Кобзар - Шевченко Тарас Григорович - Страница 184

До стебла все погоріло,

І діти згоріли,

А сусіди, і багаті

І вбогі, раділи.

Багатії, бач, раділи,

Що багатше стали,

А вбогії тому раді,

Що з ними зрівнялись!

Посходились жалкувать,

Жалю завдавати.

“Шкода, шкода!

Якби знаття,

Копійчину б дбати,

То все б таки не так воно…

А що пак, Максиме!

(Бо його Максимом звали.)

Попродай скотину

Та ходи до мене в найми,

Що буде, те й буде.

Будем знов чумакувати,

Поки вийдем в люде,

А там знову…” Подякував

Максим за пораду.

“Побачу ще, як там буде;

Коли не дам ради,

То тойді вже, певне, треба

Іти в найми знову…

Де-то моя Катерина,

Моя чорноброва!..

Вона мене все радила,

І тепер порадить!..”

Та остання ся рада

Навіки завадить.

Воли твої і корови

Разом поздихали,

А Катруся з москалями

Десь помандрувала!

Тепер отак пиши, небоже.

Максим подумав, пожурився;

А потім богу помолився,

Промовив двічи: - Боже! Боже! -

Та й більш нічого.

Од цариці

Прийшов указ лоби голить.

“Не дав вдовиці утопиться,

Не дам же й з торбою ходить!” -

Сказав Максим, і грунт покинув.

Бо вдовиного, бачиш, сина

В прийом громада повезла.

Такі-то темнії діла

Творяться нишком на сім світі!

А вас, письменних, треба б бити,

Щоб не кричали: “Ах! аллах!

Не варт, не варт на світі жити!”

А чом пак темні не кричать?

Хіба ж живуть вони? І знають,

Як ви сказали, благодать,

Любов?..

Що, що? Недочуваю…

Вони, кажу вам, прозябають.

Або, по-вашому, ростуть,

Як та капуста на городі.

Отак по-вашому! Ну, годі ж,

Нехай собі і не живуть…

А все скажу-таки: як хочеш,

А ви їм жить не даєте,

Бо ви для себе живете,

Заплющивши письменні очі.

Отже, як будем так писать,

То ми й до вечора не кончим.

Ну, де той безталанний зять?

Вернувсь вдовиченко додому,

А зять пішов у москалі.

Не жаль було його нікому,

Та ще й сміялись у селі!

Отже, далебі, не знаю,

Чи вона верталась,

Катерина до матері,

Чи так і пропала?

Була чутка, що стрижену

В Умані водили

По улицях - украла щось…

Потім утопилась.

Та все то те, - знаєш, дюде

Втоплять і задушать!

А може, то така правда,

Як на вербі груші.

Знаю тілько, що про неї

І пісню проклали.

Я чув тойді, на досвітках

Дівчата співали:

“Шелесь, шелесь по дубині,

Шапки хлопці погубили,

Тілько наймит не згубив,

Удовівну полюбив…”

Соромітна, нехай їй лихо!

Минали літа тихо, тихо, -

Отак пиши, - і за гріхи

Карались господом ляхи,

І пугав Пугач над Уралом.

Піїти в одах вихваляли

Войну й царицю. Тілько ми

Сиділи нишком, слава богу.

Після великої зими

Вернувся і Максим безногий.

В поході, каже, загубив.

Та срібний хрестик заробив!

- Чого він придибав?

Нема в нього хати,

Ні сестри, ні брата, нікого нема.

Чого ж він приплентав?

- А хто його зна!

Чи чув ти, що кажуть:легше умирати

Хоть на пожарині

В своїй стороні,

Ніж в чужій в палатах.

Чи чув ти? - Ба ні.

Ей, дядечку, швидче, швидче будемо писати,

Бо хочеться спати і вам і мені.

Зажуривсь москаль-каліка,

Де йому подітись?

Вдовиченко в пікінерах,

Вдова на тім світі!

До кого ж він прихилиться?

Де перезимує?

Уже осінь незабаром