Ґудзик - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 12

Коли ми зустрілися біля входу, я його відразу й не впізнав. Макс змінився, якось округлився. Він ніяково топтався на порозі біля скляних дверей, помітивши мене, зауважив:

— Ну ти, старичок, крутий! Тут шалені ціни!

Мене пересмикнуло. Від часів своєї служби в кінотеатрі терпіти не можу розмов про ціни і згадки про те, що мені доводилося по кілька місяців жити на смажених кабачках по ЗО копійок за кілограм.

— Не хвилюйся, я пригощаю! — пробурмотів я і

штовхнув двері.

Швейцар (до речі, колишній афганець, із яким я заприятелював і завжди давав щедрі чайові) посміхнувся й увічливо притримав двері, від чого червоне Максове обличчя ще й вкрилося плямами.

Я замовив багато смачних речей, горілку й коньяк. Поки все це нам виставляли на стіл улесливі офіціанти, зрозумів, що нам майже немає про що говорити. Моя голова була зайнята купою нових проектів, які були недоступні для Максового розуміння, а той, швидше за все, вважав мене снобом та недорізаним буржуєм. Ми випили по першій.

— Про що твій дисер? — запитав Макс.

Я стисло виклав суть, із кожним словом розуміючи, що марную час, — класова ненависть так і бурхала з очей мого приятеля.

— Що чути про наших? — вирішив змінити тему й умить пошкодував про це, адже почув невтішні речі: хтось спився, так і не знявши жодного кадру, хтось виїхав із країни, дехто перебивається в бюро ритуальних послуг, знімаючи весілля та похорони. Багато хто поринув у політику. Виявилося, що після мого добровільного бажання піти до армії на курсі мене вважали справжнім героєм, про мене говорили й були впевнені, що я загинув…

— До речі, — якомога невимушеніше мовив я, — що сталося із нашою кураторкою? Не пригадую, як її звали — здається, Єлизавета Тенецька?…

— Вона вже давно не Тенецька, — посміхнувся Макс, — хіба ти не чув? Вона… — Макс назвав відоме прізвище лідера однієї з партій.

— Он воно як… — сказав я, аби не мовчати.

— Так, так. Він у той час, виявилося, сидів. А тепер — шишка!

І побачивши мою повну необізнаність, Макс зробив довгий політичний екскурс.

— А ти, здається, мав клопіт із його дружиною, — раптом збуджено ляснув себе по коліні Макс. — Саме так! Пригадуєш? Ви ще загубилися під час походу. Невже забув?

— Щось пам'ятаю… — відповів я, — але погано… Отже, вона тепер — домогосподарка?

— Ну, ти темний! — обурився приятель. — Вона ж нині досить відома постать. Особливо багато про неї говорили зо три-чотири роки тому, коли ти у своїй хацапетівці корів доїв. Вона їздила до Литви під час облоги телецентру. До Білого дому в Москву теж їздила. Класні, до речі, були фільми. Талант не проп'єш!

— А вона що — пила? — не зрозумів я.

— Та ні! Це такий вислів, темна ти людина! Дочекалася бабьонка свого зоряного часу. А бабьонка, скажу тобі, була — те, що треба! Але ніхто навіть обробити її не встиг — як тебе до армії забрали, то й її потурили з кафедри. Наші дівчата казали, що вона працювала де тільки могла. Навіть під'їзди мила. Ось так…

Мені стало сумно. Я відвернувся від Макса й утупився в залу. Головним чином тут сиділи мешканці готелю — іноземці з діаспори, «ділки»-початківці (тоді їх ще можна було вирізнити з-поміж інших за яскравими піджаками та золотими ланцюгами на тлустих шиях) із дівками, що завжди чергували в холі. Іноземці веселилися, вишкіряючи бездоганні порцелянові зуби, ділки реготали, тицяючи китайськими паличками в рисово-рибні рулетики, дівки гиготіли. Я подумав, що ненавиджу все це, що для любові в мені залишилося занадто мало місця…

— Добре тобі, — долинув до мене голос Макса, — можеш ходити до таких шикарних забігайлівок…

Я кивнув. Намагався уявити Єлизавету Тенецьку — нині. Мабуть, солідна дама, відомий режисер, сценарист… Отже, рано чи пізно ми можемо перетнутися. Але, на жаль, я нічого не зможу їй запропонувати. Та й навряд чи я підійду до неї.

…Повернувся додому опівночі. Довго не міг заснути. Виявляється, спогади не полишили мене. Я пам'ятав усе, що деякі щасливці просто викреслюють з життя. Моя ж пам'ять не була подібна до губки, яку можна викрутити й накопичувати нові враження. Я пам'ятав усе. Кожен спогад мав свою кнопку: натиснеш — і пішло-поїхало! Подумки я натиснув кнопку з написом — «Серпень. 1977-й. Ліс».

