Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 103

– Стріли.

– Укриття!

Знову почувся все гучніший свист. Ударила злива стріл. Капітан вилаявся; розлітались на друзки дерев’яні стіни кают. Палуба квітла, мов поле, золотими квітами: мінилося сонце на оперенні стріл, що глибоко встромились у дошки.

– Коли? – спитав Розвіяр.

– Скоро. – Яска гляділа, трохи примружившись.

– Ти не можеш прикрити від стріл, хоч на годину?

– Не можу… Кочегарам – бойова готовність.

– Кочегарам – бойова! – закричав капітан. – Підніміть сигнал, лобуряки, хутко!

Він нервувався, стаючи багатослівним. Злетіли сигнальні прапорці; на «Пузані» й на «Вухокрутці» повторили команди. Розвіяр ще раз покосився на «Пузаня»; неможливо було розгледіти, чи є кров на його палубі. Що мить, то ворожі стрільці все ближчали, залпи ставали все смертоноснішими…

– П’ять, – сказала Яска. – Чотири. Три…

Розвіяр замружився. Він багато разів уявляв собі цю хвилину. Три кораблі, відірвавшись від решти ескадри, врізалися глибоко в розташування ворога, золоті вітрила вже не тільки прямо за курсом, але і праворуч, і ліворуч…

– Два, – рівним, безбарвним голосом лічила Яска. – Один… Вогонь!

– Вогонь! – закричав Розвіяр.

Його крик підхопили ревом матроси. Ліворуч ревнули на «Пузані», праворуч на «Вухокрутці». Товста труба за бушпритом «Крилами» дрібно задрижала, з її розтруба, схожого на роззявлений рот, вилетіла хмара полум’я. У ту ж мить плюнули вогнем «Пузань» і «Вухокрутка».

Вогняні кулі зависли над самою водою, відбиваючись у хвилях, ваблячи погляд, зачаровуючи. У них бурхало полум’я пожежі й горіли вогники свічок, тріщав затишний окоренок, займався край аркуша, у них корчилися, згораючи, рукописи гекса, догоряло самотнє багаття, мерехтіли вогні смолоскипів на протягу; Розвіяр зусиллям волі вирвав себе з трансу. Яска дивилася просто перед собою, губи її ворушились, а перстень на пальці розпалювався сильніше. Розвіяр поглянув уперед; там, під золотими вітрилами, обмерли з несподіванки люди, але в їхніх очах і досі не було страху.

Кулі розбухали, струменились, перетікаючи, складаючись у щось схоже на величезних крилатих істот. Обрисами вони були подібні до вогнянок, але тільки віддалено. Ось вогняна тварюка, народжена в трюмі «Крилами» напруженням і волею Яски, майнула над водою в напрямі до флагманського корабля Золотих. Ледве торкнувшись бушприта, змінила форму, перетворившись на спрута, обвила щогли гнучкими щупальцями, і золоті вітрила загубили блиск, на очах обертаючись на чорні.

Запломеніли мокрі весла, як горять поліна у вогнищі. Вогняна тварюка, обліпивши своїм тілом корабель, умирала разом із ним. Дві інших, з «Пузаня» й «Вухокрутки», вибрали собі жертви й розійшлися врізнобіч, і нараз спалахнули ще два кораблі.

– Вогонь!

Три сталеві труби знову вивергли полум’я. Ясчин перстень горів, під її правою ніздрею набухала краплинка крові. Летючі згустки пожежі знов набули форми крилатих тварюк, і тільки тоді до Розвіярових вух долетів крик жаху з далеких кораблів.

* * *

Золоті не знають страху.

Так казала легенда; під-адмірал Галагар дорого дав би в цей день, щоб у ній виявилась бодай крапля істини. Побачивши, як оповивається полум’ям флагман, старий моряк усі свої душевні сили кинув на те, щоб не закричати з жаху.

Якщо загине адмірал – командування флоту переходить до першого під-адмірала; на плечі Галагара впав тепер цей бій і цей жахливий ворог, що прийшов під чорними вітрилами, озброєний нечуваною магічною зброєю. Люди з запалених кораблів стрибали за борт; Галагар здавленим голосом велів спускати шлюпки. Можливо, когось удасться врятувати.

Три чорні кораблі ще й ще вивергали вогонь. Нелюдська, огидна війна – убивати вогнем на відстані; в чиїй темній душі могла зродитись така думка, і яка мала бути ця душа?! Долаючи крик страху у вухах, Галагар метушливо міркував. Якщо три чорні кораблі не замовкнуть зараз – бій буде програно. Треба примусити їх замовкнути. Треба заткнути їм вогняні пащеки.

