Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 52

І знепритомніла.

* * *

Вони перетинались із небесним патрулем іще двічі. І обидва рази Яска відчувала запах небезпеки, ніби гострий сморід, і вчасно ховала себе й супутників від чужих очей.

– Це так, ніби накриваєшся ковдрою з головою, – призналася вона Розвіяру.

– Так просто?

– Ну… Спробуй сам.

Він розсміявся.

– А як ти думаєш, там ще той самий маг, на криламах, чи інший?

– Я їх не розрізняю. Я взагалі не відчуваю, що там люди. Просто смердить.

За декілька важких днів вони вийшли на берег річки, за якою лежав Череватий Бір – лісова земля, що сусідила, як то казали, з самою Чорною Бучею. Запах близького житла й диму чула не тільки Яска, але і Лукс, і, бувало, Розвіяр.

Вони спинилися на березі. Яска вимилася, сховавшись за кущами, випрала одяг і цілий день просиділа сама в прибережних заростях. Надвечір вийшла, у вологій ще сукні, і всілась біля вогнища.

– Як себе має ваша могутність? – спитав Розвіяр.

– Чого?

– Так в Імперії звертаються до магів. Ваша могутність.

– Я не імперський маг! – відповіла вона гостро. – Я… сама по собі.

Розвіяр усміхнувся.

В останній день вони не зустрічали вершників на криламах. Хотілось вірити, що переслідувачі відстали. Невідомо, що доповіли вартівники своїм начальникам і чим імперський маг пояснив свою невдачу.

– Може, вони вирішили, що я померла?

– Добре б, – сказав Розвіяр. – Але вони не такі дурні.

– Що там удома? – сказала вона гірко. – Дізнатись би.

– Ти ж маг. Що, не можеш дізнатись?

Вона помотала головою:

– Далеко…

– Я тобі скажу, що там. – Розвіяр прямо поглянув їй в очі. – Прилетіли вартівники. Твої сусіди й родичі віддали їм хлопчака. Поскаржились на нас, що ми, мовляв, викрали злочинницю, та й самі злочинці. Начальник патруля налаяв їх і відпустив по домівках.

– Правда?

– Авжеж.

– А малюк… У них?

– Так.

Яска довго мовчала.

– І тепер, – почала знов, – його везуть у палац… Чи той маг усе брехав щодо палацу?

– Не брехав. Хлопець буде жити в палаці й навчатись.

– І стане могутнім магом?

– Так.

Дівчина помовчала.

– А я, – сказала обережно, – теж могла б…

– Авжеж. Якби вони дізнались раніше, що ти маг, прислали б криламу й за тобою.

– Відвезли б мене в палац, – протягнула Яска. – Подарували б сукню… з оксамиту… з каменями, розшиту золотом…

– Так.

– І навчали б, як правильно чаклувати…

– Так. І коли ти вмерла б, то потрапила б до усипальниці магів, у катакомбах під палацом самого Імператора. Вони там лежать, кожний зі своїм перснем на пальці, і мало хто з них умер своєю смертю.

– Чому? – по паузі спитала Яска.

– Чому лежать?

– Чому «не своєю смертю»?

– Не знаю, – зізнався Розвіяр. – Може, імператорська служба така небезпечна. Я бачив трьох магів, якщо не рахувати тебе. Один загинув перед моїми очима, а другий був уже мертвий, коли я його… зустрів. А третій… третього ти оглушила.

– Не схоже, щоб вони були такі вже могутні, – несподівано в’їдливо сказала Яска. – Коли так швидко всі перемерли. А цей третій, він же не зачув мене, не зрозумів…

– Він зрозумів в останню мить, – утрутився Лукс. – У нього було таке обличчя!

– Зворотний бік могутності, – пробурмотів Розвіяр. – Вони так звикаються зі своєю силою, що починають недооцінювати… простих людей. Нас. Але ж маги мають бути мудрими.

– Я буду мудрою, – помовчавши, сказала Яска.

– Гляди, – Розвіяр усміхнувся, – ти обіцяла.

* * *

Вони пройшли через Череватий Бір, ховаючись від людських очей, ні з ким не здибуючись і нікого не розпитуючи. Місця були дикі, пустельні, кожне поселення було загороджене високим гостроколом. Тут на вузьких і довгих, мов стрічки, полях вирощували колючі злаки, а в гаях розводили великих павуків – очевидно, на м’ясо. Єдине місто, що трапилось на шляху, було просто великим селищем із нахиленою брамою, зі зваленими біля стіни купами сміття.

