Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 20

Ну так! Докличешся тут людей! Тільки жаби квакають… Ніхто тут тебе не врятує, якщо сам не врятуєшся, дорогий товаришу Завгородній! Треба, треба рятуватися.

Тьопаю я по бруду навколо човна, носом шмигають, що робити — розуму не прикладу. Пробував воду з човна вичерпувати. Та де ж її вичерпаєш, якщо вона знову через дірку набирається. Це все одно що річку вичерпувати. А що, якщо дірку чимось заткнути? Ідея! Нарвал я пучок трави, яка одна тільки на острові і росла, намацав дірку, заткнув. Знову почав вичерпувати. О! Пішло діло! Хоч помаленьку, але пішла. Сантиметр за сантиметром борти човна з — під води виростають. Вже й на берег тягти можна.

Крекчучи, потягнув. Потяг. Є! Тепер треба нахилити човен — воду вилити, яка вже не вичерпується. А ну — ну! Ох і важко! Червоні круги перед очима пішли. А ну ще трохи! А ну!.. Ф — фу! Нарешті! Молодець, Павлуша! Хлопець ти будь здоров! Ого — го — го! Стоголосою луною покотилася в плавнях радість моя нестримна… затикай тепер дірку трохи краще, щоб знову нічого не трапилося.

Помахав я острову, якому так і судилося залишитися на віки вічні ненаселеним, і поїхав. До села дістався вже без пригод. Тільки по дорозі весь час на дірку поглядав (чи не тече) і кілька разів зупинявся, щоб перевірити. Трохи води, звичайно, просочувалося, але це не страшно.

Приїхав я і відразу взявся човен лагодити. До обіду провозився, але всі дірки заново законопатили і гарненько просмолив.

Поки зайнятий я був роботою, то ще нічого, а от коли скінчив, коли вийшов після обіду на вулицю, коли глянув на високу тополю за воротами, у якого ми щоранку зустрічалися з Кукурузо, щоб не розлучатися вже до самого вечора, то така туга мене охопила — хоч плач. Такий порожній здалася мені вулиця, все село, весь світ — як острів безлюдний. Є люди, і немає їх, тому що немає серед них друга мого кращого. Тиняюся я по селу, місця собі не знаходжу. І кожен куточок, кожен кущик і деревце кожне про нього мені нагадують. Ось тут ми в цурки — палки завжди грали… У цих кущах ховалися, коли щиглів ловили… На цьому дереві змагання верхолазів влаштовували. Пам'ятаєш, як ще тоді гілка піді мною обламалася і я догори ногами на сучку повис, а потім впав прямо на голову і думав, що голова моя у плечі зовсім влізла — дихнути не міг. Ха — ха!

А втім, ти не сміявся, ти мені штучне дихання робив. Думаєш, я це забуду!..

І на велику китайську стіну я не можу дивитися. Там, за стіною, наш спільний ворог — Книш, якого мені тепер доведеться одному вистежувати і виводити на чисту воду. Ех, як тоскно займатися таким цікавим справою одному!

А он верба над річкою стоїть. Чи знайдеться тепер хто — небудь з хлопців, хто стрибне з неї в воду. Ні, не знайдеться. Так і залишиться твій рекорд неперевершеним навіки. Ех, друг мій, друг, скільки б ще ти міг встановити таких рекордів!

До пізнього вечора блукав я в самотині по пам'ятних для нас місць.

Нарешті ліг спати.

Я лежу, і не спиться мені. Я думаю. За вікном темно — хоч око виколи. На небі ні зірочки — хмарно.

Що робить там, на безлюдному острові, друг мій Кукурузо? Спить чи що?… Навколо нікого. Догорів багаття, і з усіх боків насуваються чорні химерні страшні тіні… А він один, ні з ким словом перекинутися, тільки слухає, як стукає його серце…

А що, якщо трапилося з ним що — небудь? І кричить, і кличе він на допомогу, і ніхто — ніхто не чує, тільки банькаті жаби байдуже кумкають у відповідь, та качки в очеретах крякають, та відлуння стоголосе котиться — котиться плавнями і не докочується до людей, губиться в густих очеретах. Хто ж допоможе йому?

Я лежу, напружився весь, затамував подих. І раптом почулося мені, що десь далеко — далеко пронеслося тонке й тужливе: «А — а-а — а-а!..» Чи то ледь чутний гудок паровоза на далекому полустанку, чи то дійсно голос — не розбереш… Але я чомусь впевнений, що друг у біді. І ніхто, ніхто не знає, де він. Крім мене. І ніхто дороги туди не знайде. Крім мене. І ніхто не допоможе йому. Крім мене…

Ні, не можу я спокійно спати, коли друг у біді. Не можу.

— Мамо, — кажу, — я піду в двір спати. На сіно. Душно дуже.

