Намір! - Дереш Любко - Страница 25

18

Хоч тиша вулиць була оглушливою в порівнянні з децибелами minimal house, зав’язувати розмову не хотілося. Навіть не хотілося вдавати, наче мені не розмовляється через нелюдську втому. Це добре, що ми так відчули одне одного. Вона мене.

Йти було недалеко. Її ательє знаходилося у підвалі. За час болінь у кафешному андеґраунді в мене від підземель набилася оскома. Але її нора справила позитивне вражіння, тільки-но я переступив поріг. Повітря тут було сухе і жарке, що для львівських підвалів рідкість – сучасна система акліматизації, не інакше. Я пройшов довгим білим коридором з низькою стелею слід за нею. Коридор при стіні був заставлений Гоциною обувкою – чобітками, мештами, кросовками, топанками, тапками, якимись котурнами і те де. На жест господарки я змінив взуття на запропоновані шльопанці, зауважу, тверді та холодні. Підлога була, на жаль, без підігріву, зате з веселим узором.

– Сама викладала, – похвалилася Гоца. – Смальта. Це Кецалькоатль.

Я вдав, ніби кожного дня мудохаюсь як не зі смальтою, то з целкокатлем. Стараючись не насупати на викладену з кольорового скла зміючку, пішов за Гоцою далі.

Велика біла зала з підвісною стелею і кам’яною підлогою. П’ять джерел неяскравого світла галерейного типу. Гоца щось увімкнула, і заблимали рампи над фотографіями вздовж стіни. На фотографіях – скрізь вона. На вулиці. В капелюсі. Дивиться за плече. Тут у піжамі, тут позує з чоловічим піджаком через плече. Ось просто портрет, привідкритий рот, таке враження, наче їй шістнадцять.

Мене зворушив один етюд у монохромі. Гоца сидить на ліжку, ледь прикрита постинею, і плаче. Було зрозуміло, що гри на об’єктив немає. Натурпродукт. Зачудовано я переводив погляд з оголеного перса, що потрапило в кадр, і перекошеного гіркотою рота, такого ж еротизованого, як і груди. На зім’яті простирадла з вікна падає кремове проміння. Потужна фотка, в дечому навіть зла. Чую поштрик ревнощів, збагнувши, які непрості стосунки єднали її та фотографа. Я тут, а вони там. Два світи.

– Це роботи Гуґо Ломова. Не чув про нього?

Я відібрав це як Гуґоломоа, заслужений артист республіки Тонґа, туди йому й дорога.

– Досить відомий у Штатах. Теж канадієць, із Квебеку. Ходи вже сюди, на мене ще надивишся. Покажу, як я малюю.

19

Коли першого нашого вечора я довідався від Гоци, що існує така річ, як абстрактне малярство, довелося ним зацікавитися, аби не пошитися в дурні. Тому згрубша, як це малярство виглядає, я вже знав. До нас у книгарню привозили альбоми Кандінського, Пауля Клєе, Макса Ернста. Нудьга, що тут казати, я такого не сприймаю.

Тому ставлю пів на пів – моя необізнаність плюс її Майстерність. Це було справді щось.

– Як тобі взагалі вдається таке робити? – спитав я найперше, побуючи співставити Гоцу і її роботи. Таку от дівчину і такі от… штуки. Виходило одне слово: Неможливо. Не-мож-ли-во. «Все, вона моя», – тільки й крутилося в голові.

– Не скажу. Про таке не питають. Можу, та й все… Це я навмисне на великому форматі пробувала. Хотіла знати, чи зможу малювати щіткою до побілки.

Спершу на полотні я бачив тільки схожу на ієрогліф закарлюку. Нежданно щось у мені перебудувалося, і на картині з’явився старий китаєць-селянин у трикутному капелюсі, який витягує із моря нерет. Така потрясаюча простота – чорне і біле. Всього один рвучкий закрут пензля – і постає цілий світ. Impossible!

– А тепер порівняй із цією, це вже акварель. Що ти тут бачиш?

О, це було щось цілком інше. Аркуш із альбому, який Гоца підняла з журнального столика поруч.

– Отут ніби така долина, блідо-сіра, тут ідуть дощі над горбами, а там скелі темніють. І ніч на горизонті. Гарно, дуже гарно. Ти диви, як цікаво!

– А якщо так? – Гоца повернула малюнок на 90 градусів.

– А так… Вах-вах-вах! Какой арол! Какой птица ґордий!

