Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 8

Одна лінія плавно переходила в іншу, закручувалася, розгалужувалася на тисячі

тонесеньких «вусиків”. Здавалося, вона затягує у свої глибини. Відірвати погляд було

неможливо. Я стояла, мов загіпнотизована задихаючись від захоплення і якоїсь боязні, що

не виплутаюся з цього лабіринту.

У той-таки день ми купили велику, дуже гарну рамку Картину ми повісили у нашій

спальні. Засинаючи, я невідривно дивилася в неї - саме «в неї», бо вона була дзеркалом, а

точніше - задзеркаллям, таємничим світом геніального художника.

Як звичайно, я проспала до дванадцятої. Чоловік ніколи не будив мене, тільки

цілував у щоку, коли йшов на роботу. Я розплющила й одразу ж знову заплющила очі -

такий могутній потік енергії хлинув на мене з картини. Мені хотілося продовжити

задоволення, і я із заплющеними очима відновила в пам’яті лінії малюнка. Так діти

вивчають візерунок на килимі або чудернацькі тріщини на стелі, вгадуючи в них табуни

оленів, дикі джунглі, загадкові письмена. Я подорожувала поглядом по картині доти, доки

не навчилася бачити її в цілому. У якийсь момент мені здалося, що на ній зображені

понівечені срібною кулею нутрощі реліктової тварини, за хвилину я побачила в самому

центрі око, погляд якого пронизував наскрізь, пізніше я зрозуміла, що це зовсім не око, а

ембріон, який затишно скрутився в чиїйсь утробі, оповитий найтоншими переплетіннями

судин. Картини, що я їх собі уявляла, змінювалися з неймовірною швидкістю,

відкриваючи нові й нові лінії, і кожна вела до свого сюжету. Найчастіше він був

трагічним. А що ще може малювати невизнаний геній, який спився!

Чи варто говорити, що коли я відірвалася від споглядання - і то завдяки телефонному

дзвінкові мого чоловіка! - стрілки годинника наближалися до п’ятої вечора… І весь цей час

я пролежала, роздивляючись картини Я підхопилася так різко, що навіть потемніло в очах

почала швидко вдягатися. Порвала колготки… Так-сяк влізла у джинси й уперше забула

причесатися. Сьогодні на вечерю я задумала приготувати особливу страву і телячого

мозку під екзотичним соусом: рецепт я знайшла в кулінарній книзі.

Перечитала рецепт. Почала мити мозок. І відчула, що від мертвої білої маси йдуть

імпульси. Здригнулася, порізала палець, і кров закапала на білу щільну масу. Нестямно

жбурнула ніж у мийку, а мозок, порожевілий від крові, - у відро для сміття. Воно

перекинулося, зі столу злетіли чашки. Збираючи друзки, я ще раз порізала руку. Все це

страшенно розлютило мене, голова запаморочилася. Якось допленталася до спальні й

лягла, докоряючи собі: чого було лежати до полудня і віддаватися безтямному

спогляданню. Отже, почнемо все спочатку! Тільки цього разу… Я швиденько накинула на

рамку свій пеньюар і прилягла.

Уявімо, що ранок почався заново. Раз… два… три… Гра налагодилася. Наспівуючи, забинтувала пальці, поставила в мікрохвильову пічку куряче філе. І ледь устигла

причепуритися, як прийшов чоловік…

От мабуть, у чому справа: мені набридло байдикувати - треба було чимось

займатися! Я купила цілу купу жіночих журналів і почала вивчати всілякі статті з

цікавими назвами: «Як перемогти депресію?», «Справжня жінка- хто вона?», «Створи своє

тіло!», «Домашня кішечка чи стерво?». Раніше я і не уявляла, що ці запитання мучать

мільйони моїх співвітчизниць, а тим більше дивувало, що про це пишуть. Аж до суботи я

вивчала глибини власного «я». Усе викликало в мене подив. Чому мама не навчила мене

найважливішого?! Особливо тяжке враження викликали статті про зради, ревнощі. Світ за

вікном, виявляється, був переповнений невдоволенням. Одна я була щасливою, і нічого

про це не знала. Пам’ятаючи, як півдня провалялася перед картиною, я тепер

підхоплювалася з ліжка, майже не розплющуючи очей, - надто завеликою була спокуса

розібратися в лініях! - і бігла до ванної, відтіля - на кухню, а потім просиджувала в

кабінеті батька.

