Людина і зброя - Гончар Олександр Терентійович - Страница 25

Глава 20

Полк був кадровий, червонопрапорний, ще недавно він вишиковувавсь на оглядах у повному складі, а тепер… Жменька мужніх, обстріляних, прокипілих ненавистю до ворога людей - оце тепер і був полк. Він був не те що поріділий у боях, він був майже знищений, і все ж він тримав такі рубежі, що їх за кращих умов мусило б тримати по кілька полків; і не лише тримав, але ще раз за разом поривався в контратаки. Чим менше зоставалось кадровиків у полку, тим кожен з них мовби виростав у своїй солдатській вартості. Один кадровик, здається, вартий був трьох поповненців, так цінувалась тепер людина по її вмінню тримати зброю, по її в боях перевіреній чіпкості й витривалості. Якби ворог знав, скільки їх стоїть отут проти нього понад річкою Рось, занурившись в зелених садках та високих картоплях городів, він не повірив би, що це вони його стримують, вони, хто зазнав уже стількох жертв і хто має в своїй обороні стільки порожніх окопів.

Втрати були величезні, особливо від мінометного вогню, проти якого в них не було іншого захисту, крім оцієї рідної землі, в яку вони могли зариватись. Міни молотили по них з ранку й до ночі, трахкаючи по шосе, що підходило аж до річки, шугаючи крізь гілля над окопами, траплялось, що міни влучали і в самі окопи - чадний, задушливий дух від них не розвіювався над обороною цілий день. І тільки з темнотою, коли сила вогню зменшувалась, можна було полічити, скількох не стало сьогодні.

Від ворога їх відділяла Рось, мальовнича річечка Рось, що тихо, безплюскітно лине між буйною зеленню берегів, між розлогими вербами, що подекуди майже змикаються над нею своїм плакучим віттям. За мирного часу в цих берегах всю весну витьохкували солов'ї, а зараз цілу добу цьвохкають кулі, і немало вже свіжої крові людської потекло звідси із водами Росі до Дніпра. По березі попід кущами верболозу лежать забиті учасники контратак, і коли їх уночі торкає хвилею, то здається, що вони ворушаться, що вони ще живі, хоч лежать там уже по кілька днів. На дерев'яному мосту, перекинутому через річку, щоб з'єднувати шосе, побитих навалено цілі купи: то ті, що ходили в контратаки, але щоразу, добігши до середини мосту, падали, скошені перехресним вогнем ворожих кулеметів, замаскованих десь зовсім близько в потойбічних вербах. Ночами наші робили кілька спроб повідтягувати, позабирати з мосту вбитих, але це коштувало нових жертв, і мертва ота застава на мосту тільки ще збільшувалась.

Ось у цей полк, до цього мосту доля привела серед ночі студбатівців.

- Студенти прийшли!

- Курсантський батальйон!

- І грому та блискавки не злякалися!

В словах, якими зустрів їх полк, вчувалася щира солдатська вдячність за те, що вони прийшли, принесли сюди своє життя, свою підтримку.

Під проливним дощем, при спалахах горобиної ночі займали студбатівці вільні окопи по городах, а кому не вистачало вільних, то втискалися по двоє разом з старополчанами, поки оговтаються та вириють свої. Після того мінометного шквалу, під який вони потрапили у відкритих житах біля штабу дивізії і де зазнали своїх перших втрат, тут, у мокрих окопах, студбатівці відчули себе значно безпечніше, дарма що ворог пострілював десь зовсім близько, а звечора, як розповідали ветерани полку, їм навіть чути було німецькі губні гармошки за Россю.

Вдосвіта, коли розвиднілось, дощу вже не було, небо виядрювалось з-під хмар, а просто над студбатівськими окопами звисало яблуневе гілля, обважніле від зелених плодів та рясної роси. Коли противник, починаючи день, сіконув з кулеметів по садках, то роса посипалась, як дощ, а яблука-зеленчаки падали студентам просто в окопи, зайвий раз підтверджуючи давню істину Ньютона.

Ці терпкі зелені яблука вже кілька днів були тут для солдатів полку ледве чи не єдиним харчем. Щоправда, був у них ще цукор, багато цукру, який вони добували, як пісок у кар'єрі, неподалік від своїх окопів в підвалі одного з будинків над шосе. Раніше в цьому будинку був райпродмаг, а в підвалі склад, який тепер уже нікому не належав, нікого, крім них, не цікавив, - містечко було безлюдне й безвладне. З усієї оборони бійці повзали з казанками до того підвалу і, набравши хто скільки міг, повертались до себе у свої нори. В кожнім окопчику, поряд з патронами та гранатами, стояли казанки, наповнені цукром, з якого бійці готували собі цукряну саламаху, приправляючи її терпкими кислючими яблуками, щоб не нудило.

