Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 4

— Чув. Точно.

— Треба, щоб все про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківки, як радіо Першого травня.

— Треба, — погоджувався я.

І Ява весь час вигадував різні штуки заради нашої слави.

Це заради неї ми з ним піймали в лісі сову і випустили в клубі під час лекції на тему «Виховання дітей в сім'ї». Лектор упав з трибуни і перекинув собі на голову графин з водою.

А то якось влітку Ява сказав:

— Давай влаштуємо бій биків.

— Що? — Не відразу зрозумів я.

— Ти пам'ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися «Тореадор»?

— Ага, пам'ятаю… Ну і що?

— Пам'ятаєш, на арені розлючений бик, а дядечко в капелюсі з кинджалом у нього перед носом танцює.

— Ага, пам'ятаю…

— А потім — рраз! Бик — лясь! І оплески.

— Ага. Здорово… Але це ж вбивати потрібно. Хто ж нам дозволить убивати рогате поголів'я?

— Ось балда. «Вбивати»! Що це тобі — м'ясозаготівлі, чи що? Це ж видовище. На стадіоні. Начебто футболу. Головне тут — красиво вимахувати перед носом бика червоною хусткою і вправно вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори — це самі справжні герої. Головне тут — тренування, спритність і сміливість. Розумієш? Вперше в історії Васюківки — бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгородній! Гості з'їжджаються з усієї Україні. Трансляція по радіо і по телевізору. Навіть у Жмеринці у твоїх родичів видно буде.

Я задумався. Це було здорово! По радіо, по телевізору і взагалі… у родичів в Жмеринці.

Ми влаштувалися зручніше і почали обговорювати деталі. Насамперед необхідний бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була відкинута відразу. Це таке страховисько, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі — як тракторні фари. Сам завбільшки з комбайн. Землю ногами риє, як екскаватор. На кілометр підійти страшно.

Одного дачника, який відпочивав у нас влітку, він навіть на телеграфний стовп загнав.

Ні вже, хай з биком Петьком вороги наші б'ються!

Власне, крім Петьки, справжніх биків у нас більше не було. Тому другий кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже осоружний був мені козел Жора, бо з'їв мою сорочку, коли я купався.

Але Ява мене не підтримав.

— Ні, не годиться, — сказав він. — Жора весь час бекає і мекає. Через нього ми й оплесків не почуємо. І потім, це ж адже бій биків, а не козлів. Треба, щоб було щось велике і рогате — бик або корова.

— Слухай, так, може, і взяти просто корову? Адже ніде ж не сказано, що обов'язково повинен бути бик.

Ява задумався:

— Хто його знає, може бути, і так.

— Тоді, — кажу, — кращої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.

— Чому Контрибуція? А чому не ваша Манька?

— Бо в нашої Маньки теля і ріг один зламався. Ти хочеш, щоб над нами сміялися. Тореадори з однорогою коровою! Карикатура! Такого ще ніколи в світі не було.

— Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.

— Що значить «психічна»? Скажи краще, що ти просто матері боїшся.

— Я боюся? Ось зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюся. А ну візьми свої слова назад!

— Я візьму, але ти все одно боїшся.

— Боюся?

— Боїшся.

— Боюся?

— Боїшся.

Ява не витримав і вдарив мене у вухо. Я відповів Яві ударом у живіт. Ми зчепилися, звалилися на траву і викотилися на дорогу. Вся погань, що на дорозі валялася, тут же пристала до наших сорочки. Першим отямився я.

— Почекай, — говорю, — вистачить. А то замість бою биків вийшов у нас бій дурнів.

— Це ти винен… Ну гаразд, — погодився Ява. — Спробуємо Контрибуцію. А то твоя Манька дійсно для телевізора не підходить. Дурна боляче.

Я хотів образитися за Маньку, але передумав. Мені вже набридло битися.

На наступний ранок ми зустрілися на дорозі, що вела до вигону. Я гнав перед собою Маньку, Ява — Контрибуцію. Корови плелися, ліниво махаючи хвостами, і не підозрювали, який це для них історичний день.

