ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 120

— Замок колись був ще бiльший, тiльки дерев'яний, — каже Фiлон, облизуючи та ховаючи до кишенi дерев'яну ложку — рибку.

— Багато ти знаєш, — недовiрливо кидає Якiв на прiзвисько Струль. — Стоїть вiн уже лiт сто.

— Стоїть, та не той, — блискає очима Фiлон, — той згорiв.

— Чого б то вiн згорiв? — облизує й собi ложку Якiв. Губи в нього тонкi, а очi великi й сумнi, як у старого вола, а чуприна чорна й буйна, i лице довгасте, сказати б, гордовите, коли б не тi очi.

— Бо… спалили козаки Хмелевi. Налетiли i в одну нiч… Кобзар розказував. Отой, що на пречисту спiвав на папертi. Вiн у нас обiдав.

Люблять парубки поговорити про Хмеля, про козакiв, про Сiч, тiльки бояться. Отож i зараз.

— Не бридь дурного, — трохи боязко, а трохи суворо кидає Якiв. — Розказуй тiльки те, що бачив на власнi очi.

— Виходить, кобзар брехав? — прискалює крапчасте, як у кiбчика, око Фiлон.

— Може, й брехав, — понуро кидає Якiв. — Йому що — поплескав язиком, та й далi.

— А нам?

— Сам знаєш, за що б'ють дурнiв, — звiвся на ноги Якiв i хвицьнув батогом на вишневому батожилнi. — Нам пора запрягать.

I знову: "Соб, сiрий, соб, шутий, щоб тебе вовки з'їли. Куди хапаєш, не нажерешся нiколи". Воли притомилися, та й голоднi, не напаслися, нерiвно йдуть у борознi (то сiрий попускає, то шутий), треба пiдганяти, мiцнiше тримати плуга. Вступає в ноги втома, болять руки. Врештi Якiв кладе плуга лiвою чепiгою донизу, собкає до волiв. За ним тягнеться вузенька, неначе ножем прорiзана, смуга — її крає лемiш. Сонце сидiло на самiй макiвцi могили. Кiнчали оранку ранiше, бо субота. Як їхали до села, у церквi бемкав малий, яким дзвонять у пiст, дзвiн.

Звичайно хлопцi пiд'їжджали до греблi з поля, хоч можна пiд'їхати туди й через куток Ямне, що за греблею. Але вулички там вузькi, покрученi: щоб не наїхати на чий — небудь плiт, воли доводиться вести на налигачi.

Фiлон поспiшав i через те поїхав через Ямне. Й не вiв воли, а гейкав з воза. Поспiшав, бо крутилася в головi думка зняти з горища та переглянути ятiрцi. Либонь, за зиму лозовi кiльця потрiскалися, та й дiрки не позалатував з осенi. За тi ятiрцi його сварили батько та мати i старший брат Йосип, бо ставив їх Фiлон у кiнцi свого городу, в очеретi, де людям ловити рибу заборонялося. Фiлон на тi прохання i погрози батькiв та Йосипа не зважав, бо ще не був упiйманим. Ставив i виймав ятiрцi вночi, а як їх знайдуть удень, нехай докажуть, що вони його…

Фiлон так задумався, що й незчувся, як воли надали в ходi, а тодi й зовсiм побiгли. Вiз саме виїхав на вигiн, дорога до греблi — прямо, а вони бiгли кудись праворуч, донизу. Воза хитнуло, кинуло, Фiлон вхопився за полудрабок, i в цю саму мить попереду пролунав тонкий скрик. А вiз уже зупинився, i воли пили з вiдер, якi стояли бiля криницi. На цямринах лежало коромисло, а з того боку криницi з?за зрубу виглядало кругле, перелякане личко.

— Цабе, сiрий, назад, шутий, бодай би ви повиздихали. Воли ж припали до води, тiльки боками хлипали.

— Бодай би ти краще напоїв їх, — почулося з?за криницi. — Добрий хазяїн. Бач, як здухвини позападали.

Фiлон тягнув воли за налигача i бив їх пужалном по мордах.

— Нехай уже допивають, — пролунав той самий голос, i Фiлон оглянувся.

Дiвчина вже вийшла з?за цямрини, й Фiлон гаразд бачив її. Кругле, як мiсяць, обличчя, розлетистi брови, рiвний носик, туго стуленi губи, невисокого зросту, ставна й зграбна.

— Витягни ще, — наказала дiвчина.

Фiлон погнав важкий цебер углиб, дiстав води, подоливав у вiдра. I втупився зором у дiвчину. Вона не вiдводила очей, спокiйно i якось надто впевнено дивилася на нього. "Чия вона? — розмiрковував Фiлон. — Ткачикiв? I як її звати? "Аж сам здивувався, що не знає достеменно, чия це дiвчина i яке в неї iм'я. Запитати — б, але язик неначе прилип до пiднебiння. Фiлон аж розгнiвався, але не знаходив способу запитати в дiвчини iм'я.

— Чию це воду випили воли? — нарештi спромiгся.

— Божу, — вiдказала дiвчина.

Воли стояли, i з їхнiх морд у вiдра кльокали краплi, а далi почали смачно хапати спориш, що рiс бiля криницi, вiн аж рипiв пiд їхнiми губами.

— Ти лiпше набери води та сполосни вiдра, — знову наказала дiвчина.

