Людина і зброя - Гончар Олександр Терентійович - Страница 24

А вартовий уже підвівся, просто й буденно витирав руки об мокре листя, гомонів до Духновича:

- Тепер тобі одразу полегшає. Якби оце ще подорожника, але де тут його знайдеш вночі. Вранці пошукаємо.

- В мене батько лікар, хірург маститий, але, думаю, й він краще б не зумів.

- Солдат все мусить уміти. А чого ти шинелю не розкатаєш? Бач, промерз, аж зуби клацають. Розкатай, надінь.

- Боюсь.

- Чого боїшся?

- Розкатаю, а потім не скатаю, - відповів Духнович напівжартома. - Це мені в таборі товариші допомогли.

- Скатаємо і тут, коли сам ще не навчився. Хліба хочеш?

Десь з-поміж ящиків він дістав півхлібини, розділив її й половину подав Духновичу. Хліб розкис від дощу, прилипав тістом до рук.

- Що, глевкий? - весело запитав артилерист. Це нічого. Хліб глевкий - на зуби легкий.

Вмостившись під брезентом на снарядах, вони їли розкислий, набряклий дощовою водою хліб, і артилерист - тихо, розважливо - розповідав Духновичу своє життя.

Глава 19

- Кадровик я, кадрову служу. А прізвище моє Решетняк. Восени був би дома, якби оце не війна.

Артилерист деякий час помовчав, прислухаючись до плюскотіння темного мокрого лісу.

- По всякому для людей війна починалась, - провадив він далі. - Того застала в морі або в полі, біля хлібів, того - в дорозі, тебе ось за книгою, а мене застала вона на самім кордоні, на річці Буг. Знаєш, що таке кордон? Це така собі смуга землі, проорана й заволочена, оплетена, переплетена колючим дротом. Перший ряд дроту високий, другий - нижчий, третій - ще нижчий, а далі дріт по землі клуб'ям стелиться, як огудиння на баштані, а земля чому проорана, ще й приволочена - проти диверсантів. Отам ми й гартувались. Незадовго перед тим були на учбових стрільбах, кілометрів за вісімдесят їздили від своїх зимових казарм. Пустинні місця, болота, піски, сосонки колючі низенькі… Вузькоколійка була там, по ній тягнуть тросами фанерні танки, а ми по них мусимо влучати. Як трахнеш, так і розлетиться. Кілька днів воювали з тими фанерними танками, а в суботу прибули до себе на зимові квартири. Казарми наші саме на ремонті були, і нам команда - напинати намети. Не хвалячись, скажу, що завжди я був дисциплінований, і коли куди треба, то - найперше мене. Так і тут: «Біжи, Решетняк, до тих сосонок, вирубай чотири кілки», - посилає мене командир взводу. Взяв я сокиру, побіг, вирубав три кілки, а четвертого підходящого ніяк не найду, бо вже смеркає і сосонки коло мене все якісь криві та низькі. «Та рубай який-небудь, - чую раптом над собою голос і, підвівши голову, бачу командира батареї» - Може, їм недовго й стояти». Мені дуже запам'ятались ці слова командира батареї, що, може, їм недовго й стояти. «Чого ж це недовго?» - думаю. А тоді вирішив, що, мабуть, незабаром в казарми переберемось. І вирубав кілочок, який попавсь. Розіпнули нашвидку намети, матраців уже й не набивали, бо втомлені були дуже після маршу. Так на порожніх матрацах полягали й поснули. Міцно поснули. Відомо, який буває сон після маршу. І от пізно чи рано чую крізь сон раптом щось проквоктало в повітрі: невже снаряд пролетів? «Це ми ще, мабуть, на навчанні» - подумав я крізь сон, а воно, як на те, знов у повітрі - гул, гул. Удари якісь. Розплющую очі, а брезент наді мною вже як решето - посічений подірявлений, а звечора був же цілий! Видно, бив на шрапнель, чи, може, зенітні осколки осипались, бо хоч шкоди нікому з нас і не завдало, а брезент посікло. Та це я вже пізніш про це роздумував, а тут мерщій почав будити товаришів. Мотаю онучу, тягну чобота, а другою товариша розштовхую:

«Сивков, чуєш? Уставай! Почалось!» А він - здоровенний, дві порції з наказу командування одержував - ніяк вірити не хоче, - все головою в подушку.

