Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 11

Наївна інтелігенція гадала, що скоро прийде хороший дядечко і одразу принесе щастя на лопаті. По три кілограми - кожному.

Лопата і справді з’явилася. І на кожного з неї таки висипалось три кілограми… відбірного лайна.

Що в такому випадку робити інтелігентові?

Він не кидається бити пику, не галасує, не викликає міліцію. Він розгублено заклякає - так, як і стояв. Із роззявленим ротом.

А потім понуро бреде додому. Може навіть поплакати дорогою…

Він повільно знімає забруднений одяг. І починає відмиватися.

Відмивається, варто зазначити, ретельно і довго. Адже лайно, в котре тебе вмочили, досить липке. До того ж треба оговтатися і від несподіваного розпачу. А цей процес - ще довший.

Спочатку вода буде текти по обличчі, змішуючись зі слізьми (інтелігенти часом бувають дуже вразливими). Але згодом він і сам не помітить, як почне щось тихо наспівувати (інтелігенти часом наспівують, приймаючи душ).

А потім брудні потоки зміняться на чисті. І він зрозуміє, що нарешті відмився.

І… почне приходити до тями. Цей процес також триватиме довго - рік, два, можливо, навіть три… Але минеться і він.

І тоді він почне одягатися. В чисте. І знову неквапливо. Але це «одягання» нагадуватиме кадри з фільму зі Сталлоне, де герой з приємною посмішкою підперезується двома патронташами, прилаштовує за плечима вогнемет і робить останній штрих: накладає на дві виголені щоки «бойову розмальовку» імені племені мумба-юмба.

«І ось тоді, - подумав Дан, - ми більше не кричатимемо на майдані.

Ми будемо просто йти.

Мовчки. І довго.

Так само довго, як і відмивались…»

Він не помітив, коли задрімав. Просто відключився, як йому здалося, хвилин на десять. А коли від голосу Івана розплющив очі, то злякався, що спав із відкритим ротом. Може, ще й хропів?

Він скоса поглянув на сусідку і заспокоївся думкою, що вона не могла чути його сопіння. А парочка попереду надто захопилась розмовою.

- Ми перебуваємо в стані очікування. Найнеприємнішому, до речі, з усіх людських станів, - говорив Іван. - Це ніби набирати в гумову кулю воду з-під крана. Стоїш, тримаєш її. Тупо чекаєш, поки вона наллється «під зав’язку». А гума лише розтягується й розтягується. Ось такий паршивий стан. До тієї миті, доки ця чортова гума лусне. Так от. Ми перебуваємо в стані очікування і спостереження.

- Не найкраща позиція. Інтелігентська… - промимрив зі свого сидіння Дан.

- А у нас немає вибору! - відказав Іван і додав: - І сенсу щось робити… Хіба що, ось так…

Він кивнув на дорогу, що стрімким потоком мерехтіла за вікном.

- … красти помідори? - саркастично кинув Дан.

Вони замовкли.

Дан згадав, як кілька років тому із почуттям радісного захвату стояв у мільйонному натовпі посеред центрального майдану. Він знав, що це лише перший етап, на якому базується будь яка революція, етап «підйому мас», на зміну якомумає прийти другий - коли «у верхах» почнеться перерозподіл влади. Але розмах другого етапу не мав ніяких меж і ніякого здорового глузду. І такі, як він, як Єва, як тисячі інших опинилися на дні величезного розпачу.

Не залишалося нічого іншого, як іронізувати над тим пафосним протистоянням посеред зими, і над самим собою. І в черговий раз упевнюватися, що нічого не може змінитися, доки влада, мов піч, наб’ється доверху вуглем і задихнеться від власного чаду. Сконає. Згасне сама собою. І прийде хтось інший. Зовсім інший.

«Хіба що - месія…» - посміхнувся Дан зі своїх думок і помітив, що офіціантка посміхнулась у відповідь.

«Ото дурепа…» - подумав Дан.

Знову почався дощ. Спочатку дрібний. А потім з неба посипались доволі крупні виноградини. Єва з’їхала на узбіччя і зупинилась.

- Все. Набридло! Перечекаємо…

Виноградини стукали по даху авта, розбивалися об скло та засліплювали дорогу.

Тиша, сповнена цим стукотом, здавалася ще тихішою, точніше - затишнішою. Ніби вони сиділи на дні глибокого урвища.

Дан відкинувся на сидіння і знову, як минулого ранку, уявив світ давно потонулим і зниклим у всесвітній повені. А вони - єдині, хто лишився. І зараз авто попливе, підхоплене течією, по утворених між горами річищах, випливе в море, потім - в океан, і їх винесе кудись до… Індонезії…

Він оглянув пасажирів. Всі сиділи мовчки і, здається, відчували те саме.

- Ніби кінець світу… - посміхнулася Єва. - Лишається хіба що сповідатися…

- Ага, - сказав Дан. - Помідори ми вже крали.

- До речі, не найтяжчий злочин.

- А хіба у вашому арсеналі є тяжчий? - спитав у Єви Іван.

Єва замислилась:

- М…м…м… А ви вже готові виконати місію сповідальника?

- Принаймні, я можу вислухати, - відповів Іван. - Мені доводилося це робити.

- Так, я ж забула… - сказала Єва. - Ми забрали вас зі святого місця…

- Немає над чим іронізувати. Майже всі люди є не-вис-лу-ха-ни-ми… - він сказав це чітко, розбиваючи слово на склади. - І в цьому їхня найбільша проблема.

- Я не бачу в цьому проблеми, - відказала Єва. - Я, наприклад, втомилася від розмов. І від того, що щоденно мушу когось вислуховувати, відповідати, а ще гірше - заспокоювати.

- Просто це не ті розмови… - продовжив Іван. - У кожного є що розповісти. Але не у кожного є - кому. Краще - незнайомим. Тому ми так радо балакаємо в потягах… Адже знаємо, що за кілька годин не побачимо одне одного…

- У мене немає таких [подібних] пересторог! - вперто промовила Єва. - Я завжди кажу те, що думаю!

- Навряд чи… - сказав Іван.

- А не пішов би ти… під дощ?

Це пролунало досить незлісно. Єва витягла з кишені пачку цигарок, відчинила віконце, в яке одразу влетіло вологе повітря, - ніби мокрою ганчіркою хльоснуло по щоках. Єва закрила віконце, сховала цигарки.

«Е-е, подруго…» - подумав Дан.

- Ви… ти… виженеш мене під цю зливу? - звернувся Іван до Єви.

Данові стало ніяково, ніби він підслуховував. У нього з’явилося чітке відчуття, що те, про що вони говорять, - лише збурювання повітря. А справжню розмову почути неможливо.

Він поглянув на свою сусідку. Та сиділа з замріяним обличчям, споглядаючи каламутне скло. І Дан із жалем подумав, що вона не чує дивовижного звуку падаючих виноградин і цієї всесвітньої тиші. Але й, слава Богу, не є свідком цього недоречно-ідіотського флірту.