вогню бачать світ як язики полум'я, як відблиски на скелі... От Платон - він, наприклад, був Вогонь. Ну, і так далі: водяні люди сприймають світ мокрими

мазками, повітряні - аерозольним зависом, земляні - як статичні струни

натягу. Ну, ти вкинулася? Стихія, що стоїть за людиною, пронизує її силою

свого притягання. Я як Вогонь не можу пояснити тобі, істоті Води, як ти бачиш

світ. Коли мені вдасться побачити світ як одночасне поєднання чотирьох знаків

стихій, мене тут не стане.

- А де тебе стане?

- Now. Here, - я киваю за темний горизонт. - Now here19

? а от коли я зайшла в ту світлу кімнату, таку свіжу, там на стіні була

написана якась фраза... У вас теж були схожі причандали?

- Ну та. Це, так би мовити, місця направленої інтерпретації. Наперед

визначено не що, але як ти це бачитимеш. Тамта кімната - місце, де Першознак

безпосередньо торкається поверхні твого сприйняття. Це як відбиток пальця

Бога - коли ти бачиш Його, ти не можеш продовжувати переконувати себе, буцім

бачиш просто чорнильну пляму.

19 now і here - зараз і тут; nowhere - ніде.

126

127

- Але якшо ти баран, то тобі й Бог - шо хот-дог. Терезка переварює

інформацію. її лице розгладжується,

і вона продовжує мою думку:

- Та тут можна копнути і глибше!.. Якщо слова - це раціо, а розуміння слів -

те, інше, ВЕЛИКЕ НЕЛІНІЙНЕ, то можна сказати, що такі місця - точки дотику

плюс- і мінус-безконечності...

- Саме так! Парадокс - це нелінійна форма паліндрома. Ну, як прозоре

дзеркало. З одного боку в нього вдивляємося ми, а з протилежного до нього

припав Бог

? нате краще яблучка поїжте, - маестро простягає нам по яблукові.

Терезка гризе і думає невідомо що, Менделєєв натирає рукавом своє яблуко до

блиску.

- Досить солодкі, як на мене. А де, ти скажи, ябка дістав? Маестро

невизначено махає головою.

- Там лежали... Назбирав. Там їх узагалі цілий сад. Ніштяковий садочок...

- І вужака отакенний повзає! - підтримую я. - А винце, яке ви там з Дімичем

замутили, воно як?

- Ах, вінчгкі - і маестро витягає з-за пазухи пляшку портвейну. - Казав я

тобі, Дімка: істіна завісіт от полноты налітого стакана. А ти, дурний, впирався... Вчитися тобі ше і вчитися.

Він закидає голову і могутніми ковтками споловинює вміст. Ми по черзі робимо

кілька ковтків (кислячок - мабуть, ще не перебродило). Терезка, до якої

пляшка доходить в останню чергу, глипає на етикетку.

- Портвейн -«Адонаі полусладко?

Маестро киває головою і, щоб Терезка не побачила його посмішки, відводить

погляд убік.

- Ти краще розкажи Терезі, - він робить черговий ковток і дивиться на Дімича.

- Розкажи, як ти дойшов до того, шо з ненормальними на цвинтарі людей

закопуєш. А ми собі винцем побалуємось. Дай прикурю.

- Зараз, - намагається зосередитися Дмитро Іванович. -Я приготував тобі

красивий посил. Спеціально для Терезки від гаспадіна Менделєєва.

128

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ДМИТРО МЕНДЄЛЄЄВ І КЛУБ ГАЛОГЕНІВ

Мальчік нікагда не плакал

і не прабежал тисячю кіламєтрав

Голландець Шульц

Я - хімік.

Коли ідея просякає тебе до останнього волоконця, неначе кров - учорашні

бинти, неможливо жити по-іншому. Це кажу я - одвічний заручник ковалентності, фаворит реторт і реактивів, той, хто завжди вбачатиме в небі глобули

четвертинної структури білків, у розташуванні дохлих мух між вікнами - нільс-

борівську модель атома сірки, а у пацифіці - не символ миру, а тільки

проекцію молекули метану. Суцільний вогонь окислення переслідує мене нічним

пітнінням; успішний синтез приносить затяжний оргазм. У всіх прутнях світу я

ніколи не згублю відкритого профілю молекули ацетилену, а в кільцях і

перстенях до останнього свого подиху приречений упізнавати бездоганні, мов

еритроцити Крішни, карбоциклічні ядра бензолу.