– Само виходить. Це в мене був критичний період.. Не той, що ти подумав. Дехто мені дуже западлив… так, западлив. Бачиш, все чорне, розтікається. І в нас теж тоді усе розстроїлось…

Не вдаючись у деталі, Гоца закрила альбом, і ми перейшли до нової картини, вже у кольорі. Одразу бачив якісь водяні хвилі синього і жовтого. У перспективі виходив скелястий пляж під густо-синім небом. Дуже затишна, погожа картина.

– Це я спочатку пробувала щось імпровізувати із українським прапором. Але не вийшло, і я придусила картину склом. Так набагато краще. А оті роботи, – повела вона далі, до картин більш звичного мені розміру, – ці робляться одним ударом.

– Як у кунґ-фу? – уточнив я, впитуючи в себе щось цілковито незбагненне, але вищою мірою ориґінальне.

– Так. Спершу накладаю фарбу. Потім один удар мастихіном – і готова картина. Якщо потребуєш більше трьох ударів, значить, ти не майстер. Придивися. Бачиш, скільки дрібних деталей? Таке неможливо підробити. Воно само – або виходить, або ні.

Я вражено мовчав і більше нічого не говорив, тільки пробував запам’ятати це багатство нюансів форм і кольору.

– Тому… – Гоца витягнула пачку з папіросами і запропонувала мені. Я з вдячністю прийняв частунок. – …тут можна палити, є вентиляція… Тому я особисто вважаю, що кожен, кому потрібно більше трьох ударів – не майстер.

– А ти майстер? – поцікавився в неї.

– Ти ж сам бачиш, – без зайвої скромності відповіла вона, і, чорт забирай, в цю хвилину я не сумнівався: Гоца – великий майстер.

Гоца вимкнула частину світел. Ми сіли на глибокі ротанґові крісла у кутку галереї. Журнальний столик, наполовину зі скла, наполовину теж із ротанґу, завалений слайдами і нарізаними кадрами плівки, виглядав мило. Скрипучі крісла були пристелені подушками, і сидіти на них було напрочуд зручно. Гоца розвернула своє крісло до мене в профіль. Так їй не потрібно було щоразу нахилятися до попільнички на столику – тільки простягни руку і струшуй. Я послідував її прикладу, розвернувшись лицем у протилежний кут, – ми знову дивилися одне на одного, тепер у паралельних лініях. Над нами світила дрібна жарівка, спокійне тихе світло. Навпроти очей опинилася красива позитивна абстракція, бризки пшенично-рудого, сплетені у подобу хвиль, що розступились. Невже справді можна робити шедеври з такою легкістю? Скільки – два, три помахи?

– Це приблизно так само. Удар пензлем з тушшю, удар пензлем з водою. Цього досить. Називається «Безконечність моменту».

– Вмієш читати думки? – пожартував я. Вона всміхнулася, задоволена.

– Найкращі художники Відродження – тільки ремісники, така моя суб’єктивна думка. Імпресіоністи – теж ремісники. Вони перемальовували, як машини, як фотоапарати. Абстракціоністи, кубісти – уже жвавіше. Але теж, з іншого боку – скуто, бідно… Нема польоту. Суходрочка, пробач мені. Але що поробиш. Мені відомо, як це – коли пробувати зробити цю справу насухо, – тут я не зовсім зрозумів, на що вона натякнула.

Гоца продовжувала:

– Три удари – цього досить, щоби стало видно, хто ти і де ти. Я не маю на увазі, що ударів повинно бути строго три, я числами не захоплююсь. Картина повинна тебе вести. А ти повинен бути легким на підйом, якщо хочеш зайти далеко. Як виняток техніки трьох ударів я визнаю ще три удари уяви. Це коли ти зробив три штрихи, і побачив, що вони можуть замінити один. Тоді ти ще робиш три ударти, і ще три. І маєш потрійну композицію. Перший удар – одкровення. Другий – підтвердження. А третій – рух далі…

20

Я слухав її, як самого себе. Я в житті ніколи не цікавився живописом, і мені сто років не потрібно було вирішувати для себе, були художники Відродженя митцями чи все-таки ремісниками. Але я міг підписатися під кожним її ще не сказаним словом, бо наперед знав, що воно потрапить туди, куди треба, де у мені вже дозріла порожня комірка. Вона могла верзти нісенітниці, але навіть нісенітниці, сказані її вустами, ладнали мої пробоїни. «Є ж на світі такі чудові люди, – дивувався я. – Котрі влучають, не цілячись». Факти біографії, її коментарі до них, історії, які з нею траплялися в житті – це все здавалось до болю знайомим, ніби ми вже колись були знайомі.