Козак Мамарига - Автор неизвестен - Страница 8

Узяв ту булаву, буханців та сухарців у торбу, попрощався і пішов.

Знайшов він оту давню борозну, що ще трохи знати було, і пішов за нею. Пройшов через поле, через великий ліс, іде та й іде і приходить до Змієвого двору. Коли це виходить йому назустріч дівчина.

— Ой, — каже, — хлопче, чого ти сюди Найшов? Прилетить Змій, то він тебе з'їсть.

— А може, й не з'їсть! — каже він. — Ти хто така?

— Я, — каже дівчина, — Оленка, мене Змій украв, а шестеро братів пішли визволяти мене та потрапили до Змія у темницю.

— То ти ж моя сестра, — каже він, — а я Котигорошко, твій менший брат. Тепер я й тебе, і братів наших визволю!

Тут пішов він у льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони вже ледь живі.

— Збирайтесь, — каже, — братики мої милі та сестричко Оленко, та тікаймо швидше додому!

Тільки проказав — коли вже Змій летить.

— Гей-гей, — каже, — хлопче, то й ти прийшов, у неволю схотів?

— Ні, — Котигорошко відповідає, — не в неволю схотів, а з тобою битися!

Та як змахне своєю булавою, аж земля загула!

Як уздрів Змій оту булаву, бачить, що непереливки, та враз Оленку підхопив і звився вгору, аж під хмари.

— Е, — каже Котигорошко, — ідіть, братики милі, додому, до батька й матері, а я піду сестру визволяти!

Забрали тут брати золото та срібло, що було в Змієвому палаці, і пішли додому. А Котигорошко булаву свою на плече взяв і пішов Змія шукати.

Іде собі, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік: руками й ногами у ті гори вперся та й розпихає їх.

— А що ти, чоловіче, робиш? — питає Котигорошко.

— Гори розпихаю, щоб шлях був!

— А як ти звешся?

— Вернигора. А ти?

— А я Котигорошко, іду сестру визволяти.

— Ну, то й я з тобою піду!

— Ходім.

Пішли вони разом. Ідуть собі, йдуть, коли бачать — чоловік серед лісу рукою махає: як махне — так дуба й вивертає з корінням.

— А що ти, чоловіче, робиш? — питає Котигорошко.

— Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.

— А як звешся?

— Вернидуб. А ви?

— Котигорошко та Вернигора. Ходім з нами!

— Ходім.

Пішли втрьох. Ідуть собі, йдуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою. Як крутнув він вусом, — так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:

— Що це ти, чоловіче, робиш?

— Та воду відвертаю, щоб річку перейти!

— А як звешся?

— Крутивус. А ви як?

— Котигорошко, Вернигора та Вернидуб. Ходім з нами!

— Ходім.

Пішли вони вчотирьох. Ідуть, ідуть, зайшли у великий ліс. Коли бачать, аж у лісі хатка стоїть. Увійшли в хатку — нікого нема. Котигорошко й каже:

— Отут і заночуємо.

Переночували, а на другий день Котигорошко каже:

— Ще довга путь перед нами, треба тут днів зо три перепочити. Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернигора наварив їсти й ліг спочивати.

Тим часом Змій заніс Оленку за тридев'ять земель, аж за синє море. Залишив її там у своєму заморському палаці, а сам назад полетів, Котигорошка шукати, щоб над ним помститися. Прилетів у той великий ліс, до тої хатки, вдарився об землю та й обернувся на дідка маленького з довгою бородою. До хатки підійшов і постукав у двері.

— Відчини!

— Не великий пан, відчиниш і сам! — каже Вернигора.,

Двері відчинилися, а він знов кричить:

— Пересади через поріг!

— Не великий пан, перелізеш і сам.

Коли бачить Вернигора — влазить у хатку

дідок маленький, а борода за ним аж по землі волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив на гвіздок на стінку. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався геть.

Вернигора крутивсь, крутивсь, насилу відірвав свого чуба, кинувся знову варити.

