ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 119

— Ви самi порiвнялися з ними панством. Такi самi порядки заводите, як i шляхта. А що татарин нас дотирає, те вам байдуже. Кликали купно в похiд на Крим…

— Купно! Пiд чиєю хоругвою?

— Пiд двома.

"А ось тобi", — проказав подумки Черняченко й скрутив загогулисту дулю, але з рукава кожуха не висунув.

— Що ж, приневолити вас не можу, — зiтхнув Сiрко. — Знову пiдемо з донцями.

— Цар указав…

Та що ви всi пiд царя лiзете, — сплюнув на долiвку кошовий, — цар та цар. А донцям, братнiм людям, не одписали жодного разу. Не там спiлки шукаєте.

Черняченко Сiрка вже не слухав. Бачив, що всi повiддя обiрвано, усi сильця розплутано, залишилося одне. Запорожцiв — троє, а сердюкiв — десятеро. Вiн аж затремтiв од тiєї думки, й дрож почав його бити такий, що того не мiг приховати. А що, як привезти вар'ята в мiшку — i всiй справi кiнець? Або й… По дорозi можна той мiшок загубити в глибоких снiгах. Посольська душа трiпотiла, Черняченко аж упрiв, у куточках мiцно стулених губiв виступила пiна. Прикриваючи долонею обличчя, зглянувся з хорунжим. I той зрозумiв усе. Пiдвiвся. Ступив до дверей. Одначе кошовий дивився дуже пильно й помiтив тi позирки.

— Ану, осавуле, сядь на ослiнець, — неголосно мовив i враз гримнув: — Та не так, мурлом до стiни. Кириле, одстебни пiстолi i шаблю.

Кайдан перевальця пiдiйшов до осавула, але одстiбати зброю полiнувався, вийняв ножа й обрiзав шабельтас й обидвi кобури. Оська Заволока з переляку полiз пiд лаву — нiж у Кайдана був у долоню завширшки.

— Виглянь у сiни, — тихо наказав Кайдановi Сiрко. Повiльно, мармулувато Кайдан посунув до дверей i враз рвучко прочинив їх. За мить вiн затягнув до хати сердюка, тримаючи його, неначе шкодливе кошеня, за комiр.

— Принюхувалося.

— Лiзь пiд лаву, — наказав Сiрко. Той шпарко порачкував пiд лаву.

— Сваволиш, пане кошовий, — сказав Черняченко, але не погрозливо, а неначе вибачався сам. Вiдав: цими словами порятується в Батуринi. Адже сказав їх, є свiдки.

— Двiчi в одну пастку не лазять, — пояснив Сiрко. — А тобi… Шкода, що ти лежачий. А то докiнчили б цю балачку на шаблях. — I застерiг тих, що сидiли в кутку та пiд лавою: — Якщо хтось рипнеться за дверi, порубаємо.

Хоч це його й не стосувалося, Черняченко втягнув голову в плечi Вiн навiть забув про третiй, обов'язковий, пункт своєї мiсiї — подати кошу списки втiкачiв, аби їх спiзнали й повернули в кайданах у маєтки. Кiш, звичайно, на тi реляцiї не зважав, одначе кожна така вiдмова свiдчила б проти нього i особливо проти кошового. Про це Самойлович доповiдав у Москву. Списки лишилися в шкiрянiй скриньцi пiд лавою. Сiрко почав неквапно одягатися. Смолка одягнувся швидко, а Кайдан довго монявся, не сходилися гаплики на кожусi, й довго не мiг знайти черес. Смолка нервово переступав з ноги на ногу Сiрко чекав спокiйно.

Вийшли на ганок. У дворi було порожньо, хутiр облягли синi снiги, на небi горiли кинутi щедрою пригоршнею стиглi зерна зiрок.

Виїхали з двору. Тут дорога роздiлялася: одна вела на Сiч, друга аж у гетьманську столицю. Сiрко подумав: цi дороги все вiддаляються.

Що далi конi вiдносили вершникiв вiд хутора, то дужче палахкотiв у Сiркових грудях гнiв. Вже шкодував, що не вчинив на хуторi швайки. Гримнув на Смолку, який спробував у нього щось запитати вилаяв Кайдана, бо той знову вiдставав.

— У тебе й попереднiй кiнь був такий самий салотряс. Де ти їх береш, рябопузих?

— Таж рябi дешевшi, — щиро пояснив Кайдан. — їх нiхто не хоче купувати, а чим вони гiршi?

Перекуняли, сидячи в тiснiй, нужденнiй корчмi, й погнали далi. Там зупинилася чумацька валка, й людей було — нiде маковiй зернинi впасти, а весь двiр заповнили понакриванi шкурами сани.

Ранком були на Сiчi, де Сiрко вчинив розгром канцеляристам (Яковлев з пiдписарями грали в карти), вибанiтував кухарiв Васюринського куреня за те, що виливали нечистоти одразу за куренем, пужонув дячка — уставщика, який зраня устиг хильнути й трапився йому на очi. Аж пiд обiд одiйшов серцем i сходив до дячка та перепросив, похристосавшись з ним тричi, неначе на Великдень. В дячка минулої осенi помер у Києвi син — бурсак, дячок лишився в свiтi яко перст i вiдтодi частенько топив горе в горiлцi.

РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ

Легко орати панське поле. Не те що власне, де нивка куца, як посполитський вiк: натягаєшся на зворотах плуга, насобкаєшся, начiпляєшся за тини, пеньки та ще, дивись, перекинеш сусiдську межу. А тут гони довгi: двiчi обiйшов загiнку — i вже обiд, ще тричi — i вже вечiр; пустив воли, й вони самi йдуть, помахують хвостами, ледь притримуєш за одну чепiгу рукою плуга, повiсивши на другу шапку, чалапаєш босими, аби не бити взувачки, ногами по борознi, а нахолонуть пiдошви — вийдеш на стерню i йдеш собi збоку, знову ж таки притримуючи плуга однiєю рукою. Вiн легкий, полиця вияснена скибами до блиску, чересло гостре, крає чорнозем, як воду. Вряди — годи хрусне пiд лемешем бадилина чорнобилю або хитне плуга клубок торiшнього пирiю.

"Соб, сiрий, соб, шутий".

А небо високе, свiтло — голубе, а сонечко тепле, ще тiльки прозирає з?за обрiю. По першiй загiнцi воно сяде волам на роги… А ось вже i жайвiр обiзвався десь збоку: "тi — тi — тi — тi, вi?i — i?i". Нi, то не жайвiр, то витинає вiвсянка в кущах при долинi, а жайвiр грудочкою завис угорi, перемелює крильцями сонячне промiння на порох. Тут їх безлiч, єднають срiбними струнами небо iз землею. Та й не сам ти в полi, за тобою тягнеться ще аж шiсть плугiв, як випряжуть у обiд бiля могили, балачок усяких, жартiв, реготу — на все поле. А то побiжать до болота, надеруть яєць крячиних i напечуть у жару. Всi ж бо хлопцi молодi, нежонатi, тiльки Якiв старший, уже одружений, напускає на себе степенностi.

Важко орати панське поле. Важко до болю в серцi. Гони довгi, скиба важка, вiтер у полi пронизливий i вiльгий… Чужi гони, чужа скиба, чужi воли, чужi жайвори в небi. Своя нивка, свiй городчик наперед веселять око: отам буде просо, отам буряки, отут ростимуть висадки. Хочеться кожну грудочку перем'яти в долонях. Хочеться падкувати бiля своєї землi, бiля свого господарства. Але катма землi й катма господарства. Є лише слiпа на одне око, бсзклуба кобильчина Калитка (орють нею iз сусiдом у супрязi) та четверо овечок.

Випрягали бiля могили. Зварили кулешi, порозстеляли на макiвцi могили сiрячини, обiдали. Жартував тiльки Фiлон, на прiзвище Мальований, по — вуличному Кiбчик. Коли Микола перевзувався, насипав йому в постiл гарячої кулешi, i той довго стрибав на однiй нозi. Погнали воли на водопiй, всi хлопцi йшли позаду, один Фiлон їхав верхи на шутому, безрогому воловi. Але вiн отак їздить i на всiх iнших. I здатний на всiлякi вигадки. Через те й Кiбчик. Кiбчастий вдачею, задерикуватий — чуб рудуватий, вихрастий, очi вчiпливi, нiс на кiнчику чи то облупився, чи то йому хтось утер його чимось твердiшим за кулак. Фiлон не змовчить нiкому й будь — кому дасть здачi. Вiн невисокого зросту, чiпкий, мiцний, не заплаче зроду, хоч ти його вбий.

Жартувати не жартували, а гомонiти поважно гомонiли. З могили було видно далеко наокiл. У бiк пiвденний скiльки не зори — поля й поля, доли i видолинки, земля пана Замойського, i в схiдний та захiдний також, а в пiвнiчнiй сторонi текла рiчка Гнилий Тiкич i стояв панський фiльварок. Фiльварок — по той бiк, на високому березi, серед парку — гаю, окремо замок, як величав свiй будинок пан, i окремо чорний двiр, далi ще шмат поля, а за ним лiс, панський?таки ж. Вiтряним званий. До фiльварку їхати греблею через високу камiнну браму Село розкинулося по цей бiк, уподовж Гнилого Тiкичу, на горбках та по долинах одною предовгою i кiлькома коротшими, поперечними вулицями. Хатки у вишневих садочках, хлiви та обори i городи здебiльшого до рiчки. А за городами берег, далi рiчка, оступлена зобабiч високими очеретами. Рiчка широка й гарна, тiльки рибу в нiй людям ловити заборонено, їм дозволено ловити вже за греблею, де, перепущена крiзь зуби двох водяних млинiв, вода тече невеликим швидким потiчком, скаче по корчах i по каменю. Село мрiє в маревi, поблискують проти сонця всi три банi Миколаївської церкви, а на шпилi фiльварку, гейби жайвороне крило, трiпоче стяг з графським гербом. Хоч люди подейкують, що їхнiй пан Казимир зовсiм не граф, а тiльки однофамiлець графiв, але хто осмiлиться сказати те пановi, та й кому до того яке дiло.