Такою цукряною кашею-саламахою вранці пригощав Колосовського його сусід по окопу - веселий, довгов'язий сержант, один із кадровиків полку. Губатий, з орлиним носом, з зухвало-веселими сірими очима і басовитим соковитим голосом, він був з тих людей, що запам'ятовуються з першого погляду і з першого ж погляду викликають до себе довіру й симпатію.

- Ти тут повоюй, а я тим часом приготую сніданок, - сказав він і, витягши з ніші казанок, до половини наповнений цукром, долив туди з фляги води, покришив кислиць, старанно розколотив усе це й аж тоді запропонував Богданові: - Діставай ложку і за діло!

Бруствер, замаскований картоплинням, одгороджував їх від противника. Земля була мокра, чорна, і рожеві пелюстки маку, вночі оббиті дощем, всюди поприлипали до неї. Прибравши на краю окопу місце, поставили казанок і заходились коло своєї саламахи.

Голосно сьорбаючи, сержант для ближчого знайомства розповідав Богданові про себе:

- Цаберябий я. Дивне прізвище, еге ж? Декому таке прізвище здається смішним, а є ж іще смішніші:

Пищимуха, Непийпиво, Обійдихата. Був ще у нас в полку старшина Панібудьласка, тепер уже нема… Ти їж, їж, - підохочував він Колосовського, - бо сніданку не буде, а обіду й поготів. Похідні кухні наші всі вже порозстрілювано, третій день отак на підніжному корму живемо.

Незабаром Богдан вже знав від нього про те найважливіше, що необхідно знати бійцеві: звідки німець найдужче б'є, і коли він особливо скаженіє, і якими рівчаками треба пробиратись за оцим ось цукром чи коли тебе, скажімо, викличуть на КП батальйону.

З розповідей сержанта перед Колосовським поставав тяжкий бойовий шлях цього полку, шлях, позначений кровопролитними боями на різних, починаючи з кордону, рубежах, з-поміж яких оця Рось була рубежем далеко не найтяжчим.

- Все вони хочуть зіпхнути нас звідси, щоб вирватись на шосе, - пояснював сержант, - але коли без вас не зіпхнули, то тепер… хіба що обійдуть. Де в лоб їм не вдається - десанти закидають в тил, паскуди. Ну, ми їм не Греція, то вони могли нещасну оту Грецію парашутними десантами взяти. А в цілому можеш не шкодувати, що потрапив до нас у полк. У нас без паніки. Командир полку - старий вояка, ще в Котовського воював.

Слухаючи сержантові розповіді про цей полк, про його командирів, Богдан легко уявляв собі на чолі такого полку свого батька, Дмитра Колосовського. Один час, в перші роки після громадянської, батько теж служив у прикордонні на Збручі, поки не перевели його звідти в Запоріжжя. Мабуть, і зараз командував би саме отаким полком, стрілецьким, червонопрапорним…

Безґоміння. Стрільби не чути. Бійці сміливішають, видно, як то тут, то там вигулькне котрийсь з окопу. Колосовський та сержант теж не ховаються. Схилившись над казанком, вони вже дошкрібували ложками солодку свою саламаху, як раптом між ними, між їхніми головами дзикнуло щось. Куля дзикнула! Не встигли й злякатись. Схаменулись лише опісля, коли, інстинктивно присівши, переглянулись, тороплено дивлячись один на одного.

- От гад, - лайнувся сержант. - Снайпер їхній. Виткнулись, а він одразу й нагадав, щоб не забувались.

«Оце вона, близька смерть, пролетіла», - подумав Богдан, все ще дивлячись на сержанта, який так само дивився з торопленою посмішкою на нього, мовби радів, що не тільки він сам живий, а й студент теж.

Ніколи потім не зможуть вони забути цієї кулі, що пролетіла між ними, між їхніми головами, і зблизила їх якоюсь особливою близькістю, поєднала якимись особливими тайнощами - тайнощами самого життя. «Тепер ми з ним справжні побратими», - подумав Богдан про сержанта.