У Яви на голові була мамина капелюх з полями, в якій вона їздила до Києва на наради. Капелюх була Яві завелика і звалювалася на очі. Щоб хоч що — небудь бачити і не впасти, Яві доводилося весь час смикати головою. Здавалося, що він раз у раз з кимось розкланюється.

Капелюх Ява, звичайно, взяв без попиту.

У мене під пахвою був килимок. Знаменитий килимок! Я його пам'ятаю стільки, скільки взагалі щось пам'ятаю. Він з самого мого народження висів над моїм ліжком. Килимок був червоний, і на ньому вишито троє кумедних цуценя, які сиділи поряд, схилившись один до одного головами. Це були Цюця, Гава і Рева, про яких мама розповідала мені безліч різних історій, поки я не засинав. Останні два роки, оскільки я вже виріс, килимок лежав у скрині, і тепер від Цюці, Гави і Реви сильно пахло нафталіном.

Килимок і капелюх були нашими тореадорское приладдям. По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.

Ми йшли і співали арію з опери «Кармен»:

«Торі—Адор, сміливіше — ееее в бій, лихо — Адор, лихо — Адор…»

Ми співали і ще не знали, що нас чекає.

Небо було синє—синє, справжнє іспанське небо.

Погода — сама підходяща для бою биків.

Ми погнали своїх корів на край вигону, туди, де ставок, — подалі від людських очей.

— Віджени свою Маньку кудись убік, щоб не заважала, — сказав Ява, — і давай починати.

Я не став сперечатися. Тим більше, що Манька у нас дуже нервова: їй краще не бачити бою биків.

Ява поправив на голові капелюх, підтягнув штани, взяв мій килимок, зітхнув і, пританцьовуючи, на носках став підходити до Контрибуції. Підійшов до самої її морді і почав розмахувати килимком у неї перед очима. Я затамував подих — зараз почнеться…

Контрибуція спокійно щипала траву.

Ява замахав килимком ще сильніше. Контрибуція не звертала на нього ніякої уваги.

Ява хльоснув її килимком по ніздрях. Контрибуція тільки відвернула морду.

Ява роздратовано крякнув і ще раз щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом. Ява знову забіг вперед і почав пританцьовувати.

Через півгодини він сказав:

— Вона до мене просто звикла, любить мене. А ну давай ти! Через годину, захекавшись, я сказав:

— Якась дохлятина, а не корова. Шкода, що моя Манька безрога, я б тобі показав, що таке справжня корова.

За справу знову взявся Ява. Він час від часу змінював тактику: то підходив до корови потихеньку і несподівано бив килимком, то підлітав з розгону. Те забігав збоку. Але Контрибуція вперто не приймала бою.

Чуби у нас змокли, килимок нервово сіпався в руках — здавалося, що Цюця, Гава і Рева от — от загавкають. А Контрибуція — хоч би що.

Один раз тільки, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима і сказала:

«ММУ — у!»

В перекладі з коров'ячого це, очевидно, означало: «Ідіть, хлопці, звідси. Не чіпайте менеперекладі з коров'ячого це, очевидно, означало: «Ідіть, хлопці, звідси. Не чіпайте мене»..

Але ми вчасно не зуміли зрозуміти її.

Хекая, ми стрибали біля неї, викликаючи на поєдинок. Яві було соромно переді мною за свою Контрибуцію, це я бачив.

Нарешті розлючений Ява крикнув:

— А ну дай їй, дай їй, Павлуша, гарненько! Що, боїшся? Ну, так я сам!

Він розмахнувся і брикнув Контрибуцію ногою в бік.

І раптом… Раптом я побачив Яву десь високо в небі. І звідти, з неба, почув його відчайдушне верескливе:

— ВВА — ввай!

Він почав бігти, по — моєму, ще в повітрі. Тому що, коли ноги його торкнулися землі, він вже щосили мчав до ставка. Я кинувся; за ним. Це було наше єдине спасіння. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілі фонтани води і бруду. Зупинилися тільки вже десь на середині.

Те, куди ми влетіли, ставком, чесно кажучи, назвати можна було лише умовно. Колись тут дійсно був великий ставок. Але він давно пересох, забруднився і перетворився на звичайну калюжу. У найглибшому місці нам було по шию. Саме в цьому місці ми зараз і стояли.