Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 10

За кілька хвилин з протилежного боку дороги з’явилися дівчата. Єва щось говорила, офіціантка відповідала жестами.

- Ну що? - гукнула Єва. - Що будемо робити з цими помідорами?

- Мабуть, їх залишили спеціально для нас, - сказав Дан.

- Ти хочеш сказати, що ми повинні їх вкрасти? - посміхнулася Єва.

- А ти коли-небудь робила щось подібне? - запитав Дан.

- Ніколи, - серйозно відповіла вона.

- А ти? - Дан звернувся до Івана.

Той із цікавістю поглянув на столичних гостей і промовчав. Мію Дан не питав.

- Нас четверо, - сказав Дан, - ми мало знаємо одне одного, нас нічого не зв’язує поміж собою крім дороги і бажання покуштувати ці «бичачі серця». Але що робити, якщо всі ми чесні і порядні люди? - його голос був сповнений іронії. - Доведеться залишитися ні з чим… Або… або поєднатися через злочин!

- Господи, Дане… - зітхнула Єва. - Ти божевільний!

Вона відчинила дверцята авто, просунула руку до керма і відчайдушно засигналила. Всі четверо закрутили головами: чи не вигулькне із заростів господар відра? Ніхто не відгукнувся.

- Тепер зрозуміли? - не вгавав Дан. - Це не помідори - це знак долі!

- Знак - чого саме? - запитав Іван.

- Того, щоб зробити щось непритаманне.

Він рішуче взяв відро з табурета, відчинив багажник, обережно висипав з нього помідори, поставив відро на місце і скомандував:

- Сідаймо хутчіш!

Вони кинулись займати свої місця, немов у лихоманці. Єва натисла на газ. Авто зірвалося з місця. Дан помітив, що у Єви тремтять руки, і посміхнувся.

Якби тепер задзвонила її мобілка, вона, мабуть, не змогла б зронити і слова. Він хотів, щоб мобілка задзеленчала. І хотів послухати, яким голосом вона розмовлятиме… Але нічого не порушило напруженого мовчання.

Авто швидко проминуло чергове село, потім ще одне. Раптом Єва різко загальмувала. Так, що офіціантку знесло на Дана і він відчув, що її волосся запаморочливо пахне якоюсь травою. Він встиг подумати що це, мабуть, любисток…

А потім вони зареготали. Всі разом. І напруга спала.

Вони реготали, мов діти.

- Ну ви, рєб’ята, дайотє! - вигукував Іван.

Сміх і злочин - ось що миттєво здатне поєднати людей, подумав Дан. Сміх нівелює злочин, робить його несуттєвим. Але хіба то такий уже злочин?

Єва поглянула на нього в люстерко.

- Я відчула, що мені чотирнадцять! - сказала вона. - Який жах! Дане, я вже й забула, який ти навіжений! Навіщо я тебе взяла?!

- Щоб зробити те, чого тобі давно хотілось! - сказав він, втираючи сльози. - Пропоную вийти, сісти он там, на ту чудову копицю, і знищити сліди злочину шляхом негайного поїдання!

Вони так і зробили. Помідорів не так вже й багато, адже були вони розміром з кулак. Дан діставав їх з багажника і передавав Мії, котра складала їх у пелену своєї довгої червоної спідниці. Вийшло кожному по два. По два величезних «серця», ще гарячих від сонця, із шорсткою, пружною шкіркою, через яку вчувався справжній аромат, аромат, позбавлений магазинної штучності.

За невеличким рівчаком виднілася копиця скошеної трави. Дан подав Мії руку, допомагаючи перестрибнути рівчак. Однією рукою вона тримала поділ спідниці і це виглядало досить кумедно.

Вони сіли на траву. Мія виклала помідори. Вони схопили їх, немов чарки. Помідори і справді світилися на сонці червоним вином.

- За знайомство! - проголосив Дан. - За знайомство і за нашу дорогу, яка має коли-небудь скінчитися…

Ще ніколи вони не їли таких смачних помідорів!

А головне, помідори були хмільні. Першою це зауважила Єва, на котру накотилася хвиля веселощів.

- Це якісь… наколоті помідори! - зареготала вона.

Її сміх умить заразив інших. Дан звалився навзнак у копицю.

- Точно! - реготав він, - Наколоті! Недарма ж біля них ніхто не стояв!

- Вони чекали на нас! - додав Іван.

Мія крутила головою, дивлячись на кожного, і затуляла обличчя руками - з її очей текли сльози.

- І що далі? - сміялась Єва.

- А далі… - не вгавав Дан. - У нас виростуть роги, крила, хвости і пазурі…

- Або - відпадуть! - додав Іван.

- Або відпадуть… - луною відгукнувся Дан і припинив сміятися. - Якщо ми всі помремо - це я буду винен.

Єва теж перестала качатися по траві і стала серйозною. Вона поглянула на годинник.

- Треба вирушати, - сказала вона, - Інакше ми будемо їхати всю ніч! А я погано воджу вночі…

Це була нагода ще раз подати руку Мії. Дан так і зробив. Її долоня була прохолодною й сильною… Несподівано промайнула думка: якби відчути її на своїй спині - якою б вона стала? М’якою? Теплою? Невагомою? Чи залишила б подряпини? В шлунку щось запекло, спустилося нижче. Дан розлютився, ледь не плюнув собі під ноги. Клята офіціантка. Каліка!

Вони побрели до авто. В траві голосно дзюркотіли коники.

Дорога…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). ДАН

…Ось уже понад рік він майже не читав газет. Хіба що іноді отримував «лінки» від друзів з різноманітними новинами культури. Політика його більше не цікавила.

Ізолював себе від всього цього цілком свідомо і зовсім не шкодував, адже в голові значно посвітлішало.

Однак нещодавно, слухаючи по радіо виступ якогось чергового патріота, - з тих, хто, розбуджений посеред ночі ладен виголосити цілком пристойну промову, якою решту свідомих громадян аж до кісток пройме, - відчув, що в його просвітленій і вже майже аполітичній голові назріває певне почуття, котре можна було б охарактеризувати коротким словом: «досить».

Тобто, подумалось йому, башта зі слонової кістки (навіть якщо ця башта - в десятиповерховому вулику) - річ добра, але з неї колись треба вибиратися. Можливо, це «колись» настане не так скоро. Але неодмінно настане. Йому спало на думку, що інтелігенція, як і годиться будь-якій інтелігенції в будь-якому куточку світу, дуже довго відмивається від лайна.

Ще б пак! На те вона й інтелігенція. Вона ж не може просто так підібрати з землі окуляри, знайти свій капелюх і рушити далі в брудному одязі! Це їй не личить…

Кілька років тому він і подібні до нього надто голосно кричали і надто щиро вірили. Адже інтелігенція схильна до віри у порядність та справедливість (за те її у всі часи і лущать, мов горішки).