однаково хрестилися, не одне писалося в церковних книгах, переписаних напiвграмотними дячками. Аби виправити богослужбовi книги та звiрити їх iз грецькими оригiналами, Никои запросив з Київської колегiї вчених мужiв з iєромонахом Єпiфанiєм Слови — нецьким на чолi, вправних у грецькiй та латинськiй мовах, зело мудрих в iнших науках.

Коли патрiаршество Никона скiнчилося зняттям з нього сану й засланням у Воскресенський монастир, усi подумали, що реформацiя уже скiнчилася. Одначе цар i новий патрiарх повелiли не вертатися до старого. Почався церковний розкол. На той час, коли там гостювало запорозьке посольство, в Московськiй державi велася тяжка — кнутом i Сибiром — боротьба iз розкольниками та єретиками.

— А як же київськi вченi мужi з iєромонахом? Що мають за дружбу з Никоном? — запитав Сiрко, котрий сидiв бiля вiкна й слухав неквапливу оповiдь Щербака. Того весь час поривався перепинити Пелех, бо йому здавалося, що Щербак оповiдає не так, вiн пiдхоплювався, починав дзигорiти, вимахував руками й навiть намагався промовляти за патрiарха та царя, обоє вони в нього бiгали й кричали, i запорожцi, якi не любили поспiху, щоразу зупиняли Пелеха."Не сiчи. Хiба ж ото таки цар дринзає, як п'яний дячок, i дулi суче! Кажи ти, Максиме!" — "А суче, суче!" — Пелех.

— Не впала на них немилiсть. Живуть, як за Никона жили, — погладжував вуса Щербак i похитував великою головою. — Ще й нових стовпiв вченостi з Києва до Москви кiльканадцять приїхало. У церквах соборних їх чимало i в царському теремi теж, не тi тепер звичаї при Московському дворi. Й там занепадає багато чого старого, — зiтхнув лiтнщ козак. — Наших грамотiїв у тiм провина немала. Бачено — в Iiреображенському селi воздвигли комедiйнi хоромини i грають — показують блазнiв. Як у нас на Подолi.

— И зовсiм не блазнiв, — пiдхопився низенький кремезняк Пелех, якому, видно, тi комедiї вельми сподобалися. Вiн заходився показувати, як грали лицедiї "Блудного сина", надуманого Симеоном Полоцьким. Його маленькi очицi захоплено блищали, по пицi розповзалась масна, хитренька посмiшка, й вiн справдi був схожий якщо не на блудного сина, то на ярмаркового злодiя. Козаки реготали, й Сiрко реготав теж. I просив Пелеха ще раз показати, як вертається блудний син додому. А тодi витер у куточках очей сльози, що набiгли од смiху, сказав замислено:

— Шабля проти шаблi, хрест проти хреста. Нема спокою людинi на землi, не вмiє вона жити в мирi. I блудних синiв теж розвелося чималенько. Волочиться по чужинських хоромах, нагуляється, натiшиться, а тодi вертається i вимагає телицю.

Далi отаман майже не слухав послiв, думав своє. Трохи перегодя мовив:

— Бачу, приймали вас милостиво й по чину. З того маємо радiсть.

— Грiх скаржитися, — пiдтвердили посли. — Не чули од московських людей кривди, а тiльки гостиннiсть i шанобу.

— Пригощали нас там добре, — казав Пелех. — Як випили на потуху, ледве в сани повлазили… Ласi стрiльцi до цього зiлля, незгiрш, як нашi голоколiнчики. Бояри у винах заморських теж вуса мочать, а тодi вогнi пускають, фейерверками званi. Багато спалюють пороху…

… — А скрiзь по лiсових нетрях, де ми їхали, московити дьоготь женуть i мають з того таляри загранишнi… — вiв свою лiнiю Щербак. — Якби в нас був лiс, i ми б могли заробити, а то ледве вистачає на юхту…

Сiрко хитнув головою, а сам думав уже про iнше посольство. Про власну мандрiвку на Правобережжя. Якою буде його стрiча з правобережним гетьманом? I що про те скажуть тут, на Сiчi? На тiй його путi чинила кошовому помiшки старшина й все товариство. Либонь, i самому той замiр не раз лягав тяжким сумнiвом на серце. В нещадний кривавий розбрат зайшло Запорожжя iз правобережним гетьманом. Либонь, не могли примиритися сiчовики з Дорошенковими зброднями, його якшанням з турчином та татарином, з тим, що вiн двигав їх на християнськi землi. Надто ж перейнялись ворожiстю до нього пiсля погрому в Ладижинi. Тодi Сiч послала Дорошенковi листа, в якому називала його поганином i запеклим своїм ворогом. Зiштовхнулися запорожцi з дорошенкiвцями пiд Смiлою i Жаботином, дзвякнули щаблi, потекла крiвця. Християнська крiвця через поганина i його лукавого приятеля Дорошенка. Правобережний гетьман клявся в листах найстрашнiшими клятвами, що пiд Ладижин i Умань турчин прийшов не за його наустом, що не мислив вiн лиха Ладижину й запорожцям, але якщо тi мають його за адверсора, то й вiн матиме їх за недругiв довiку. Сiрко й сам горiв гнiвом на Дорошенка. Скiльки злих слiв сказав йому в думках, скiльки кинув на важку, чубату, зачмелену голову його проклять! Але досвiд пiдказував iнше: вогнем вогню не погасити. Бiля мiжусобного багаття тепло тiльки ворогам. Й тодi зцiплював зуби, гнуздав погорду, гасив гнiв. Важко йому було: почував, як щось перевертається всерединi, черкає гостряками по серцю, як сердиться з одної думки на те, що мусить увiйти в Дорошенковi покої, сiдати за його стiл, розмовляти з ним. Але не милостi шукати, не просити запомоги поїде до Дорошенка. Поїде шукати добра — не собi, просити миру — теж не собi, шукати порозумiння мiж двома вершителями людських доль на двох днiпрових берегах, котрi щодень вiддаляються один вiд одного й уже можуть нiколи не зiйтися. А розiйдуться днiпровi береги, то й Днiпро увiйде в землю!