…Перед очима виник червоний вогник сигарети, що блимав уночі, як око диявола. Навіть відчув у роті присмак дешевого портвейну! Та — солодке тремтіння від звуку хриплуватого голосу. Потім «побачив» басейн із синіми облупленими кахлями, засмагле плече, хвилю волосся…

Далі: запах сіна, дощ… Досить! Я зіскочив з ліжка й пішов до кухні, закурив у темряві, дивлячись у вікно, побачив, як у темній воді скла спалахує мій червоний вогник, і увімкнув світло…

Ось, виявляється, в чому справа! Вона когось чекала. Дочекалася. Часи змінилися, й вона — на коні! А моє чекання було марним, смішним, безнадійним — «Розумнику, я не люблю тебе!»…

Але чому моє життя пішло навскіс того серпня? Я тихо й спокійно летів над лісами, ланами й пустелями і міг би приземлитися там, де на мене справді чекали, але я зненацька самовільно катапультувався на невідому місцину, в інше життя, й побрів у ньому, загрузаючи то в крові, то в болоті, то в купонах, то в купюрах. А я ж був хлопчиком зі зразкової родини! Таким зазвичай нема про що шкодувати, в них усе йде за планом до самої старості…

Нас було п'ятеро. До команди я підібрав (майже у прямому значенні цього слова — з вулиці) талановитого оператора, якого знав ще з інститутських років, звукорежисером узяв студентку-старшокурсницю (огрядну, у великих окулярах, але напрочуд приємну та серйозну дівчину, віддану тільки роботі), далі — двох водіїв. Я ж виконував обов'язки і сценариста, і режисера, і редактора, і продюсера, крім того, ще й — духовного наставника. Працювали ми, як негри на плантації, але всі заробляли добре, а наші ролики мали успіх і перемагали на різних конкурсах. Я намагався допомогти всім своїм старим приятелям, яких зустрічав на своєму шляху. І мене прийняли. Я це відчував. Одначе намагався триматися окремо, менше тусуватися в товаристві колег. Розмови виснажували мене, заважали продукувати ідеї. Обідав у «Націоналі», вечеряв або там-таки, або «дома тим, що готувала моя домогосподарка, яка приходила двічі на тиждень. Одного разу, після захопливих відгуків оператора, вирішив зайти пообідати в Будинок кіно. Це трапилося 4 листопада. Погода і мій настрій буди огидними: на вулиці щільною, схожою на драглі, масою висів густий туман і такий самий в'язкий смог-сплін забивав легені зсередини — мабуть, починалася нежить.

Я давно не був у Будинку кіно. Мабуть, років п'ятнадцять, а то й більше. Його вбогий інтер'єр та меню в ресторані одразу ж навіяли на мене ще більшу нудьгу. Напівтемрява тут підкреслювала жебрацтво та запустіння, а невибагливі воскові свічки на столах швидше говорили про нестачу електроенергії, ніж створювали романтичну атмосферу. Але, хоч як це дивно, життя тут вирувало. За кожним столиком сиділи люди, жваво розмовляли, випивали й узагалі почувалися невимушено, й мій настрій поволі поліпшився. Ось тут, саме тоді, в той день — похмурий та млявий, я побачив Лізу.

Це було, як… Навіть не знаю, з чим порівняти ту мить! Так буває в трилері, коли в кадрі практично нічого не відбувається — показують інтер'єр кімнати, камера повільно пересувається по картині, що висить на стіні, по візерунках на шпалері, спускається нижче, нижче… А глядач уже розуміє, що на підлозі, посеред усієї цієї розкоші зараз з'явиться труп, що лежить у морі крові. Адже сповільнення кадру — нестерпне, музика — жахлива… Не знаю, чому мені спало на думку саме таке порівняння. Отже, спочатку я помітив сережку-крапельку, що зблиснула в мочці вуха жінки, яка сиділа неподалік від мого столика. Цей нестерпно різкий та миттєвий промінчик сам стрибнув мені в очі. Дивно… Вона й тоді почалася для мене з червоного вогника. Тобто спочатку був блиск, що засліпив мене.

Жінка сиділа до мене боком, на ній була елегантна темна сукня, туфлі на високих підборах, волосся підібране та стягнуте на потилиці, висока шия… Чому я відразу зрозумів, що це — вона? Ось питання, на яке не можу знайти відповіді. Навіщо брехати, що я лишився спокійним, як планував? Так, я прагнув бути спокійним. Але це від мене не залежало. Не дарма згадав трилер — мене охопив справжній жах. Від того, що нарешті збулася моя мрія — зустріти її, а ще більше — від того, що все, що я вважав минулим, прожитим і дурнувато-юнацьким, виявилося таким самим болючим, ніби до моїх грудей пригасли розплавлений шматок заліза. Чи міг я підійти, невимушено привітатися? Це виявилося неможливим: серце калатало, ноги заслабли, я прикипів до стільця. Дві чарки горілки ситуацію не покращили.