Чорний іній - Строкань Валентин - Страница 34

«Все! Секунду іще би прогаяв, і всю вертикаль за собою...»

Йому захотілося пірнути в яку-небудь нішу, заплющити очі... відключити свідомість... Він сперся спиною об камінь, втупився у гострі верхівки. Примусив себе заплющити очі таким зусиллям, наче не міг відірвати очей від цих нестерпно білих скель.

«...Отже, це не «мій» схил... Похорон відкладаємо... Після таких подвигів ще тридцять хвилин — і відпочинок...»

Незабаром вони щасливо перевалили через гребінь і спустилися на плато, подолавши п'ятсот метрів.

Джафар ступив на щільний фірн і ледь не наткнувся на німця, що саме виходив з-за скупчення каменюк. Той стояв на лижах, налігши на палиці й кліпаючи вкритими памороззю віями. Поява тут «чужих», мабуть, була для нього цілковитою несподіванкою. Він спробував було вхопитися за автомат, але зброя висіла далеко за спиною, і Джафар миттєвим випадом звалив і обеззброїв його. Коли підійшли всі інші, Джафар передав Щербові документи німця.

В офіцерській книжці було написано: «Гауптман Айхлер Петер».

41

За годину пересування в густому тумані група Чорного вийшла на узбережжя. Тут вони виразно відчули подих північного вітру, що з кожною хвилиною дужчав, розриваючи туман на біляві пасма і зносячи їх на південь. Їм належало йти вздовж відлогої берегової окрайки в тому самому напрямку.

Пейзаж нагадував погано проявлену фотографію — сірі скуйовджені космаки, якісь рухливі білі плями. Здавалося, густе білясте повітря пронизане небезпекою.

Вони подолали ледве кілометр, як праворуч, біля самісінької води, в розривах туману виразними плямами з'явилися, як привиди, білі фігури, що копирсалися біля якоїсь посудини. До них було метрів двадцять.

Вони помітили одне одного майже одночасно. Звели автомати. Чотири на чотири. Для обох груп світ звузився до гарячої вузької стежки. Погляди схрестилися. Тепер — не розминутися.

Фашисти саме витягували баркас на берег, відтак скупчилися й відкрилися одразу всією групою.

Цвях спробував було попередити Краповича, але крик його застряг у горлянці. Василь лише на мить відчув мовчазний тиск націленої в нього сталі. Дула спалахнули яскравими білими вогниками й, прошивши клубочливий простір, блискучими трасами ввігналися в остовпілого білоруса. Шалений удар одірвав від снігу, й потік свинцю швиргонув уже мертве тіло назад.

Цвях відчув гарячкову пульсацію в скронях і пекельне шаленство, що з-поза меж свідомості вирвалося з глибин... Він уже не бачив, як бив з-за валуна Чорний, не чув, як німці щось хрипко й безладно кричали, як дрібно розсипалися їхні автоматні черги, як із-за спини почав стріляти Смага, що стріляв на звук, як свистіли кулі навколо нього. Він тиснув на спуск свого автомата. Тиснув доти, доки не полетіли друзки від баркаса та клапті обмундирування, допоки його автомат відгукнувся сухим металевим клацанням...

За годину спорудили для Краповича останній земний притулок. Розширили кригу в розломі й закидали тіло камінням, ото й усе. Вітер змінив напрямок, і з неба посипав дрібний колючий сніг, тонким шаром укриваючи свіжу могилу.

Опісля, навантажені трофейною зброєю, мовчки ступили до баркаса. Смага обвів стомленими очима олив'яну стиглість води й неба і вдавано бадьоро підсумував:

— Сили далекого оперативного прикриття в кількості трьох бойових одиниць до виходу на рубіж готові.

Цвях облизнув потріскані губи.

— Щось настрій у тебе...

— А ти, бачу, занудьгував. Зажди Богові душу віддавати. Ще поживемо трохи, — відвернувся від Цвяха Смага.

— Трохи повоюємо... Василь свою лепту віддав, тепер — наша черга... — сказав Чорний.

Зіпхнули баркас у воду. Завели двигун, і, лишаючи за кормою легку кіптяву, рушили вздовж узбережжя на південний схід. Вони не могли знати, що чекає їх попереду, але в одному були впевнені: атакуватимуть тепер вони.

Сержант Петро Чорний згадував, як віддавав штабному лейтенантові ордени й документи, і той дивився на нього так, наче бачив уперше. У паперах Чорного був лист. Він написав його заздалегідь, давно, на випадок, якщо не повернеться.

