Намір! - Дереш Любко - Страница 24

Закінчилося все тим, що вірменин пішов з кафе десь аж коло четвертої, забувши на високому табуреті біля шинквасу пакет із творами Драйзера.

Наступного ранку Гагарін, особливо не розраховуючи на те, що його пригадають, заглянув разом із забутими книжками за вказаним адресом. Це було буквально на сусідній вулиці. Вірменин пакував валізи. Йому було хижо з будуна, але він все пам’ятав, навіть Драйзера, судячи з важкого погляду, яким він зустрів принесений пакет. Акоп мало вдавався в деталі, попередив тільки, щоб не впускали жінок, які будуть стояти під дверима і переконувати, що вони Акопові доньки, сестри, подруги чи матері.

Ми з Гагаріном порадилися і вирішили, що на канапах спати небезпечно. Надто дорогою виглядала їх пергаментна обшивка, і надто легко можна було завдати їй непоправного збитку. Тому стелили на підлозі – і безпечніше, і для постави добре. Підлога була з підігрівом, що мене вразило в цій хаті найбільше.

Коли квартирне питання вирішилося в такий чудесний спосіб, нам стало простіше. В Акопа було цілодобове водопостачання. Відтепер при зустрічі з Гоцою я не комплексував сприводу немитої голови чи зачерствілих шкарпеток. Життя, так би мовити, налагодилось.

У цей конкретний жовтневий вечір, коли у «Відкритому кафе» гуляли Едасів день народження, одразу по закінченню зміни я відчув, що зовсім не хочу йти додому, а хочу навпаки – гуляти й веселися. Хочу вполювати собі Гоцу Дралу.

15

Було б цікаво подивитися на нас зі сторони. Я помітив, що з мене вийшов би непоганий злодій. Спритний, обережний, безсовісний, не схильний наступати на ті самі граблі двічі. Наче вогонь, обпікаючий власним зухвальством та розумом. Моя тактика по завоюванню жіночого серця нагадувала сюжет кіднепінґу: зміїно, дурманно, пускаючи в очі дим, ховаючись за дзеркалами…

(Втім, із такою самооцінкою – зміїно, ха-ха, дурманно– великих пограбувань не здійснити. Таких, як я, ловлять на колгоспному полі з відром бульби).

Гоца Драла бачилась мені суперником. Вона мала розум криміналіста-аналітика, тонкого знавця предмета свого зацікавлення. Вона проникала, як вода, у всі нестиковки та шпари, наперед вираховувала мої слова, мою логіку. Вона переслідувач, який без жалю може присвятити ціле життя погоні за ціллю. З однаковим успіхом полює вдень і вночі. Я боявся її, бо знав, що всі мої маски для неї ніщо – привід для насмішок.

Того вечора сталося так, що дві дороги, котрі лежали по різних схилах гори, привели нас на спільну вершину. Я дозволив спіймати себе на крадіжці мисливця, котрий погодився бути вкраденим звіриною – і от, мисливця украдено, а звіра впольовано. Шлюбні ігри мангуста і кобри.

Як казав старий мудрий Чжуан Цзи з книжкового відділу, чиї роздуми в зеленій палітурці стояли на третій полиці зверху в середній секції, кгм-кгм, «Перший крок до мудрості Дао – це вхопити тигра за яйця». Другий крок до мудрості Дао – ні, не зрозуміти, що тобою керувало, а з’ясувати: відпускати тигра чи ні?

Ми стикнулися біля туалету – я виходив, їй нетерпілось ввійти. Мабуть, на нас навмисне секретним променем проектувалися ідіотичні ситуації на кшталт оцієї, коли треба мімікою передати щось набагато більше, ніж просте заскочення від зустрічі при кльозеті.

Гоца повелась буваліше – смикнувши мене за комнір, притягнула мою голову собі до губ і прокричала крізь музику: «Там наверху! Є мій столик! Я зараз буду!». Прохолодна рука, легка та звивиста, зісковзнула з моєї шиї, і Гоца, залишаючи шлейф аромату вже впізнаваних парфумів, зникла у туалеті. Єдине, що могло мене в цей момент хвилювати – чи не забув я злити після себе воду.

Піднявся по сходах на балкон і побачив у кутньому столику її киргизьку вовняну сумочку – страшенно стильна річ, але щоб залишати отак без нагляду? Ах, свята наївність. У нас тут вже пару косметичок пропало, продавці навіть пробували ловити злодія на живця, але невдало.

