Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 31

Вона дзьобнула в тім’я.

* * *

Надвечір усе було скінчено.

Потік розділяв ворогів, ніхто не міг перейти його, але дощ припинився і хмари розійшлись. Вартівники, ховаючися за вцілілими стінами, розстрілювали звіруїнів, які втрималися на слизькому схилі ущелини. Котилось у річку каміння та глиняні грудки, котились мерці та поранені, і вода несла їх, б’ючи об розриті береги. Труп мага віднесло першим.

Частина ворожого війська пішла на самісіньку верхівку гори і посилала стріли звідти, але вартівників захищали укріплення. Усе, що стріляло, метало каміння, усе, що вражало на відстані, було висунуто на середню галерею й на верхню, і катапульти кидали уламки веж, потроху руйнуючи схил.

Потім на протилежному схилі стався зсув. Уцілілі в ньому звіруїни вирвались і втекли за хребет, решта скотилась у воду разом із валунами, пластами глини, разом із лавиною щебеню. Течія річки перегородилась, рідота кольору глини завирувала, шукаючи собі нове річище, але вода в потоці вже вичерпувалася й скоро вичахла зовсім.

Замовкли водоспади.

Ущелина стояла, змінена, спотворена, і стоячі озера оточували напівзруйнований замок.

Володар повідомив вартівників про перемогу. Потім сам пройшов по замку, злічуючи шкоду, заспокоюючи наляканих ремісників, даючи точні вказівки наглядачам. Люди вціліли майже всі: двоє вартівників були поранені стрілами й двоє рабів утопились. Запрацювали помпи, відсмоктуючи воду з нижніх ярусів; пічка була загашена, і яйця вогнянок – мертві.

– Значить, так, – сказав володар і звузив очі. – Значить, так.

Наступила ніч, але в замку ніхто не спав. Раби, наглядачі, вартівники, жінки – кожен порався коло чогось, і в метушні відновлювальних робіт не так помітно було зловісне мовчання водоспадів. Володар покликав до себе Розвіяра й щільно зачинив двері.

– Я приймав багато різних викликів, – сказав похмуро. – Приймаю і цей. Найгірше – не буде води…

– Води? – Розвіяр нервово хихикнув.

– Він вилив усю воду, він зібрав її зусюди. У нас будуть смердючі застояні калюжі – і ні краплі дощу, ні ковтка з чистого водоспаду. А потім і калюжі висохнуть, і ми зостанемося без води на багато днів. Поки заспокояться гори, поки відживуть річки… Шуу. Раби у Фер здешевіють. Я зіб’ю їм ціни, я продам майже задарма півсотні людей.

Розвіяр мовчав. З моменту, коли стріла влучила в тім’я чарівникові й той упав, і останні краплі дощу впали разом із ним, – Розвіяр жив, наче личинка вогнянки, скоряючись наказам. Він сам був хазяїном і сам рабом, він велів собі стріляти й бігати, але хотів тільки лягти й заплющити очі. Перестати думати. Перестати бути.

– Не знаю. – Володар походжав по кімнаті, потираючи перенісся, похитуючи чорною сивавою головою. – Можливо… Так. Людей стане менше. Ми возитимемо воду з Кипучки. А ми ж навіть не знаємо, що там і чи не зміліло озеро. Ми не знаємо, чи живі горяни і чи цілі череди. У нас є запас харчів на кілька днів. Вогнянка мертва, пічка згасла… Шуу. Вони заплатять мені.

– Вони тепер у змові з Імперією, – нагадав Розвіяр.

– У змові? Вони раби Імперії. Помста їхня не здійснилась… або здійснилася не повністю. Мага вбито. Імператор не похвалить їхніх ватагів. Утім… тепер Імператор пройде через їхні землі, як скельний черв’як крізь гору, і візьме замок голіруч… Те, що лишилося від замку.

Володар сів у крісло. Поклав руки на поручні:

– Сядь.

Розвіяр усівся навпроти. Володар вдивлявся в його обличчя так пильно, що той засовався на дерев’яному сидінні. Піхви стукнули об ніжки крісла.

– Спасибі тобі, – повільно промовив володар. – Це ти його вбив. Іншим було не до снаги.

– Це випадковість, – пробурмотів Розвіяр, відчуваючи, як стає поперек горла твердий клубок.

– Ні. Це не випадковість. – Руки з тонкими пальцями стиснулись на поручнях. – Вибач, що так вийшло.

– Я служив вам, – сказав Розвіяр. – І служитиму.

– Спасибі. Ти привіз мені книгу.

