Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 102

Йому п’ятнадцять. Нехай він худорлявий і вузькоплечий для своїх років, але він – чоловік; якби вдалось умовити володаря дати йому меч і дозволити битись!

Іміль усміхнувся на власні думки. Хто ж дасть йому меч; корабель тріщить від мечоносців, арбалетників, досвідчених воїнів, які бували в багатьох боях. Що проти них Іміль, який усе дитинство пас печірок, усе отроцтво просидів на замковій кухні?

Він поглянув на «Криламу», що розтинала воду гострим носом. За нею тягнувся хвіст диму, а на носу теж височіла труба з чорним розтрубом, схожим на роззявлений рот. Немовби корабель вимагав годівлі; Іміль здригнувся – і розсміявся: не йому годувати флагманський вітрильник. Не йому розливати суп і розносити кашу, різати хліб і товкти зерно: «Крилама» візьме своє в бою…

Він раптом відчув, що втомився. Сів на бухту згорнутої кодоли, жорсткої, з дрібками солі між волокнами. Заплющив очі; йому уявились печери біля рідного селища. Він не згадував їх декілька років.

У печерах стрибало відлуння. Полохливі печірки сахались від гучних звуків, і тому Іміль разом з іншими пастушками забирались глибоко під гору, подалі від голодного сліпого стада. І там, у переплетеннях підземних тунелів, грали в луну. Спершу просто кричали на різні голоси, завивали й цмокали, потім співали пісень. Приловчившись, можна було зробити так, щоб твій власний голос підспівував тобі, треба було тільки знайти правильне «вухо» в тунелі; старші парубки змушували луну непристойно лаятись, дівчата – їх було мало серед пастушків – сміялись… Ніхто не боявся ні темряви, ні плутанини підземних ходів: вони так само вільно відчували себе під горою, як Ногай на власному камбузі…

Ногай?!

Іміль розклепив очі. Старший кок височів над ним, поклавши руки в боки.

– Іди!

– Що?

– Іди, щеня… І нехай бережуть тебе твої добрі боги.

* * *

«Пузань» уповільнив хід, половину вітрил прибрали й на «Криламі». Шлюпка висіла над самою водою. Матроси чекали при лебідках. Володар стояв біля борту, дивлячись на корабель під чорними вітрилами, що йшов паралельним курсом.

– Імілю, чому ти не лишився в замку?

– «Для справжнього чоловіка єдине свято – війна», – пробурмотів хлопчик, не встигнувши подумати.

– Що? – Володар наблизив своє страшне, бліде, з дуже чорними очима обличчя до такого ж блідого обличчя підлітка. – Що ти знаєш про війну?

Іміль ковтнув:

– Хіба я порушив наказ? Хіба володар наказав мені зостатися в замку?

Він примусив себе, не відводячи очей, витримати проникливий погляд володаря. Здавалось, минули довгі хвилини й навіть години.

– Добре, – промовив володар, роздивляючись на Іміля, ніби вперше його побачив. – Тоді слухай мій наказ. Коли почнеться… твоє місце в камбузі. У камбузі, Імілю. Якщо помічу тебе під час бою на палубі… Ти більше ніколи не побачиш моря й ніколи не торкнешся до зброї. Обіцяю.

І не озираючись, він майнув по мотузяному трапу вниз; шлюпка стала на воду, майже одразу ж скинулись весла, і за кілька хвилин маленьке суденце полетіло по хвилях, квапливе, ніби птах кричайка, і все одно повільне поряд з великими кораблями. Шлюпка зрівнялася з кормою «Крилами», звідти скинули кінець. Нероби-солдати з’юрмились на борту, ловлячи ґав. Старший кок Ногай узяв Іміля за комір, міцно, але без злості, і збирався вести на камбуз, коли це зі щогли розлігся надсадний зойк передзорця:

– Вітрила! Вітрила на горизонті!

* * *

Флот Мірте йшов під золотими вітрилами. Вони підіймались на видноколі, як сонячне марево. Розвіяр примружився; сотні кораблів ішли єдиною лавою, при тому, що на боці Золотих не було мага, що керував би вітром. Два повітряних потоки – той, що ніс флот Мірте, і той, що з волі Яски сповняв чорні вітрила «Крилами», – стинались над морем між двома флотами й сплітались повільним вихром.

– Красиво, – сказав Лукс.

Яска посунулась уперед. Її ніздрі надималися разом із вітрилами:

– Далекобій. При такому вітрі скоро ввійдемо в зону обстрілу.

– Знімай вітер. – Розвіяр нарешті заспокоївся.

