Убити пересмішника... - Ли Харпер - Страница 46

Мейєла від несподіванки нахмурилася.

— Товаришую?

— Так. Хіба немає у вас знайомих, ваших ровесників, може, трохи молодших чи старших? Дівчат або хлопців? Звичайних друзів?

Відверта ворожість, котра на деякий час змінилася настороженістю, спалахнула знову.

— Ви знову насміхаєтеся з мене, містер Фінч?

Ці слова цілком влаштовували Аттікуса. Вони давали відповідь на його запитання.

— Ви любите свого батька, міс Мейєла? — запитав він знову.

— Любити батька — як це?

— Я маю на увазі, чи добре вам з ним, чи в злагоді ви живете?

— Так собі, він лагідний, от тільки коли...

— Коли що?

Мейєла подивилася на батька. Той весь час сидів так, що спинка стільця впиралася в бар’єр, але, почувши останнє запитання, випростався і насторожено ждав, що відповість Мейєла.

— Нічого,— сказала Мейєла.— Я ж кажу, що він лагідний.

Містер Юел знову з полегкістю відкинувся на спинку стільця.

— От тільки коли напивається? — сказав Аттікус так лагідно, що Мейєла кивнула головою.

— Він ніколи не переслідував вас?

— Як це?

— Ну, коли він бував... сердитий, він вас ніколи не бив?

Мейєла подивилася навкруги, потім униз, на секретаря, потім звела очі на суддю.

— Відповідайте на запитання, міс Мейєла,— мовив суддя Тейлор.

— Мій батько за все моє життя не зачепив мене й пальцем,— проголосила вона рішуче.— Пальцем не зачепив.

У Аттікуса окуляри сповзли на кінчик носа, і він їх поправив.

— Ну, міс Мейєла, у нас з вами вийшла непогана бесіда, а тепер, я гадаю, час перейти і до справи. Ви сказали, що попросили Тома Робінсона зайти у двір і порубати... що порубати?

— Шафанер, ну, комод, у нього з одного боку багато всяких шухлядок.

— Ви добре знали Тома Робінсона?

— Що це?

— Це ось що: ви знали, хто він такий, де живе?

Мейєла кивнула головою.

— Я знала, хто він, щодня проходив повз наш двір.

— Того вечора ви вперше запросили його зайти у ваш двір?

Мейєла здригнулася, почувши таке запитання. Аттікус знову повільно рушив своїм маршрутом до вікна і так робив щоразу: спитає, визирне у вікно, жде відповіді. Вія не бачив, як зреагувала Мейєла, але мені здалося, що він здогадався. Обернувся і звів брови.

— Того вечора ви...— почав він знову.

— Вперше.

— Раніше ви ніколи не запрошували його зайти у ваш двір?

Це питання вже не застало її зненацька.

— Ні, не запрошувала, ні, ні.

— Якщо ви скажете один раз «ні», то й цього досить,— зауважив Аттікус спокійно.— І раніше ніколи не зверталися до нього, щоб він вам допоміг у роботі?

— Може, й зверталася,— погодилася вона.— Тут їх чимало вештається.

— Ви не пригадуєте якогось такого випадку?

— Ні.

— Гаразд, давайте повернемося до того, що сталося в той вечір. Ви сказали, що коли ви ввійшли в кімнату і обернулися, Том Робінсон стояв позаду вас, так?

— Так.

— Ви сказали, що він схопив вас за горло, лаявся всякими словами... так?

— Так.

Раптом виявилося, що пам’ять у Аттікуса не така вже й погана.

— Ви сказали: він повалив мене на підлогу, придушив і заволодів мною — так?

— Я так сказала.

— Ви пам’ятаєте, як він бив вас по обличчю?

Мейєла завагалася.

— Ви добре пам’ятаєте, що він вас душив. Ви весь час відбивалися — пам’ятаєте? Ви відбивалися і кричали з усієї сили. А пам’ятаєте ви, щоб він бив вас по обличчю?

Мейєла мовчала. Здавалось, вона силкувалася щось збагнути. Я навіть подумала: може, і вона, так само як містер Гек Тейт і я, намагається уявити собі, що перед нею стоїть людина. Вона глянула на містера Джілмера.

— Міс Мейєла, це просте запитання. Я повторюю. Чи пам’ятаєте ви, щоб він бив вас по обличчю? — Тепер Аттікус не говорив приязно і добродушно. Це говорив юрист — сухо й безсторонньо.

— Ви пам’ятаєте, щоб він бив вас по обличчю?