16

Гоца повернулася життєрадісна, з освіженою косметикою. Злегка підведені вії, натурального кольору помада, трохи тіней. Такий стиль називається «зовсім непомітно». Але в Гоци воно виходило дуже по-європейськи – так, напевне, це роблять модні берлінки чи молоді парижанки. І цей аромат, м-м-м, аромат, який відтепер буде переслідувати мене, мабуть, іще впертіше, ніж його власниця.

«Хе-хе, – я подумки потирав руки, розкусивши її макіяж, – знаємо ваші штучки!» У кафе була тьма нагод наспостерігатися за офіціантками, так що ази бойового малюнка я, вважай, здобув.

Її очі блистіли, подразнені тютюновим димом. Гоца припалювала цигарку від цигарки.

– Ти не голодний? – поцікавилася вона, і якщо й можна було мене заскочити зненацька, то саме цим. Я розчулився такою турботою, і, хоч був голодний, як вовк, заперечливо замотав головою.

– Я там… на кухні… нам давали…

– Тоді пішли потанцюємо! – сказала дівчина, і взявши мене за руку, потягнула наниз, де казилися. І знову мене обставили! В останній раз я танцював ще коли крутив історії зі всякими олями вишеньками у Мідних Буках, під техно а-ля «Scooter» чи «Фантом-2».

По мені знову прокотилася гаряча хвиля і вдарила у м’які точки під колінами, аж підігнулися ноги. Скрізь лежало сухе листя, принесене Їжаком та його друзями, а на квадратних столиках стояли маленькі «вічні» свічечки. Їбошив нелюдський IDM, голкастий і глибокий, з просвисуючими наскрізь порожнинами. Тільки ми вийшли на площадку, де можна було гоцатися, як музичні ритми збідніли, ніби з-під каменя повтікали стоніжки. Запалахкотів стробоскоп, роблячи боляче очам: зміна ді-джеїв. Я побачив, як один мен, на прізвисько Ґанс, покидає пульт, передаючи естафету Їжакові, метрові львівського minimal.

Гоца, не чекаючи на мене, поскакала дрібним дригом, як писав класик, на глазах в ізумльонної публіки. Це була частина нашого таємного переслідуваня, і, якщо я хотів справді того, чого я хотів – а мудрий Чжуан Цзи недаремно порівнював такі бажання з нерозкуреним «косим» манджурської сортової – значить, я мусів дати жару.

17

Музика ритму не зрадила – той залишався достатньо підводним, однак змінили темп танцюючі. Закохані пари пішли на склейку, мов коагулюючі еритротици, як це описано в «Біології» К.Віллі, котра стояла у верхньому ряду біля вікна, і котру в нас украла відомо хто (ми тебе знаємо!).

Гоца впевнено обвила мою шию руками, мої ж руки обняли її ледве-ледве, за талію. Торкаючись її стану, мене сповнювало почуття невагомості, ніби то не дівчина, а фантом. Вона була мого зросту, може ледь нижча. Мені ще не доводилось мати справу з високими цьотками, але це було приємно і зручно. До того ж, відчув, яка вона справді тоненька, ця Гоца… Гоцонька? Чи як її ніжно назвати?

– Ти така… зґрабна! – проволав я крізь музику. При ній почувався, ніби мелю нісенітниці, ні в тин, ні в ворота.

– ЩО? – кричить вона, і щоб краще чути, притуляється до мене грудьми.

Я киваю головою, мовляв, нічого поважного. Вона дивиться мені в лице, у неї напрочуд правильна фізіогноміка. «По-справжньому красива, – думаю я, – ще таких не зустрічав. Як не поверни, зі всіх боків красива і приємна».

– Пішли до мене! – кричить вона, коли музон знову робиться groovy. – Трохи відпочинемо, і повернемося! Зависнемо тут на цілу ніч, о’кей? О четвертій має прийти мій товариш! Теж буде вести сет!

Я знову киваю головою, ми розмикаємо обійми, і

( час міняє кривизну)

Гоца побігла за сумкою. За барною стійкою у такт музиці ковбасився Гагарін. Не припиняючи ритмічно коцати підборіддям, він подав із-під шинквасу мою куртку. Нехай не має мені за зле, що говорю не в очі, але по міміці Гагарін нагадував предмет кафешного інтер’єру. Наприклад, табуретку.