Він погано почав цей похід. Його мучили жахи, в яких тріщав над головою маяк перед гаванню Мірте. У початкових планах відшукувались нові й нові вади, їх знаходила переважно Яска; вона нічого не пробачила й не забула. Доля сина хвилювала її, але куди більше – нехтування її власної волі, волі могутнього мага. Прірва між її внутрішньою силою та упертою волею Розвіяра глибшала з кожним днем, ризикуючи перетворитись на безодню. Розвіяр чекав від неї вибуху – можливо, навіть зради. Можливо, удару в спину. І хтозна – може, діждався б, якби на обрії не з’явились, палаючи під сонцем, золоті вітрила.

Яска розвела руки долонями вгору. Вітер ущухнув. На «Криламі» вивісили сигнал: згортати вітрила, чекати команди до бою. Дивлячись у зорову трубу, Розвіяр розрізняв тепер окремі судна й людей на їхніх палубах. Було задалеко, щоб роздивитись обличчя, але Розвіяр знав, що вороги смуглі й сухорляві, що їхнє золоте волосся коротко стрижене, а в очах нема страху. Сторіччя громадяни Мірте засівали морське дно трупами ворогів й уламками їхніх кораблів. Золотих атакували величезні армії, налітали й навалювались, щоб захлинутися кров’ю, піти на дно або встелити своїми кістьми непривітні береги, у той час як піднесене місто Мірте і далі вдивлялось у воду тихої гавані.

– Кочегарам – повний.

– Кочегарам – повний! Сигнал на «Пузаня» та на «Вухокрутку!»

– Є сигнал.

Укріплений корпус корабля здригнувся. Дим із труби повалив сильніше, розплився хмарою, плутаючись у реях із підібраними чорними вітрилами. Ліворуч задимів «Пузань», праворуч «Вухокрутка».

– Далеко, Розвіяре, – самими губами сказала Яска. – Щоб їх дістати, треба ввійти в зону обстрілу.

– Щити!

– Є щити!

Розвіяр підняв перед собою важкий щит з людський зріст, дуже важкий, обкутий сталлю, вигнутий так, щоб прикривати бійця спереду і згори. Сонячний світ звузився до єдиної вузької щілини на рівні очей. Лукс виставив щит, закриваючи себе та Яску.

– Дарунок у каюті? – не до речі спитав Лукс.

Розвіяр не дивився на нього. Вузенька оглядова щілина перед його очима все яскравіше заливалася золотом: ворожий флот наближався. Сонячні іскри стрибали в снастях, хоча вітрила тепер були майже повністю згорнуті. Мінилася зблисками вода під розмірними помахами весел.

– Ідуть на веслах.

– Готують залп, – байдужно сказала Яска. – Три головні цілі: «Крилама», «Пузань» і «Вухокрутка».

– Час?

– Ні.

– Як усе-таки гарно, – пробурмотів Лукс. – Скільки живу… не бачив такої краси.

– Усе, що роблять Золоті, красиве й тривке. – Розвіяр осміхнувся. – Вони навіть пацюків…

– Та замовкни, проклятий! – раптом тонко скрикнула жінка. – Чому ти не втопився тоді? Чому ти не втопився?!

Зробилось тихо. Вітер, зростаючи, наповнював чорні вітрила «Крилами» й відносив назад задушливий дим. Вузька труба, що схилялася над бушпритом, почала дрібно труситись.

– Стріли, – відчужено сказала Яска.

– Укриття! – гаркнув Розвіяр.

Минула мить цілковитої тиші, потім друга. З неба долетів, невпинно посилюючись, свист; навіть у Розвіяра від цього звуку волосся стало сторч. Він побачив стрілу в польоті – крапку, вістря, що летить йому в очі, він побачив блиск наконечника й тріпотіння золотих пер; у наступну мить стріла вдарила в щит, і Розвіяр ледве втримався на ногах.

Хмара важких стріл упала на «Криламу», врізаючись у щити, втикаючись у дошки, пробиваючи вітрила, нависаючи майже вертикально, як струмені дощу. Ударилось об палубу тіло матроса, збитого зі щогли. Розвіяр повернув голову; поряд ішов «Пузань», оповитий потоком стріл, як золотою сіткою.

– Вітер, – сказав він крізь зуби.

– Є вітер, – рівно озвалась Яска. – Накажи підняти всі вітрила.

– Підняти вітрила-а!

Розгорнулись чорні полотнища. Матроси на щоглах задихалися й кашляли в диму. І «Пузань», і «Вухокрутка» відстали й одразу знов наздогнали «Криламу». Яска завмерла, піднявши долоні до неба, і вітер скорився їй; золотий флот вишикувався перед ними підковою, ніби запрошуючи в пастку, і три кораблі на повному ходу йшли в цю западню, ніби бажаючи бути оточеними. Тепер без усякого далекогляда видно було чисті світлі палуби, ряди стрілкових гнізд, весла, що пінять золоту воду під золотими кораблями…