У суботу мій коханий знову притяг картину. Не можу сказати, що мене це

порадувало. Але коли він розгортав рулон, я відчула дивну нетерплячість: що на ній?

-Із цим треба щось робити… - говорив чоловік розглядаючи полотно. - Це ж справді

чудово! Знову виміняв на пляшку! Уявляєш?! А він же міг би виставлятися за кордоном.

Пропаща людина, так його шкода. Живе, як пес. Наступного разу заплачу йому як слід.

Хоча він багато не бере - тільки горілкою…

Таким чином у нас на стіні з’явилося п’ять картин. Той-таки простий олівець, ті самі

(і щораз - неповторні!) переплетення ліній… Я проводила перед ними цілі години, і якби

мене запитали, що я бачу, назвала би безліч речей: ніж, годинник, очі, тіла, бані церков, риби, птахи, і пророщені зерна, грудки землі, мозок, нутрощі, овочі, зірки, рот, зуби, ікла, копита, вовна, дим, апокаліпсис…

Мене більше не тривожило те, що я не приготувала вечерю чи не зачесалася. Часто я

залишалася в халаті, накинутому на нічну сорочку, до самого вечора…

…Промінь місячного світла схожий на ніж. Він проникає крізь завіси на вікні, немов

розпорюючи їх, і мені так хочеться взяти його в руки. Відчути вагу. Ножем можна

розпороти будь-яку тканину - він не завдасть болю. Треба тільки непомітно пробратися на

кухню, витягти його з дерев’яної підставки. Тихо… Очі можна не розплющувати - все одно

видно. Долоня ковзає по стіні, в іншій - приємний сталевий тягар місячного променя. Ним

можна наповнити себе. Подумати тільки: один рух - і ти, відмикаючи себе, немов ключем, бачиш, що всередині тебе - саме лиш світло…

Але чому від нього так боляче?

Хтось трясе мене за плечі, голова моя розколюється, я змушена розплющити очі…

-Люба, люба! Що з тобою?!

Я бачу його злякані очі. Я бачу себе: у нічній сорочці(!), босу(!), в коридорі(!), з

ножем, намертво затиснутим у руці!!! Що зі мною?

…Я занедужала. Це - жар. Може, вірус - грип якийсь, епідемія. Я лежу в ліжку, на

столику біля мене стоїть усе необхідне, щоб не вставати. Чоловік намагається прийти

раніше, приготувати щось смачненьке. Мені не хочеться виповзати зі спальні. Я тепер

краще розумію художника. Я ЗНАЮ, про що він говорить зі мною.

…Я ще не літала. Я прожила стільки років і жодного разу не злетіла, щоб побачити це

переплетення ліній ЗГОРИ. Тепер я знаю, звідки їх можна побачити! Як це раніше не

спало мені на думку? Треба встати. Обов’язково треба змусити себе піднятися, підійти до

вікна. Але як це важко. І все ж я піднімаюся, наближаюся до вікна. Воно втягує мене

майже так само, як і картини. І якщо ступити за рамку неможливо, то за вікно - досить

легко. Я відчиняю вікно. Мені не холодно. Мені весело. Зараз, зараз я зрозумію, що там, у

центрі завихрень і кілець. Око? Ембріон? Райський сад? Ще трохи. Півкроку.

…Різкий дзвінок вириває мене з теплого тунелю. Лінії та візерунки змазуються, перетворюються на безглузду кашу. Треба відчинити двері.

-Ти чого в такому вигляді? - запитує сусідка. - Дзвоню вже півгодини! І що за

холоду вас у квартирі?

Стара корова! Яке вона має право? Я морщуся, як від зубного болю. Мене охоплює

нове почуття, якого раніш ніколи не було, назва йому - лють. Мені хочеться дряпатися й

кусатися…

Сусідка проходить у кімнату і зачиняє вікно. Теж мені, знайшлася вихователька!

-Щось ти мені не подобаєшся, дитинко! Ану лягай, я тобі малини принесла - зараз

заварю.

У мене на столику є все - «Колдрекс», «Фармацит-рон», «Флюколд»… Малина - це з

дитинства. Від малини буде гаряче в грудях і в очах… Я плачу. Сусідка обіймає мене.

Сьогодні мені не злетіти…

-Я їду у відрядження, - із сумом промовив чоловік. - Як я тебе таку залишу?..

Мені не хотілося, аби він переживав, і я спробувала усміхнутися. Нехай їде спокійно, розвіється. Тим паче, що їхати доведеться до міста, де минуло його дитинство. Мені вже