Поки товариші поприходили, вже доварює.

— А чого ти запізнився з обідом? — питають вони.

— Та задрімав трохи.

Наїлись вони та й полягали спати. На другий день Котигорошко каже:

— Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спати. Аж хтось стукає в двері:

— Відчини!

— Не великий пан, відчиниш і сам.

— Пересади через поріг!

— Не великий пан, перелізеш і сам.

Коли лізе дідок маленький, а борода по

землі волочиться. Як ухопить Вернидуба за чуб та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався геть.

Вернидуб борсався, борсався, насилу з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.

— А чого ти з обідом запізнився?

— Та задрімав, — каже, — трохи.

А Вернигора догадався, що воно було, та вже мовчить собі.

На третій день зостався Крутивус, — і з ним те саме сталося. Нарешті приходить черга Котигорошкові зоставатися. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері.

— Відчини!

Відчинив Котигорошко двері, — аж там дідок маленький, а борода по землі волочиться.

— Пересади через поріг!

Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той дідок до нього пнеться, хоче за чуба вхопити. А Котигорошко й собі — хап його за бороду! А тоді схопив сокиру, потяг дідка в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защемив її там.

— Коли ти, — каже, — такий, що зразу за чуба берешся, то посидь тут, я знову прийду.

Пішов Котигорошко в хату, а дідок почав борсатися, об землю вдарятися: хоче знову на Змія обернутися, та не може — бороди з розколини не витягне! Вивернув тоді він дуба з коренем та й потяг за собою.

От повернулися товариші додому, питають:

— А що обід?

— Давно готовий! — каже Котигорошко.

Пообідали вони, а тоді він їм каже:

— А ходім лише, я вам таке диво покажу!

Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема! Тільки слід знати, де дідок того дуба тяг.

— Е, — каже Котигорошко, — то вже видно, який це дідок був! Ходімо його шукати.

Пішли вони тим слідом. Ідуть, ідуть, ось вже й доженуть. А дідок почув, що наздоганяють, та й кинув позад себе шапку. І стала з тої шапки величезна гора, путь заступила.

Підійшов Котигорошко з товаришами до тої гори.

— Ну, — Вернигора каже, — це вже моє діло!

Та як упреться руками й ногами в ту гору, так і відвернув її вбік.

Побігли далі. Біжать, біжать, от-от наздоженуть. А дідок чує, що наздоганяють, та й

кинув позад себе пояс. І з того пояса стіною став ліс — густий, непрохідний. Добігли Котигорошко з товаришами до того лісу.

— Е, це вже мені робота! — каже Вернидуб.

Та як почне дерева з корінням вивертати — вони так і лягають обабіч, а посередині дорога вільна. От і побігли вони тією дорогою дідка наздоганяти. А він доволікся вже до синього моря. Тут пощастило йому нарешті бороду з розколини висмикнути, вдарився об землю, обернувся на Змія і полетів понад морем — тільки його й бачили!

Прибігли Котигорошко з товаришами до моря, дивляться — лежить на березі дуб розколотий, а дідка нема. Тільки сліди на піску від Змієвих пазурів.

— Ого, — каже Котигорошко, — тепер бачимо, що то за дідок був!

А Крутивус біля моря сів і почав вусами крутити. Розступилася вода в морі й стала обабіч стінами, а посередині сухе, можна по дну йти. Пішли товариші через море, ішли та йшли аж три дні й три ночі. Приходять нарешті на той берег. Тільки на землю ступили, а за ними вода знову зійшлася, і стало море, як раніше.

Ідуть вони, дивляться — стоїть палац великий, весь сріблом та золотом сяє. Увійшов Котигорошко в той палац, іде покоями, — аж вибігає йому назустріч сестра Оленка.

— Ой, — каже, — братику милий, чого ти й сюди прийшов? Тебе ж Змій з'їсть!

— Ні, — каже він, — тепер вже він од мене не втече!

Знайшов Змія в найдальшому покої та як вдарить його своєю булавою, — тут Змієві й кінець прийшов!