«... Прощавай, синку. Виростеш — усе зрозумієш. Бережи неньку!»

«Так, смерть — вагомий аргумент, коли йдеш на неї тверезо. От тільки шкода, що далеко від землі рідної... До Вкраїноньки рукою не докинути».

Він укотре огледів приступний простір. Рація, що її залишив німецький радист на робочій хвилі, мовчала, як звичайний металевий ящик, важкий і непотрібний, і для них, які звикли до вищання та клекотіння рації, це було протиприродно. Примхи високих широт?

Вирішили зробити перепочинок, сховавшися в маленькій бухті. Знайшли серед каміння затишну нішу, нанесли плавника і скупчилися біля вогнища.

— Чогось на сон хилить, браття... Розкішне в нас життя. Суцільна млість душевна — сказав Смага.

— Скоро німак тебе збадьорить... крупнокаліберним! — озвався Цвях.

— Головне, щоб одразу вогонь не відкрив...

— Та ми ж чемно підемо, без пострілів. Доки німці розберуться, що ми — це не вони...

— Не вдасться... Німець нас простежить з першої миті. А від причалу до будинку метрів із двісті. Так що на нас чекає дуель. З їхнім крупнокаліберним.

Чорний спорудив зв'язку з чотирьох німецьких гранат, які вони знайшли на баркасі. Ретельно підігнав їх і міцно обв'язав спочатку дротом, потім — мотузкою. Примірився — чи зручно руці? Промах дорівнює смерті — більше гранат немає.

— Дизель беру на себе.

«... Отже, я повинен, я мушу до нього дістатися. Що, скільки, кому я ще винен?.. Хто відповість?»

— Володю, ти відволікаєш. Відразу ліворуч, б'єш по будинку. А ти, Іване, прикриваєш та забезпечуєш відхід. Від баркаса далеко не відходь.

— Нам би дистанцію скоротити. Хоча б на сотню метрів... — стурбовано мовив Смага. — Тоді справа, вважай, вирішена.

— Адже тут треба вправно йти, при розумі. Двісті метрів відкритого «бульвару» — це тобі не лісом петляти. Вони нас за кілометр розпізнають, незважаючи на всю нашу одежину. Такої... скульптури, як ти, Петю, серед тої сволоти на баркасі не було, вони всі миршаві якісь. Так що біля баркаса повинен залишитися ти, а я зі Смагою піду. Мені до них легше буде прослизнути, я ж менший...

— Гаразд, годі теревені правити. Буде, як я сказав, — жорстко обірвав Чорний. — А там... побачимо.

За годину баркас тицьнувся носом у взяті кригою дошки причалу.

— Ну що, братчики? Засіємо кістьми цю крижану пустелю? Дамо гансам по шмарклях!

— Своїми чи чужими? — не спускаючи пильного погляду з будинку, спитав Смага.

Вистрибувати вони не поспішали, вважаючи за краще просунутися до берегової лінії та надійно закріпити баркас; двигун не глушили, він тихо гарчав на малих обертах.

Потім Смага, підкреслено не кваплячись, ступив на настил і заходився закріплювати кінець на кнехті. Чорний закинув на одне плече безформний тюк брезенту, знайдений у рундуку, на друге плече повісив рацію й почав вибиратися на причал. Рулон звисав майже до землі, вітер шарпав його, частково приховуючи статуру Чорного. Це мало би, на їхню думку, хоч трохи замаскувати ведмежу монументальність полтавця. Цвях поки що залишався на баркасі, він метушився то на кормі, то біля мотора, то на носі, всіляко демонструючи старанність і заклопотаність. У бік станції вони намагалися не дивитися, хоча вже з десять хвилин тому, коли баркас був майже посеред фіорду, відзначили всі подробиці й визначили розклад.

За ними теж спостерігали. Давно й уважно. Був обідній час, і перед входом до будинку курили четверо німців, неквапливо пускаючи дим; звідти лунав хрипкий сміх та кахикання застуджених горлянок. Йти назустріч прибулим їм було явно ліньки.

— Воюють, гади, з перервою на обід, ще й пообідній відпочинок мають, — наче до себе мовив Смага. — Дякувати Богові, зустріч обійдеться без обіймів.

Вони рушили в напрямку до будинку. Попереду Чорний, з рацією й недоладним жмутом брезенту, трохи позаду й ліворуч — Смага.

Коли пройшли двадцять метрів, Смага привітно помахав рукою і, хоч до німців було ще далеченько, прокричав: