Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 53

– У Чорну Бучу.

– А що там?

– Родичі. Батько.

– Ти ж чув, що кажуть. Пропала Чорна Буча. Може, там і люди більше не живуть. Самі тільки чудовиська. А батько… Якби твій батько був живий, хіба тебе продали б у рабство?

– Він мертвий. Але він однаково там.

– Але ж ми живі. Навіщо туди йти?

Розвіяр заплющив очі.

Побачив шорстку батькову щоку й залізну сергу в маленькому темному вусі. Щока затуляла собою весь світ, потім відсунулась, і Розвіяру відкрився довгий стіл на краю колоскового поля. За столом сиділи односельці, в кольорових сорочках і шатах. Старші – у темно-синіх. Молодь у світлому, синьо-голубому вбранні; діти в червоних, мов крапельки крові.

Наречений у білому сидів при кінці столу, а поряд із ним була глиняна лялька в уборах нареченої, у білій хустині, вишитій золотими нитками, з намистом зі зміїних шкірок. Усі вдають, що лялька – це і є наречена; батько шепоче Розвіяру на вухо: це викрут для Болотяної Свекрухи, щоб її обдурити…

Він задрімав усього на хвилину. Багаття ще не встигло догоріти; він озирнувся, не розуміючи, де знаходиться. Давно вже сни-спогади про домівку не були такими яскравими й опуклими, такими відчутними. Він торкнувся обличчя: шкіра пам’ятала доторк колючої щоки…

Його власна щока поросла короткою шорсткою бородою і вже майже не кололась.

– Безглуздо, – прошепотів він.

– Безглуздо? – жваво озвався Лукс, він не спав. – Таж і я кажу, що йти в цю Бучу…

– Безглуздо все весільне застілля провести поряд із глиняною лялькою. – Розвіяр усміхнувся. – Луксе… як у вас, у нагорів, одружуються? Який обряд?

– Ідуть до озера Плодючості, – помовчавши, сказав Лукс. – Заходять у воду по шию. І… і все.

– Усі вчотирьох?

– Не обов’язково. Спершу вершник, його брат і перша дружина, тоді вершник, його брат і друга… Або одразу четверо, якщо наречені домовлені разом…

– «Кажучи про плодючість, нагори мають на увазі народження дітей. Вони не обробляють піль і плантацій, а промишляють мисливством; плодючість для них – здатність самки приносити дитинчат…»

– Розвіяре… – Лукс ковтнув. – Вона тобі подобається?

– Так.

– Ти мені віддаси її… на другу ніч?

Розвіяр мовчав.

– Розвіяре?

– Потім поговоримо, – сказав Розвіяр, повернувся на бік і зробив вигляд, що спить.

* * *

Другого дня, десь надвечір, вони вийшли до кордону – нового, ледь позначеного. Це був стовп із райдужною грамотою, що твердила: землі та люди на південь належать Імператору, а на північ належатимуть, і що на цьому місці буде збудована тимчасова імперська застава.

– Коли-небудь Імперія захопить увесь світ? – спитала Яска.

– «Світ настільки великий, що ти не можеш уявити, любий читачу. Найпотужніша імперія на його карті – не більше, ніж відбиток дитячої долоні на небі», – сказав Розвіяр.

– «Любий читачу»? – Яска обачливо на нього покосилась. – Із ким це ти розмовляєш?

– Я вголос читаю книгу.

– Яку?

– «Дороги й мандри». – Розвіяр зітхнув. – Ходімо.

Вони мовчки перейшли кордон і зупинились під стіною лісу. Він був вищий і густіший, ніж усі пройдені досі ліси, і відчутно темніший.

– Це і є Чорна Буча? – похмуро спитав Лукс.

– Ще ні. – Розвіяр озирнувся. – Але вже скоро. Ходімо.

* * *

Він дочекався, поки Яска рано-вранці піде до річки вмиватись. Пішов слідом; річка була повільна й неглибока, дівчина підібралася до води, по кісточку вгрузаючи в намулі. Увійшла по коліно, присіла, узялась митися, шикаючи крізь зуби – вода була холодна.

Вимившись, тремтячи від холоду, Яска повернула, щоб іти назад. Розвіяр стояв перед нею на березі. Просто стояв і мовчав.

Вона поточилась назад.

– Х-холодно, – сказала, стукочучи зубами.

Насилу витягаючи ноги з намулу, він пішов до неї.

Вода піднялась до колін. Він зупинився; йому здавалося, що, дотикаючись до його гарячої шкіри, річка закипить, але вона так само текла, розчісуючи довгі водорості, відносячи вниз скіпки й рідке сухе листя.

– Послухай, Розві…яре, – злякано пробурмотіла Яска. – Можливо…

Він підняв її на руки. Краплі зривалися з її босих ступнів, розходились по воді кола, перехрещувалися, зливалися.

Він виніс дівчину на берег. Поклав на траву. Яска тремтіла сильним дрожем. Він ліг, навалившись на неї, затиснувши між землею й своїм тілом, зігріваючи. Зв’язуючи.

– Не мовчи, – прошепотіла вона. – Скажи що-небудь!

– Моя, – сказав Розвіяр.

І сталося за словом вершника.

У його житті було багато жінок. Він мимохідь згадав, як уперше зустрів дівчину Джаль. Як цілував безіменну, покірну Криламу. Сухі травинки врізалися в коліна й лікті, мовби гостре пір’я з матрацу трактирниці; ні для кого він не був першим і ні для кого він не був владарем, а дівчина-маг ніколи перше не знала мужчини.

Поборовши її слабкий опір – опір страху, – він зробив її жінкою і зробив своєю. На мить побачив піднебесне місто Мірте на обрії, золоті шпилі й бірюзові арки, білі мости й малинові хмари, підсвічені сонцем. Вона жалісно скрикнула – тихо, мов боячись його розсердити.

– Моя, – повторив Розвіяр, притискаючи її до землі. І додав: – Дружина.

* * *

Ліс мінявся із кожною годиною шляху. Іти прямо давно вже не можна було – доводилось маневрувати між заростями, а іноді прорізати собі шлях у переплетенні пагонів. Кинджали затупились, Розвіяр і Лукс знесиліли. Потім полегшало – здається, вони набрели на покинуту дорогу. Раз у раз попадалися маленькі чисті озерця.

Коріння й гілля мінялось тут місцями, забувши про власне призначення. Гілки вростали в землю, корені тягнулись до неба. Відкривались підземні нори – спершу вузькі й маленькі, а потім більші, і все частіше подибувались тунелі, куди людина могла ввійти не нахиляючись. Лукс був страшенно веселий із ранку, правив теревені, а часом навіть співав і часто позирав на Яску.

Дівчина йшла, спираючись на руку Розвіяра, задумлива й бліда. Ніздрі її тремтіли.

– Ти щось відчуваєш? Патруль?!

– Ні. Інше. Смердить.

– Погоня?

– Ні.

– Далеко?

– Ми до цього йдемо… Наближаємося.

Лукс зупинився.

– Розвіяре. Чому нам не з’ясувати спершу, що це за смердюк, до якого ми йдемо? І тільки потім…

– Як ми з’ясуємо? Стоячи на місці?

– Як ти гадаєш, це небезпечно? – запитав Лукс у дівчини.

Вона ковтнула. Підняла очі на Розвіяра:

– Ти мене кохаєш?

– Так.

– Скажи ще.

– Так. Вона притулилась до нього. Її ніздрі розширились.

– Я себе відчуваю магом, – сказала дівчина, міцно замружившись. – Тільки тепер.

– Значить, він каже правду. – Лукс нервово всміхнувся і знову покосився на Розвіяра.

– Яско, – Розвіяр погладив дівчину по голові, – веди нас на запах. Нічого не бійся.

* * *

Вони знайшли тунель під корінням, глибокий і гнилий. Запалили суху гілку; під склепінням із переплетеного коріння й моху багато років тому знайшли свій загин люди. Возик на двох колесах лежав на боці, і навкруги валялися тіла, не менш як десяток, і бліда трава проростала крізь обвітрені ребра.

– Дивися, – сказав Лукс.

Він висмикнув із грудей одного з трупів короткий широкий клинок. Ребра скрипнули.

– Добряча річ, – Лукс розсік клинком повітря. – Дивись, тут є ще!

Яска стояла, вчепившись у руку Розвіяра. Другою рукою він тримав перед собою запалену гілку.

– Ти можеш дізнатись, що тут було?

– І так усе ясно, – пробурчав Лукс. – Одні купці. Інші розбійники. Одні дорого продали своє життя. Інші…

– Біженці, – тихо сказала Яска. – Не купці… Вони тікали.

– Від чого?

– Не знаю. Вони тікали… їх гнав страх. Вони тікали, мов звірі від пожежі.

– Від пожежі? – повторив Розвіяр.

Йому згадався стугін полум’я над дахом батьківської оселі. Горів будинок, і горіло все село, але хто їх підпалив?