- Іди, — спросоння говорить мати. — Тільки ковдру візьми, сховайся добре.

Я беру ковдру і виходжу з хати. І відразу потрапляю в густу і навіть ніби липку темряву. Іду майже навпомацки, як сліпий. Щоб ненароком не рипнути хвірткою, прокрадаюся в сад і вже там перелазив через паркан. Іду по селу, немов по лісі — темінь і тиша. Лише в одному місці миготить вогник. Це на стовпі біля сільради горить ліхтар. Вітер хитає його, і круглу пляму світла ковзає по землі, немов гойдалки. А далі знову темрява. Я двічі вже спотикався і мало не впав. Ось і річка. Тут трохи світліше. Тьмяно блищить вода. Я сідаю в човен, обережно, щоб не замочити, кладу на ніс ковдру (чого я його взяв — сам не знаю) і вирушаю. Руки мої — ніби не мої. Гребуть механічно — я їх не відчуваю. І все тіло — не моє: якесь дерев'яне. Ніби не в дійсності все відбувається, а в бреду якомусь.

Аби не збитися зі шляху, аби не заблукати!.. Перший плесо. Стружка. Другий плесо. Тепер направо… Он той гнилий острівець, на якому я мало не залишився назавжди… Правильно. Правильно я пливу. За хмар визирнув місяць, і не тільки в плавнях, айв душі моїй одразу стало світліше і веселіше. Ще трохи, ще… Вже близько. Ось ще ця стружка, потім поворот і — наче з вузенької вулички виїхав я на величезну площу. Широкий рівний плесо відбивав рогата місяць і срібні кучері залитих сяйвом хмар, і здалася мені раптом зелена громада острова гігантською казковою горою серед безкрайнього моря, і до гори тієї далеко — далеко, на горизонті вона, а сам я маленький — маленький, як комашка. Здавалося мені, що я навіть чудові міста на схилах гори з церквами, з палацами, з високими вежами (то химерно переплелися вербові гілки) і вершників бачу, які мчать по звивистих гірських дорогах, і навіть чую цокіт копит (це дзвенить у мене у вухах від тиші)…

Ось адже часом примхи.

І тим неправдоподібніше і фантастичнее здалося мені те, що я раптом побачив наяву. А побачив я величезну сіру постать в човні у самого берега — ніби Гулівер вторгся в країну ліліпутів. Я здригнувся від несподіванки. Хто це? Кукурузо? Але в нього ж немає човна! Рибак якийсь? Але рибалки ніколи так далеко не запливають у плавні, та ще вночі. Риба і у самого села прекрасно ловиться…

Лиходій? Пірат?… Серце моє покотилося — покотилося кудись вниз… Тим часом човен зникла за прибережними очеретами. Мені так хотілося повернути і як можна швидше рвонути назад. Але я втримався.

Адже там, на острові, Кукурузо, мій друг, зовсім один. Я ж пливу до нього на допомогу. І, може, саме в цю хвилину моя допомога йому найпотрібніше. Адже у мене човен. І якщо незнайомець, якого я тільки що бачив, дійсно небезпечний злодій і хоче заподіяти моєму другові зло, я врятую одного, ми втечемо на човні. Швидше, швидше! Я наліг на весло і направив човен до берега. Пристав, виліз і обережно почав крастися в глиб острова. Кукурузо, певно, в курені — швидше за все, спить і нічого не підозрює, — не чути ні звуку. Звати його небезпечно — відразу залучиш увагу незнайомця.

Ох, як темно, які хащі! Нічого не видно… Раптово, десь там, за очеретами, де був незнайомець, щось шубовснуло в воду. Серце моє зупинилося. Що це?… Що?… Ой! А що, якщо це… якщо це він уже втопив мого друга! Мене кинуло в холодний піт. Пройшла хвилина… друга. Я стояв в цілковитій темряві, витягнувши вперед руки, і не міг поворухнутися. І раптом… раптом на мої руки хтось натрапив. Величезний, як ведмідь. Руки мої самі собою стиснулися, вчепилися в його груди. В наступну мить я відчув страшний удар по ногах і полетів на землю. Але чомусь не назад, а вперед, на нього. Мабуть, він підбив мене і кинув на себе (є такий прийом в боротьбі самбо, ми з Кукурузо його знаємо). Я скрикнув і скажено замолотив руками і ногами, вириваючись. Дряпнув по чомусь м'якому — здається, по обличчю, з усіх сил рвонувся, скочив на ноги і кинувся бігти. Я мчав крізь гущавину, ламаючи гілки, спотикаючись і наштовхуючись на дерева. Але я не відчував болю ні від подряпин, ні від ударів. З розгону я вскочив у човен і, схопивши весло, став відгрібати від берега.