В цей момент тривогу заграли. Всі посхоплювались, вискакують хто як, а я все пілотку не знайду. Так без пілотки й вискочив. Прибігаю до конов'язі, бачу, один мій кінь харапудиться біля афішки, а другий уже зірвався, гасає аж біля казарм. Кругом метушня, галас, ну, що ти хочеш - війна. Я вхопив чийогось коня та до свого, накинув посторонки і з гарматою - в парк! А в передку гільзи холості; і в нас усіх жодного патрона бойового - все холості в підсумках, з самим порохом. Для учби! Горобців лякати! Склади снарядів поруч, склади величезні. І тай, знаємо, боєприпасів сила. Коли, було, стоїш там в караулі вночі, то аж моторошно. Що, думаєш, як вибухне? До хмар летітимеш! Кинулись ми тепер до тих складів, а вартовий не підпускає. Бачить же, що свої і що коїться щось не те, летять із-за Бугу снаряди, але ж - устав! Без начальника караулу не підпущу - і все. Станемо наближатись до нього, а він як дасть, дасть бойовими вгору: «Не підходь!» А начальника караулу вже вбито, і ніхто того вартового зняти не може. Лише коли підбіг командир дивізіону, - відкрили склади, беремо бойові припаси - і вогонь за Буг! Доки й житиму, не забуду того дня. Нас полягло, але й їх наклали - чорно. На дроті висять, в дроті лежать, позаплутувались. Вся смуга кордону, правду тобі кажу, була завалена, як жаб'ям, тими першими фашистами. І відтоді оце з боями аж сюди відступаємо. Бачили вже, як і не фанерні - бойові їхні танки горять від наших влучань. В одному місці вони обманом на нас танки пустили в червоних зірках, думаємо - наші! На поміч! А тоді як обкосили нас з кулеметів, ну й ми ж їм потім дали… Ніхто не скаже, що ми, артилеристи, погано присягу виконуєм. Так уже за цю землю чіпляємось, так уже її держимось - кожен вершок її з кров'ю у нас видирають.

Артилерист змовк, помовчав, прислухаючись з-під плащ-палатки до віддаленого гуркоту канонади, до лісу, який все ще плюскотів, стікав у темряві дощем.

- Підкріпивсь? - звернувся він до Духновича, коли той дожував свій розкислий хліб. - Це ще нічого, хліб як хліб, я он у тридцять третьому всю весну бур'яном харчувавсь. Насічу, було, лободи та в казан, заллю водою і варю.

- А ви що… без матері?

- З усієї сім'ї один я тоді вижив. Пухлий, ноги в водянках, а якось вижив. Трудна була весна, ох трудна. Куди не зайдеш - пустки… Вікна повидирані, і в хатах пустками тхне… Кому б наче я потрібен, а настане ніч - защіпаюсь у хаті на всі защіпки: страшно! Сам не знаю чому. Ну й те ж подумати - хлопчак… А коли стали хліба поспівати, візьму, було, наволочку та ножниці - і в поле. Жито високе, вродило тоді не гірше, як цього літа. Заберусь в гущавину, щоб об'їждчик не побачив, і нишком наріжу, настрижу тих колосків повну наволочку. Багато хто ходив тоді отак стригти колоски, і їх об'їждчики ловили, називали «куркульськими парикмахерами», хоч ніякі вони й не куркулі, а просто голодні люди. Вернуся додому, натоплю піч, вигорну попіл прямо на долівку - не до чистоти було! - а на черінь насиплю колосків, насушу, перетовчу і тоді вже спечу з них собі коржів. Колоски були ще зелені, і коржі з них теж виходили зелені та гіркі, але наїсишся - і живіший.

- Стільки пережити, - сказав Духнович. - А втім, це, здається, не заважає вам бути зараз добрим солдатом.

- Я собі так думаю, товаришу: Батьківщина, вона не тільки для тих дорога, хто все життя паски їв…

«Виходить, це я все життя паски їв, - подумав про себе Духнович. - А чим віддячую? Цей ось грудьми проти ворога стоїть, а я? Що я в порівнянні з ним, який стільки витримав і стільки ще витримає?…»

- Скажіть, - запитав він Решетняка, - чи бувають у вас такі хвилини… хвилини розпачу такого чи злості… що й жити не хочеться?

- Звісно, всяк буває. Хіба легко дивитися, як здаєм рубежі, як плюндрує ворог нашу землю радянську. Побачиш вночі небо в пожежах - так все закипає отут. Не злий я натурою, а тепер так хотів би стріляти, щоб жодна куля мимо не летіла, щоб кожен снаряд фашиста по черепу влучав… Ось і сьогодні день був скажений який. З ходу німець хотів прорватись; і, мабуть, таки прорвався б; мабуть, і в оцьому лісі фашисти вже ґелґотіли б, якби не наш артвогонь.

Він став докладно розповідати про сьогоднішній бій, про втрати, на батареї, про те, скільки снарядів було випущено, а Духнович, притулившись до нього, зігрітий вогким розпареним теплом його твердого плеча, вже ледве чув його крізь дрімоту, таку солодку після двох безсонних ночей. А потім і зовсім не стало йому чути Решетнякових слів, бачив лише буйні садки під селом, гармати вкопані, а біля них метушаться люди, зарослі, аж чорні від спеки та кіптяви, носять бігцем ящики із снарядами, заганяють снаряди в стволи, і серед тих, що тут трудяться, він бачить знайому постать Барбюса із скаткою через плече, а поруч із ним працює біля гармати і оцей новий товариш його - артилерист Решетняк.