Кобзар - Шевченко Тарас Григорович - Страница 185

Зима залютує.

Нема йому в світі долі,

Полинула в поле!..

Попросився зимувати

До дяка у школу.

Бо таки й письма, спасибі,

Москалі навчили,

І в косі був, бо й москалі

Тойді, бач, носили

Сиві коси з кучерями

Усі до одного

І борошном посипали

Бог їх зна, для чого!

Максим таки як письменний,

Було, помагає

І на клиросі дякові

І псалтир читає

Над покійними.

Й хавтури

З школярами носить.

А в пилипівку, сірома,

Христа ради просить!

Нічого, знай, своє пиши

Та перед людьми не бреши.

Хоч би тобі лихе слово

Почув хто од його. -

І талан і безталання -

Все, - каже, - од бога.

Ані охне, ні заплаче,

Неначе дитина.

І собаки не кусали

Москаля Максима.

А в неділю або в свято,

Мов причепуриться,

Шкандибає на вдовину

Пустку подивиться.

Сяде собі у садочку…

І вдову згадає

І за її грішну душу

Псалтир прочитає.

Катерину о здравії

Тихенько пом'яне!

Утре сльози - все од бога -

Й веселенький стане.

А в петрівку і в спасівке

Не спочине в школі,

Бере заступ і лопату,

Шкандибає в поле…

І край шляху при долині

- Отже, не вгадаєш,

Що каліка виробляє,

- Криницю копає!

Та й викопав. На те літо

Криницю святили,

На самого маковія,

І дуб посадили

На прикмету проїзжачим.

А на друге літо

Москаля вже неживого

Найшли в балці діти

Коло самої криниці -

Вийшов подивиться

Останній раз, сіромаха,

На свою криницю.

Громадою при долині

Його поховали

І долину і криницю

На пам’ять назвали

Москалевою. На спаса

Або маковія

І досі там воду святять.

І дуб зеленіє.

Хто йде, їде - не минають

Зеленого дуба,

В холодочку посідають

Та тихо та любо,

П’ючи воду погожую,

Згадують Максима…

Отак живіть, недоуки,

То й жить не остине.

[Кінець червня-грудень 1847, Орська кріпость]

ТАРАСОВА НІЧ (ДРУГА РЕДАКЦІЯ)

На розпутті кобзар сидить

Та на кобзі грає;

Кругом хлопці та дівчата -

Як мак процвітає.

Грає кобзар, приспівує,

Вимовля словами,

Як москалі, орда, ляхи

Бились з козаками;

Як збиралась громадонька

В неділеньку вранці;

Як ховали отамана

В зеленім байраці.

Грає кобзар, виспівує -

Аж лихо сміється…

“Була колись гетьманщина,

Та вже не вернеться.”

“Встає хмара з-за Лиману,

А другая з поля;

Зажурилась Україна -

Така її доля!

Зажурилась, заплакала,

Як мала дитина.

Ніхто її не рятує…

Козачество гине;

Гине слава лицарськая,

Немає де дітись;

Виростають нехрещені

Козацькії діти;

Кохаються невінчані;

Без попа ховають;

Запродана жидам церков,

В церков не пускають!

Як та галич поле крив,

Ляхи, уніати

Налітають - нема кому

Порадоньки дати.

Обізвався Наливайко -

Не стало кравчини!

Обізвавсь козак Павлюга

За нею полинув!

Обізвавсь Тарас Трясило

Волю рятувати,

Обізвався, орел сизий,

Та й дав ляхам знати!

Вже не три дні, не три ночі

Б'ється пан Трясило.

Од Лимана до Трубайла

Трупом поле крилось.