— Ні, не пригадую, щоб бив. Хоча, той... він таки ударив мене.

— Можна вважати ваші останні слова за відповідь на запитання?

— Що? Так, він ударив... не пам’ятаю, просто не пам’ятаю... Все це сталося так несподівано...

Суддя Тейлор суворо глянув на Мейєлу.

— Не треба плакати, дівчино,— почав він, але Аттікус сказав:

— Дайте їй виплакатись, якщо вона хоче, ваша честь. Часу у нас досить.

Мейєла гнівно потягла носом і глянула на Аттікуса.

— Я відповім... на всі запитання... витяг мене сюди і глумиться... відповім на всі ваші запитання...

— Чудово,— сказав Аттікус.— Лишилося кілька запитань. Вибачте мою настирливість, міс Мейєла, ви посвідчили, що підсудний ударив вас, схопив за горло, придушив і заволодів вами. Я хотів би знати, чи ви цілком певні, що саме цей чоловік скривдив вас. Ви можете впізнати чоловіка, який учинив над вами насильство?

— Авжеж, можу, он він сидить.

Аттікус звернувся до свого підзахисного.

— Встаньте, Том. Хай міс Мейєла гарненько подивиться на вас. Чи це той самий чоловік, міс Мейєла?

Том Робінсон знизав широкими плечима під тоненькою сорочкою. Він підвівся і стояв, тримаючись правою рукою за спинку стільця. Постать у нього була якось дивно вигнута, і не тому, що він нерівно стояв. Його ліва рука була на добрих дванадцять дюймів коротша, ніж права, і висіла мов нежива. Кисть руки була маленька, суха, навіть з галереї було видно, що вона в нього не діяла.

— Всевидько,— сказав схвильовано Джем.— Поглянь, Всевидько! Преподобний, він же каліка!

Преподобний Сайкс повернувся до Джема і, схиливши наді мною голову, сказав пошепки:

— Під час збирання бавовни його руку прихопила машина, це було на плантації містера Дольфуса Реймонда, Том був ще хлопчиком... трохи не вмер — багато крові втратив... м’ясо аж до кісток повиривало...

— Це той самий чоловік, що вчинив над вами насильство? — запитав Аттікус.

— Це він.

Наступне запитання Аттікуса — едине слово:

— Як?

Мейєла розлютилася.

— Не знаю як, але це він... я вже казала, все сталося так раптово, що я...

— Давайте обміркуємо все спокійно,— почав Аттікус, але містер Джілмер перебив його, протестуючи цього разу не тому, що запитання не стосувалося справи чи було несуттєве, а тому, що, на його думку, Аттікус залякував свідка.

Суддя Тейлор засміявся.

— Облиште, Хорейс, ніхто свідка не залякує. Якщо хтось когось і лякає, то це свідок — захисника.

Крім судді Тейлора, в залі ніхто не засміявся. Навіть не було чути немовлят, і раптом мені спало на думку — чи не задихнулися вони біля грудей своїх матерів.

— Отже, міс Мейєла, ви засвідчили, що підсудний душив і бив вас... Ви не сказали, що він підкрався ззаду, збив вас і ви втратили свідомість, ви сказали: я обернулась, а він переді мною...— Аттікус підійшов до свого столу і кісточками зігнутих пальців постукував у такт кожному своєму слову.

— Ви не хотіли б переглянути свої попередні свідчення?

— Ви хочете, щоб я сказала те, чого не було?

— Ні, мем, я хочу, щоб ви сказали те, що було. Розкажіть нам ще раз, будь ласка, як усе було.

— Я вже розповідала.

— Ви сказали, що обернулись і побачили його перед собою. Тоді він почав вас душити?

— Так.

— А потім кинув душити і вдарив по обличчю?

— Я ж уже казала, що вдарив.

— І підбив вам праве око кулаком правої руки?

— Я пригнулась і... і кулак ковзнув, от як воно було. Я пригнулась, і кулак ковзнув.

Мейєла нарешті збагнула, до чого йдеться.

— От бачите, ви раптом пригадали всі подробиці. А ще недавно у вас все було як у тумані, правда ж?

— Я сказала: він мене ударив.

— Гаразд. Він вас душив, ударив, а потім учинив насильство — так?

— Ну ясно.

— Ви дівчина дужа, що ж ви робили весь цей час,— покірно стояли?

— Я ж вам уже казала: я кричала, відбивалася руками й ногами...

Аттікус підійшов до підвищення, зняв окуляри, уп’явся в свідка своїм здоровим правим оком і почав сипати запитання. Суддя Тейлор перебив його: