Козак Мамарига - Автор неизвестен - Страница 7

Забрали вони царівну і поїхали швидше додому. їхали вони, їхали, поки застала їх ніч. Булат-молодець говорить царевичу:

— Лягайте ви спати, а я стерегтиму.

Полягали Іван-царевич і царівна на м'якій

траві під деревом і заснули. А Булат-молодець теж лежить, та тільки не спить, а все бачить і чує.

От опівночі прилітають на дерево три сови. А то були не звичайні сови, а чаклунки — Кощієві сестри. Посідали вони на дерево і почали розмовляти.

Перша сова каже:

— Убили Іван-царевич і Булат-молодець нашого брата, забрали царівну-полонянку, не буде ж і їм добра: приїде Іван-царевич додому, схоче похвалитися царівні своїм добрим конем, а кінь вирветься і вб'є Івана-царевича. А хто це чує і скаже, той по коліна кам'яним зробиться.

А друга сова каже:

— Убили Іван-царевич і Булат-молодець нашого брата, забрали царівну-полонянку, не буде ж і їм добра: приїде Іван-царевич додому, схоче похвалитися царівні своєю коровою, що йому змалечку молоко давала. А корова та вирветься і заколе Івана-царевича рогами. Хто це чує і скаже, той по пояс кам'яним стане.

І третя сова каже:

— Убили Іван-царевич і Булат-молодець

нашого брата, ще й царівну-полонянку забрали, то не буде й їм Добра: приїде Іван-царевич додому, схоче похвалитися царівні своєю собакою, а собака сказиться і порве Івана-царевича. А хто це чує і скаже, той весь кам'яним стане.

Сказали, зареготали і полетіли геть.

Як розвиднілося, прокинулися Іван-царевич і царівна, посідали знову на коней і поїхали далі. Нічого їм Булат-молодець про цих сов не сказав.

їхали, їхали, приїхали нарешті додому. Тут їх цар з царицею зустріли, сина з нареченою привітали, а незабаром і весілля відгуляли.

От і каже якось Іван-царевич молодій дружині:

— Покажу я тобі свого коня, що на ньому я змалечку їздив, та корову свою, що мені змалечку молока давала, та ще й собаку, що з нею я змалечку гуляв.

Вийшли вони на подвір'я, і наказав Іван-царевич привести коня, корову та собаку. От ведуть конюхи коня, а він басує, вудила гризе, поводи рве. Як гукне Булат-молодець:

— Ведіть коня геть та вбийте його, бо він вирветься й Івана-царевича вб'є!

Тільки вимовив — і враз по коліна кам'яним став.

Злякалися люди, таке побачивши, і вмить зарубали коня.

Аж тут скотарі корову ведуть, а вона реве, з рук рветься. Та Булат-молодець як гукне:

— Ведіть корову геть та вбийте її, бо вона вирветься і заколе Івана-царевича рогами!

Сказав — і одразу кам'яним став по пояс.

Зарубали корову скотарі, коли це псарі собаку ведуть.

А Булат-молодець знов гукає:

— Забийте швидше цю собаку, бо вона сказиться і царевича порве!

І в ту мить закам'янів увесь Булат-молодець, а собаку псарі зарубали.

Почали Іван-царевич з царівною плакати, тужити за вірним другом, Булатом-молодцем. Та що робити? Нема вже його!

Минув рік, минув другий, народилося в Івана-царевича з царівною двоє діток. Жити б їм, не тужити, та все не може забути Іван-царевич Булата-молодця. От одного разу приходить він до закам'янілого друга свого і починає гірко плакати. Коли це чує — камінь промовляє:

— Якщо тобі так шкода мене, якщо хочеш, щоб я знову живий став, я скажу, що треба зробити.

Іван-царевич каже:

— Скажи, усе зроблю!

А камінь говорить:

— Іди заріж своїх дітей і кров'ю мене помаж, я враз оживу.

Пішов Іван-царевич, порізав дітей і помазав кров'ю камінь. І як тільки помазав, вмить ожив Булат-молодець і став такий, як і раніше був. Зрадів Іван-царевич, друга вірного обіймає, а сам сльози гіркі проливає — бо діток шкода.

Тут каже йому Булат-молодець:

— Не журися, Іван-царевич, ходімо на діток твоїх глянемо.

Заходять вони до світлиці, а діти в колисочках гойдаються, живі-здорові, як нічого їм і не було!

Всі раділи, гуляли, мед-пиво кружляли. І я там сидів, мед-пиво пив, по вусах текло, а в роті не було.

КОТИГОРОШКО

Були собі чоловік із жінкою, і мали вони шестеро синів та одну дочку. Пішли якось сини в поле орати і наказали, щоб сестра принесла їм обід. Вона й питає:

— А де ж ви будете орати? Я не знаю.

Брати кажуть:

— Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де оратимем, то ти за тою борозною й іди.

Пішли вони в поле, потягли скибу.

А Змій, що жив за полем у лісі, взяв ту

борозну засипав, а іншу протяг до свого палацу. От сестра, як понесла братам обідати, то й пішла за тією борозною. Ішла, йшла і прийшла до Змієвого двору. Там її Змій і вхопив.

Повернулися брати ввечері додому та й кажуть матері:

— Ми весь день орали, а ви нам не прислали обідати.

— Як то не прислала? — каже мати. — Адже Оленка понесла, та й досі нема її. Чи не заблукала?

Брати кажуть:

— Треба йти шукати її.

Та й пішли всі шестеро за тією борозною і прийшли до Змієвого двору. Коли це сестра їх зустрічає:

— Ой, братики мої милі, ховайтеся швидше! Зараз змій прилетить та вас усіх поїсть!

Тільки вимовила, а вже Змій летить.

— А, — каже, — людським духом пахне! Чи битися прийшли, хлопці, чи миритися?

— Авжеж битися! — кажуть вони.

Почав Змій із ними битися. Та не довго й

бились: як ударив Змій, так і попадали всі шестеро ледь живі. Забрав їх Змій та й закинув до глибокої темниці.

А батько з матір'ю ждуть та й ждуть своїх дітей — нема їх. Так і зосталися жити самі. Живуть, бідкаються, що ото було в них аж семеро діток, а тепер нема нікогісінько.

Одного разу пішла жінка до річки прати, коли дивиться — горошинка по дорозі котиться. Жінка взяла ту горошинку та й з'їла.

Згодом народився в неї син. І назвали його Котигорошком.

Росте й росте той син, як з води. Небагато літ, а вже великий виріс.

Одного разу копали батько з сином колодязь, докопалися до великого шматка заліза — на сім пудів. Побіг батько людей скликати, щоб допомогли те залізо витягнути, а Котигорошко взяв та й витяг сам. Прийшли люди, здивувалися, що в хлопця така сила. А він ще й підкинув угору те залізо та підхопив — аж поторопіли всі.

Якось питається Котигорошко в батька й матері:

— Чи то правду люди кажуть, що були в мене брати й сестра?

— Е-е, були, синку, в тебе аж шестеро братів і сестра, та не стало їх! — кажуть батько й мати. І розповіли Котигорошкові, що їм трапилось.

— Ну, — каже він, — так я піду їх визволяти.

Батько й мати умовляють його.

— Не йди, синку! Шестеро пішло, та загинули, де вже тобі самому?

— Ні, таки піду! Як же таки своїх рідних братиків і сестричку не визволити?

Узяв він те залізо, що викопав, і одніс до коваля.

— Скуй, — каже, — мені булаву, міцну та велику!

От і скував коваль булаву. Взяв її Котигорошко, як махнув, як кинув угору, та й каже до батька:

— Ляжу я спати, а ви мене збудіть через дванадцять діб.

Та й ліг. Дванадцять діб минуло, на тринадцяту добу гуде, летить назад ота булава! Збудив батько сина, він схопився, підставив руку. Булава як ударилась об руку, так і розскочилась надвоє.

— Ні, — каже Котигорошко, — з такою булавою не можна йти братів і сестру визволяти!

Поніс її знову до коваля.

— Перекуй, — каже, — щоб була міцніша!

Перекував коваль булаву. Котигорошко шпурнув її знову вгору, а сам спати ліг на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить назад ота булава, гуде — аж земля дрижить. Підставив руку Котигорошко — булава як ударилась об неї і ціла зосталася.

— Ну, — каже він, — з цією булавою можна йти братів і сестру визволяти! Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці, — піду!