Iншим разом Фiлон би тiльки засмiявся на таку вимогу, а тепер вiдвiв убiк воли, уволив волю. Ще й понабирав вiдра. Дiвчина зачепила їх коромислом, пiдставила плечi й понесла вгору по вулицi, похитуючи станом у лад ходi. А Фiлон стояв, роззявивши рота, й дивився їй вслiд. Стара, сива, облисiла бараняча шапка з'їхала йому на чоло, руки зiгнули в дугу грушеве пужално.

З цiєї митi Фiдон перестав бути Кiбчиком.

Вiн одiгнав на чорний двiр воли й у тихiй задумi повернувся додому. В дворi батько — вироблений, переляканий, забитий нуждою чоловiк у сiрiй свитi й сiрiй шапцi, з — пiд якої вибилося пасмо сивини, та старший брат Йосип, високий — у материн рiд, широкий у плечах, мовчакуватий i понурий парубок, вдвох розбирали загату з очеретяних в'язо. к, якими хата була обкладена ще на зиму; мати саме зварила вечерю, на стiл подавала Василина, сестра, молодша на два роки вiд Фiлона — од великодня пiде їй шiстнадцятий.

Повечеряли галушками з тертою сiм'яною макухою, повкладалися спати. Всi покотом, на полу; з лiвого краю Фiлон i Йосип, з правого — мати й Василина, посерединi батько. Вiн iнодi схропував i прокидався, мацав себе рукою за голову й одразу ж засинав знову.

Спали всi, тiльки Фiлоновi не спалося. Либонь, чи не вперше в життi. Й стояло в його пам'ятi кругле личко, й терновi очi гнiвно дивилися на нього. А може, й не зовсiм гнiвно… Ось тепер вони вже дивилися ласкаво. Фiлоновi стало трохи соромно. Звичайно, вiн вже думав про дiвчат, i навiть не так, як зараз, а трохи й грiховно, проте тiльки тодi, коли спав сам пiд пiддашшям комiрчини або в полi бiля товару. Думати про дiвчат, та щe грiховно, бiля своєї рiднi стидався. А зараз думав, тiльки в тих думках не було й дрiбки нецноти, вiн думав про незнайому дiвчину як про сестру… нi, трохи не так, як про сестру, але й iнакше, нiж думав ранiше про дiвчат. Не йшла вона з мислi, й не мiг заснути до пiвночi.

Наступного ранку Фiлон устав услiд за матiр'ю. Вмився, розчесав непокiрного рудуватого чуба й звернувся до матерi.

— Я, мамо, взую Йосиповi рантовi чоботи та одягну його шапку. Хочу пiти до церкви.

Мати здивувалася (ранiше Фiлон ходив до церкви тiльки на великi свята та сповiдатися, й то пiсля материних вичитувань), трохи повагалася й дозволила взяти шапку та чоботи.

— Тiльки ж дивися не помицькай.

Йосипу вже двадцять другий рiк, немолодий парубок, треба й сватiв засилати, й батьки стягнулися йому на парубоцьку одежу. От тiльки з ким побратися, куди вести молоду? Податися б у прийми (Йосип згоден на те), так усi багатшi одиначки, навiть дзюби, розхапують проворнiшi. Доведеться, мабуть, прорубувати в коморi вiкно й робити з неї кiмнату. А куди запхати злиднi, того вже не знає нiхто. Ще тiльки сiють, а збiжжя в кадiбцевi на денцi (мати охкають бiля кадiбця). Але й те сьогоднi Фiлоновi не в клопiт, як не вельми воно йому в клопiт i в iншi днi.

У церквi людей певнiсiнько, не протовпитись (церквиця маленька), й стоять вони на схiдцях бiля притворiв, дiвчата i парубки розташувалися кiлькома гуртиками просто на травi пiд вишнями та грушами, хлопцi попiдстеляли свити, повсiдалися зручно, дiвчата поприсiдали, як сороки на лозi, — аби не зазеленити в молоду траву бiлi та жовтi плахти й сорочки.

Фiлон обiйшов довкола церкви, але кругловидої дiвчини не побачив. Тодi вiн пропхався у правi бiчнi дверi, правда, не далеко, та й служба вже закiнчувалася, пiп вiв казання. Наказував, щоб молодшi слухалися старших i щоб чоловiки не били жiнок. Жiнки побожно хрестилися, деякi чоловiки таїли в куточках очей глузи. Фiлон випхався з церкви й став недалеко вiд ворiт пiд грушею. Бемкнув дзвiн, люди повалили з церкви. Гуртами й поодинцi, гомонiли неголосно. Ось уже й слiпа старчиха Секлета подибала з дочкою — поводиркою додому… Кругловидої дiвчини вiн так i не побачив. Недовго роздумуючи, Фiлон попрямував на Загату, де вона жила. Пройшов порожнiми вуличками, наполохав курей, що висипали з чийогось двору на вулицю, буцнув кулаком у лоба чиєсь рябе теля, прип'яте до тину, нiкого не зустрiв (усi саме снiдали) й подався в береги. Вiн не хотiв iти додому, бо доведеться оддати Йосиповi шапку та чоботи, а Фiлон сподiвався побачити дiвчину на веснянках, як називали в них у селi дiвочi та парубочi гулянки за дня.