Я - хімік.

Гадаю, тепер це звучить переконливіше?

Я почув npQ Клуб галогенів відразу по зимових канікулах. Був сильний мороз, мінус двадцять, може, мінус тридцять. Вечірнє сонце багрянило наші лиця, і ми

з Андрієм блукали засніженим Високим Замком, час від часу прикладаючись до

пляшки сухого ординарного.

133

Андрій мій товариш, він меломан. Тонкий знавець берлінської школи електронної

музики середини сімдесятих. І теж хімік. Ми з ним разом провчилися багато-

багато років, і я його страшенно люблю. Я завжди казав Андронові, що ми з ним

- як Менделєєв і Мєншуткін. А він мене, між іншим, так і називав - не просто

Джимом, не тільки Менделєєвим, а Дмитром Івановичем. Тим більше сьогодні - в

останній день, коли Андрон поруч.

- Бачиш, он ті дерева, - Андрон указав рукою в задубілій на морозі рукавиці

десь на схід. Невеликий гайок якихось дерев покрився інеєм і тепер блищав на

сонці, викликаючи в серці щем недосяжності прекрасного. За кілька секунд, поки ми робили ще по ковткові, сонце перемістилося на захід, й іній на

деревах зі сліпучо-золотого зробився пастельно-блакитним.

- Вони з Ісландії. Дуже рідкісний сорт. В Европі такі ж є хіба у Франції і

десь у Норвегії. А в нас - такі, акліматизовані. Гіршенькі, звичайно.

Хвилину я розглядав їх.

- А шо в них особливого?

- Кілька таких завезли у Париж десь усередині сімнадцятого століття. А якийсь

польський граф зі Львова підпільно викупив пару щеп із двору самого Людовика

п'ятнадцятого! Бачиш, он іній на них синій.

Я кивнув головою, не маючи сил ігнорувати пекучо-прекрасні й до болю холодні

пастелі.

- А секрет їх у тому, що влітку вони - дерева як дерева, а взимі іній на них

забарвлюється в певний колір.

- Та ну!

- Ти ж бачиш! Став би я в останній день вішати тобі локшу на вуха.

Мікроорганізми, старий. Бачиш, вони наче світяться!

Справді, здавалося, блакитний іній на деревах світився тихим внутрішнім

світлом.

- А там-он далі - блідо-персикові, он там - ледь фіолетові. О, глянь сюди.

Бачиш, які чудесні? Чистий рожевий. Здуріти можна. І я звідси їду.

134

Я зачаровано мняцкав поглядом м'які гами, зі смаком підібрані плавні переходи

кольорів. Здавалося, просто гра світла при заході, але ж он воно як все

непросто...

Андрій передав мені пляшку, і, поки я робив затяжний ґольґ, він, мов

ненароком, кинув:

- Ти чув про Клуб галогенів?

Я вже хотів було відповісти, але вкусив себе за язик. І вчасно, а то б зразу

виникли підозри: звідки чув, хто сказав... і таке.

- Але поклянися перше, шо нікому не скажеш.

- Клянусь.

Андрій недовірливо глянув на дно пляшки.

- Ти Таблицею поклянися.

Я швидко витягнув накреслену власноруч періодичну таблицю Менделєєва, поклав

занімілі пучки десь між галієм і стибієм і врочисто промовив:

- Клянуся Періодичним законом і Дмитром Івановичем Менделєєвим!

Андрій здивувався. Присягатися іменем Хімічного Батька він не просив, та я

вирішив довести, що вартий найвищої довіри.

- У нас на факультеті існує таємне товариство фанатів Хімії, - чітко

вимовляючи кожне слово, відважив Андрій. Вам мене, звичайно, не зрозуміти, але таке визнання прозвучало в моїх вухах як офіційне підтвердження існування