– Це все ще Імперія? – здивувався Лукс.

Розвіяр показав йому на дерев’яну вежу, що височіла над міською стіною:

– Тут мешкає місцевий маг. А в місті – намісник.

– У вежі нікого нема, – сказала Яска. – Я відчуваю – там пусто.

– Значить, ще не встигли прислати.

Вони не стали наближатися до міста, обійшли його під прикриттям пагорба і рушили далі. Лукс був задумливий.

– От значить як, – сказав він нарешті. – У Нагір’ї… ти думаєш, теж збудували вежу?

– Гадаю, так.

Більше Лукс не починав розмов на цю тему, але Розвіяр бачив за його схиленою головою і насупленим лобом, що той продовжує думати про батьківщину.

Зате заговорила Яска:

– А якщо в нас у селищі збудують вежу, якщо Камінець… Мій племінник… виросте, і його пришлють до нас? Магом? Таке може бути, правда ж?

– Правда, – сказав Розвіяр.

Яска уважно подивилась йому в обличчя:

– Скажи ще раз.

– Правда. – Він усміхнувся.

Дівчина захитала головою. Її тонкі ніздрі затремтіли.

– Неправда! Ти брешеш тепер. Ти брешеш!

Розвіяр став. Спинився й Лукс. Яска зніяковіла, ледь зашарілась і відступила на крок:

– Вибач. Але ти кажеш неправду.

– Як ти це відчуваєш? – спитав Розвіяр після паузи.

Вона торкнулась пальцем носа:

– Я… мабуть, чую. Це запах.

– Нам кінець, – пробурмотів Лукс.

Вона швидко перевела погляд на Лукса. Потім знову на Розвіяра, насупилась:

– Чому його не можуть до нас прислати?

– Ходімо, – сказав Розвіяр. – Час збігає.

І вона послухалась, хоча їй дуже не хотілось.

Вони оминули павучу плантацію. Попереду йшов задумливий Лукс, за ним – занурена в свої думки дівчина; Розвіяр дивився в її тонку спину, дивився, як обережно вона пробирається слідом за звіруїном, пригинаючись під гілками, відвертаючи від обличчя уривки старого павутиння, легко ступаючи драними черевиками по сірій, мовбито вкритій попелом землі.

– Значить, Камінця не можуть прислати до нас у селище? – уперто спитала вона, коли, залишивши місто далеко позаду, вони сіли перепочити й підживитися.

– Не можуть, – погодився Розвіяр.

– І в цьому – твоя брехня?

Розвіяр скоса на неї поглянув:

– Так.

Вона різко зітхнула:

– Ні. Ти знову брешеш, я відчуваю!

Лукс присвиснув.

– Дуже добре, що ти наш друг, Яско, – довірчо повідомив Розвіяр. – Тому що бути твоїм ворогом – небезпечно.

Вона почервоніла, ніби в неї плеснули фарбою:

– С-спасибі. Тільки скажи… У чому ще ти брехав?

– Навряд чи у вашому селищі зведуть вежу.

– Це правда. – Вона потягнула повітря носом. – Це правда… У нас замале селище, мало людей, не місто…

Розвіяр мовчав.

– Добре. – Вона всміхнулася, заспокоюючись. – Тобто шкода. Але нічого… Послухай, а раніше ти мені брехав?

Він підсунувся до неї ближче й обійняв за плечі:

– Яско… Чоловік коли-не-коли має брехати жінці. Це закон природи. Роби вигляд, що віриш, гаразд?

Вона притислася до нього. Обхопила за шию. Пригорнулася.

* * *

– У чім ти їй брехав? – пошепки спитав Лукс.

Яска спала. Багаття догоріло. Розвіяр лежав на спині й дивився на зірки.

– У чім ти їй брехав, ну хоч мені можеш сказати?

Розвіяр схилився до самого його вуха:

– Скоріше за все, її селища більше не існує і сусіди мертві.

Лукс затамував дихання.

– Через нас? – запитав ледь чутно.

– Чи не однаково?

– Ну… Якби ми її не вкрали…

– Вона гідна жити й бути вільною.

– А ті люди… Їх же більше…

– Луксе, – Розвіяр підійнявся на лікті, – не буває мірки, щоб міряти життя. Не можуть сто життів бути важливішими за одне.

– Чому? Адже сто клинків краще, ніж один.

– Не краще. У тебе що – сто рук?

Вони помовчали.

– Розвіяре, – спитав Лукс так само тихо, – куди ми йдемо? Навіщо?