– Вона впала в струмок…

– Але ти відновив її. І завдяки тобі правосуддя здійснилось.

Розвіяр подумав, що ні на що добре це правосуддя не вийшло, але вирішив змовчати.

– Шкода, що ти не мій син, Розвіяре, – тихо сказав володар. – Ти страх як схожий на мене замолоду. Я б хотів, дуже хотів мати такого сина.

У Розвіяра перехопило дихання. Він багато міг би сказати, але слова стали йому в горлі.

Володар усміхнувся – журливо й дуже м’яко:

– Але навіть це не має значення. Ти не був би мені дорожчим, якби в твоїх жилах текла моя кров. Віриш?

– Я…

Він хотів сказати, що в житті встиг побувати непотрібною річчю й найнікчемнішим із рабів і що став людиною й воїном тільки з ласки володаря. Язик не корився; Розвіяр мовчав, віддано дивлячись володарю в очі.

Володар піднявся, все ще усміхаючись.

– Не вставай, сиди…

Його ліва рука лягла Розвіяру на маківку.

– Сиди. – В голосі цієї людини з’явилися нотки, від яких у Розвіяра мороз пройшов поза шкірою. – Мідний королю, Мідний королю, візьми, що ціную…

Клинок Розвіяра рубонув по руці в ту мить, коли вона піднялась у знайомому жесті. Володар поточився. Його права кисть злетіла і, розбризкуючи кров, шльопнулась у басейн посеред кімнати.

Розвіяр стояв, стискаючи скривавлений клинок, і дивився на володаря з таким жахом, що той знайшов у собі сили осміхнутись:

– А… Он як. Я мав… здогадатись.

Кров поштовхами виливалася з його перерубаних артерій.

– Я не хотів, – безгучно сказав Розвіяр.

– Ніхто не хотів. – Володар усміхався, скоро бліднучи.

– Треба перетягнути… – Розвіяр розгублено опустив клинок, і тоді володар вихопив меч лівою рукою. Розвіяр устигнув підставити свій клинок, але зупинити удару не зміг. Відлетів, ударившися спиною об стіну, впав, і володарева кров бризнула йому в обличчя.

– Мідний королю, – долинув уриваний шепіт. – Візьми, що ціную…

Тоді Розвіяр тикнув вістрям, з останніх сил, на відчай.

І протнув володареві груди.

Розділ шостий

Дороги, по якій ходили продовольчі каравани, більше не було. Розвіяр пробирався поночі, щохвилинно ризикуючи попасти під зсув або скотитись у яму. Інколи повз навкарачки, намацуючи попереду хиткі, слизькі камені. Треба було зупинитись і діждатися ранку, але Розвіяра гнав страх.

Він не боявся, що його доженуть і звинуватять в убивстві. Він взагалі про це не думав. Жах, що пойняв його, мав іншу природу. Більше за все на світі Розвіяр хотів би забути, що сталося в замку: «Шкода, що ти не мій син». Відрубану кисть, що впала в басейн. Скрадливий шепіт: «Мідний королю, Мідний королю».

І Розвіяр пробирався по коліно у воді, спотикаючись і падаючи, загрузаючи в розмитій глині. Хіба не йому знати, що в жертву Мідному королю приносять тільки найдорожче, що є в людини?!

Він згадував деталі, на які раніше не зважав. У замку шепотілися, що Розвіяр причарував володаря; що «маленький гекса» насправді рідний його син. Були й інші чутки – Розвіяр виявився занадто дурним і недосвідченим, щоб розуміти багатозначні погляди, випадкові слова деяких заздрісних вартівників. Він був надто перейнятий собою, своїми спогадами про ліс, мечами й стрілами, книжками, перемогами, убивствами, першим досвідом влади. Його влаштовувало, що володар «бачить його наскрізь» – йому не було з чим ховатися від володаря…

Розвіяр уявив, як з волі Мідного короля тане в повітрі його тіло – так зникли зі світу окраєць хліба на галері й недопалок свічки в темниці. Де вони тепер? На якому вівтарі?!

Розвіяр біг, спотикаючись, перепливав стоячі чи то озера, чи то велетенські калюжі. Кілька разів натикався на трупи, що лежали на камінні й купами ганчір’я мокли на мілководді. У вухах бурмотів голос старого Маяка: що ти цінуєш, те й кладеш. Що ти цінуєш. Річ. Людину. Розвіяр трусив головою. Він хотів забути, він не хотів вірити, що таке можливе на світі. Якби йому запропонували тепер «солодкого молока» – випив би, не похлинувся.