Над під-флагманом змайнули прапорці: Галагар віддав єдиний можливий наказ і тепер міг тільки надіятись, що виконати його – команді до снаги.

* * *

У трюмі «Крилами» стугонів вогонь у пічках. Люди, не витримуючи страшної спеки, мінялися щохвилини біля топки, біля міхів, біля чорного сталевого механізму, що з хрустом перемелює задимлені яйця вогнянки. Кожне яйце було позначене червоним розчерком – чорна жінка-маг позначала їх власноруч.

Корпус просочено жовчю двоголової болотяної змії, що запобігає пожежі. Кочегари горбились під важкими обладунками, до чорного вилизаними полум’ям. Накази гриміли в бляшаній трубі, прориваючись крізь ревіння пічки, відлунювали від стін: «Вогонь! Во-онь!»; тоді шестеро кочегарів разом налягали на важіль, і піч випорожнялася полум’ям у широку, розпечену до білого жару трубу.

Згасало полум’я, і в трюмі на мить ставало темно й непритомно тихо. Потім знову скреготів механізм, перемелюючи вогнянкові яйця; піч, мовби отямившись, ревіла з новою силою, і люди, змінюючись щохвилини, не знали й не відали, що відбувається нагорі.

* * *

Блакитне небо затягнулось димом. Розвіяр стояв, роздуваючи ніздрі, майже як Яска; жінка вільним рухом стерла кров із губів. Природа вогнянки була проста й нехитра, мов бурхливий океан чи снігова лавина. Тільки великий маг міг приборкати її, розчленувати й зібрати наново, перетворивши на безвідмовну зброю; кожна вогняна тварюка містила півтора десятка вогнянок. Вона не боялась води, була невразлива й була мертва – у неї не було волі, крім Ясчиної. Жінка стояла на носу «Крилами», і з її волі купи вогню прибирали форму й убивали флот Золотих корабель за кораблем.

Знімався вітер, але не ходовий, а боковий.

– Навіщо?

– Це не мій вітер, – промовила Яска крізь зуби. – Я не можу тримати все одразу.

– Забрати вітрила! – гаркнув Розвіяр.

– Збоку, – пробурмотів Лукс.

Золоті вітрильники-трикутки ловили вітер, прориваючись по флангу, наближаючись із небаченою швидкістю. Розвіяр знав цей тип кораблів – на них звичайно ходили пірати.

– Стій, – Розвіяр схопив Яску за холодний зап’ясток. – Не пали. Вітер. Накриє нас.

– Шуу, – вилаявся Лукс.

– Арбалетники – до борту! До бою готуйсь!

Ясчині очі звузились. Боковий вітер став ущухати, але «трикутки» хапливо вдарили веслами і, розриваючи хвилю, досягли «Крилами». У потиканий стрілами борт устромились абордажні гаки. Розвіяр скочив на спину Луксу, відчуваючи відчужену радість: нарешті чесний бій.

– Пали тих, – велів він Ясці. – Цих утримаємо.

Золоті посипались на палубу з високого борту «трикутки». Ніби насміхаючись з ворога, вони були оголені до пояса – демонстративно безстрашні, нечутливі до ран і болю. Їхнє коротке золоте волосся було схоже на оперення стріл.

У Розвіяра тонко, жалібно дзвеніло у вухах. Він гадав, що смаглява шкіра Золотих виявиться так само міцною, як сталеві панцирі. Але це була людська плоть. Усього лише.

Тим часом підійшли кораблі ескадри під синіми, червоно-зеленими, жовто-блакитними вітрилами. Їхні команди нажахано дивились на вогняних тварюк і на згорілі ворожі кораблі, але часу на жах у бою не відпущено. Знов почалася стрільба. Загуркотіли катапульти, перекидаючи з борту на борт камінні шипасті ядра. Тріскаючи, валилися щогли разом із закріпленим на них такелажем.

* * *

Морський хапун дивився вгору крізь товщу води. Звичайний корабель був завеликою здобиччю – хапун не вмів роззявити пащу так широко. Сьогодні кораблів було багато, неймовірно багато, і біля їхніх бортів борсались люди.

Хапун ласував людьми, випадково чи з недомислу впалих за борт. Таке щастя випадало нечасто, і, наситившись, він щоразу засинав на дні на місяць або два. Сьогодні море подарувало хапуну стільки їжі, що вистачило б про запас – на все життя, але хапун не поспішав починати трапезу.