Він із задоволенням цим зайнявся. А я дивилася на його стрижену потилицю й уявляла, що це - мій чоловік, або батько, або брат, або дядько. І що ось зараз він сяде за кермо і

скаже: «Дитинко, пристебни ремінь!». І все стане на свої місця. Мине самотність, страх, невідомість, неприкаяність, і життя потече знайомим річищем. Чоловік розігнувспину і

раптом сказав:

-А хочете, я вас підвезу? Я вмію керувати.

Я хотіла. Він відчинив переді мною дверцята, а тім сів за кермо і сказав майже так, як

я уявляла хвилини три тому: «Дитинко, пристебни ремінь!». Може, ці прозвучало трохи

інакше, але я почула саме так: «Дитинко…». І… заплакала. Забула сказати, що я не плакала

ні на похороні, ні пізніше. Просто не могла. А тут!

Він допоміг мені донести до квартири весь мій крам я пригостила його кавою, а

потім приготувала яєчню, відкрила всі «смачні» баночки, що прикупила в супермаркеті.

Він був першим у цьому будинку, хто не витріщив очі, побачивши картини, меблі,

раритетні килими й посуд початку минулого століття.

Відтоді він часто приходив до мене. Спочатку я побоювалася - чи не мисливець це за

батьківським багатством, чи не злодій, чи не ловелас?.. А він говорив, що у мене красиві

руки, чудові очі. Він говорив, що я розумна і несправедливо самотня. Від нього завжди

пахло гарним одеколоном. Дуже вишуканим, від Шанель - «Платиновий егоїст». Я не

дуже знаюся на цих марках - батько, як людина старих часів, визнавав тільки вітчизняну

парфумерію, тому для мене був невідомим такий спокусливий і паморочливий аромат…

Я не знаю, що таке кохання. Я ніколи раніше не кохала, а тим більше ні з ким щодо

цього не радилася. Як я могла думати про такі великі й важливі речі? Я могла б запитати у

нього. Але хіба про це запитують у того, кого кохають? Я не знала. А тому вирішила все-

таки спитати.

Він спохмурнів і закурив свою коричневу ароматну цигарку:

-Ти мене випередила, люба. Але якби не це - я б ніколи не зважився… Чуєш, ніколи!

Все це, - і він обвів руками простір, - не для мене. Я не смію бути з тобою. Сили наші

нерівні… Та й життя мене таки досить пошарпало. Мені страшно починати все заново.

Він говорив, як Рочестер із «Джен Ейр» чи як інший схожий герой, - так гарно

говорили тільки на сторінках моїх улюблених книг. Я зажадала пояснень.

-Добре, але історія мого життя сумна, - почула у відповідь.

До сумного я звикла давно - це мені було зрозумілішим і ближчим, ніж тиша, в якій я

виховувалася. І він розповів мені про себе. А я слухала, розуміючи, що знайшла те, що

мені потрібно, - таку ж самотню душу, яка пережила втрати і трагедії. З’ясувалося, що він

був одружений кілька разів. Дві перші дружини померли, у третьої жінки, з якою він

сподівався зв’язати свою долю, після двох років безхмарного щастя виявилася психічна

хвороба, через яку вона перебуває в клініці.

-Напевно, це доля, - говорив він. - Є люди, які за своєю природою не можуть бути

щасливими. Сумно усвідомлювати, що я - один із них… Тебе це не лякає?

Мене не лякало. Навпаки. Я зрозуміла, для чого ці варто жити.

-Я не помру, - сказала я, - і не збожеволію. У мене міцне здоров’я. Мене з дитинства

напихали купою вітамінів!

Він засміявся і пригорнув мене до себе. Мене ніхто ще не обіймав…

Ми не хотіли бучних урочистостей, тому розписалися в невеликому ЗАГСІ, не

повідомивши про це нікого, крім моїх сусідок. Та й кому мали казати - ми були самотні, створені тільки одне для одного.

Я вже нічого не боялася. Чоловік узяв на себе всі турі боти й заборонив мені

виїжджати до супермаркету, морочитися з миттям вікон і підлоги, звільнив мене вій

безлічі інших клопотів. Я залишила за собою приємна право готувати йому вечерю.

Цілими днями читала} слухала музику, дивилася у вікно і чекала його дзвінків із роботи.

Все повернулося на круги своя, з тією лише різницею, що я справді стала господинею

великого дому -| дружиною, берегинею домашнього вогнища. Про це мріяли мої батьки.

Але, думаю, якби вони були живі, то знайшли б мені «гідну партію» і я була б позбавлена

справжнього кохання - такого, як відчувала тепер. А кохала я кожною клітинкою свого

тіла, могла б уся розчинитися у світловому потоці цього почуття. А ще було гостре

почуття жалості. Які дурні ті, хто стверджує, що жалість принизлива! Ні, це приправа до

справжнього кохання, замішана на страхові втратити и бажанні зберегти. Іноді, коли

дивилася на свого чоловіка, моє серце стискалося - він здавався мені хлопчиком. Як він

міг жити в цьому світі без мене? Я вже знала, що після смерті обох дружин він залишався

буквально на вулиці. У нього все відбирали жадібні родичі, а його викидали, як кошеня, як використану річ. Світ став жорстоким, а він не вмів пристосуватися до нього.

На річницю нашого спільного життя вирішила зробити йому подарунок. Зранку я

подалася до адвоката, який колись вів справи нашої сім’ї.

Я не знала, як піднести подарунок, не знала, як коханий відреагує на мою дарчу. Але

мені хотілося показати, що я віддаю йому не тільки саму себе - до останку, а й усе, що

належить мені. Сказала йому про це за вечерею. І вперше побачила, як він уміє гніватися.

-Навіщо ти це зробила? - спохмурнів він. - Тобі не досить, що я - з тобою, що я

люблю тебе? Мені не потрібні докази твого кохання! Мені взагалі нічого не потрібно, зрозумій!

Іншого я й не чекала. Спробувала владнати непорозуміння, хотіла навіть розірвати

папери, але в останній момент таки сховала їх до шафи. І сказала, що хочу належати йому

повністю і що це - мій перший самостійний вчинок, який здається мені правильним і при

ємним. І він змирився. Любий мій хлопчик.

Він часто впадав у депресії. Скаржився на роботу, на байдужість і нерозуміння

оточення. Він був щасливий тільки тут, зі мною - я це знала точно. Іще знала (встигла

зрозуміти за цей рік), що його легко можуть обдурити чи скривдити, а він готовий

допомагати кожному, хто попросить про допомогу, -як тоді мені біля магазину. Я так

любила, коли його обличчя світлішало, коли він сміявся…

Якось він прийшов додому веселий, з якимось паперовим згортком у руках.

-Що я тобі зараз розповім! - радісно почав він. Я познайомився з надзвичайною

людиною! З тих геніальних, що опинилися за бортом життя й у забігайлівках цитують

Бодлера. Обожнюю таких людей і схиляюся перед ними. Але - все по порядку. Заходжу до

кав ‘ярні й бачу: сидить за столиком такий колоритний тип і щось малює на клаптику

паперу. Підсів до нього. Розговорилися. Він попросив купити йому чарку, розплатився -

ти тільки подумай! - ось цим малюнком. Це - геніально! Сьогодні ж замовлю велику

рамку.

І він розгорнув переді мною рулон. Малюнок, виконаний олівцем, справді справляв

враження. Я одразу не збагнула, що на ньому зображено. Це була абстракція, але яка!