Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 37

дівчинкою - життя навчило її не плакати, не виказувати своїх емоцій (власне цим вона

мені й подобалася раніше). Я скривився: терпіти не міг, коли жінки починали плакати при

мені, особливо в тому випадку, коли причиною їхніх сліз був я сам.

-Отже, я була для тебе лише грушею, котру гамселять боксери, аби не втратити

форму? - нарешті запитала вона.

-Приблизно так, - безжально відказав я.

Вона хитнулася, ніби від удару. Потім минуло ще кілька жахливих, розтягнутих у

часі хвилин. Нарешті вона промовила:

-Я більше не прийду.

-Це ж чому? - намагаючись взяти себе в руки,

сказав я. - Ми завжди були й лишаємося друзями!

Вона подивилася майже презирливо і попрямувала до виходу.

-Прощавай, добра фея! - почув я вже з порога. - Ти виконав свою справу на

відмінно! Потім двері зі стуком зачинилися…

Я став багато мандрувати. Навіть років п’ять працював за кордоном. Вона

дотрималася своєї обіцянки - ми більше не бачилися. Чудово знаючи мій розклад, вона

змінила свій, і ми не зіштовхувалися навіть у ліфті. Повернувшись, я купив квартиру в

центрі. Знав також, що вона виїхала від батьків і жила невідомо де. Безперечно, за ці роки

я часто згадував її і нашу останню розмову. Пишався собою, тим, що зміг утриматися.

Хоча часом, коли подорожував чи вирішує щось важливе для себе, шкодував, що її немає

поруч, що мені нема з ким порадитися. Дедалі частіше на мене накочувалося

спустошення, відчуття порожнечі, але я не пов’язував це з нашою розлукою.

Звісно, мені було цікаво, ким вона стала, як живе, де працює. Я був певен, що така

яскрава особистість має обов’язково випливти на поверхню. Але - де? І я не помилився.

Одного разу, увімкнувши телевізор, побачив її на екрані. Упізнав не відразу й не

відразу второпав, про що йдеться. Просто не міг повірити! Це було її коротке інтерв’ю

на… Каннському фестивалі. Вона стояла перед камерою в лискучій вузесенькій сукні на

тонких бретельках і про щось жваво говорила (звичайно ж, англійською, адже це був

інформаційний канал ВВС). Я прислухався, все ще вірячи власним очам. Вона розповідала

про наше місто, в якому тепер буває нечасто, бо доводиться багато їздити, про свою нову

книжку, за якою знято фільм, про плани и майбутнє… Вічко камери ковзало по її постаті, разом із ним я жадібно роздивлявся її босоніжки на високих підборах, зробленііз

суцільних тоненьких сріблястих джгутиків, сумочку у вигляді перлини також на

сріблястому ланцюжку, декольте, що майже повністю відкривало груди, браслети на обох

зап’ястях, високу зачіску а ля Одрі Хепберн і діамантові сережки. «Чи збираєтеся ви

повертатися на батьківщину? І якщо так, поясніть навіщо? - запитали її. - Адже у вас тут

шалений успіх!».

Вона на хвилину замислилася.

-Ще в юності один мій друг сказав: у нашій країні можна мати визнання у двох

випадках: після смерті або успіху за кордоном. - Вона зітхнула й одразу посміхнулася

занадто білозубою посмішкою. - Гадаю, настав час повертатися…

Камера довго стежила, як вона йде уздовж набережної, а голос за кадром повідомляв

деякі факти з її біографії - приїзд до Лос-Анджелеса із чоловіком-американцем, різні

поневіряння, перші книжки про «екзотичну» батьківщину, перші сценарії і перший фільм, Гонкурівська премія, розлучення…

На екрані замиготіли інші обличчя. А мене охопило неабияке збудження, я навіть

заплескав у долоні: браво! Браво, Хелено! Дрібне сопливе дівча, легка здобич для

педофілів, дитя алкоголіків, закошлане бридке каченя, геніальне підтвердження моєї

теорії! Але ж я не уявляв, що ти підеш так далеко. Браво, браво!

Я витяг із шафи коньяк і напився…

Власне, я наближаюся до розв’язки.

Вона повернулася. І, як годиться, одразу ж потрапила в лещата «світського життя».

Пригадуєте, років зо два тому її фотографії не сходили зі сторінок різноманітної преси, у

неї була передача на найкращому телевізійному кані і книга «Амулет Паскаля» отримала

чергову премію, за її книжками зняли кілька досить успішних фільмів. Здається, їй навіть

пропонували балотуватися в депутати…

Я міг спостерігати за нею зблизька. Перед тим як розповісти про нашу зустріч - років

через п’ятнадцять після останньої розмови, хочу дещо пояснити.

Хоча все це виглядає досить передбачувано…

*

-Здається, я здогадуюся… - промовив лікар, скориставшись черговою довгою

паузою. Але побоявся закінчити фразу.

-Так, ви маєте рацію. Я закохався. Тепер це здавалося мені природним - адже я не

бачив її десять років, відвик, уже міг сприймати її по-новому, відстороненим поглядом.

Крім того, жінка, яку я бачив з екрана, мало нагадувала ту, котра спала під моїм порогом.

Вона стала для мене цікавою, незвіданою, новою.

Спочатку я страшенно зрадів цьому відчуттю! Я втомився бути сам. Крім того, я

дедалі частіше згадував наші розмови, зустрічі й розумів, що єдина жінка, яка мене не

дратує і з якою я міг би жити, - це вона. Був певен, що вона - навіть зараз - вважає так

само.

Я досить легко дістав її адресу (неважко було здогадатися, що ми живемо в одному -

найпрестижнішому - районі міста). Приїхав без попередження і хвилювання. Трішки, щоправда, мене посмикало, коли лунали кроки за дверима. А взагалі - нічого, крім радості, я не відчував. Знав, що і вона зрадіє.

Вона справді зраділа. Одразу заметушилася, замовила в ресторані вечерю, яку

принесли хвилин за тридцять.

Поки вона переодягалася (бо зустріла мене в домашньому одязі - здається, у

джинсах), я сидів у просторій вітальні й перетравлював своє враження від зустрічі. Так, це

була зовсім інша жінка.

Змінився голос (трохи погрубішав), очі (в них стало більше суму), рухи набули

впевненості, а в усмішці відчувалася якась неприродність, награність, як у актрис, які

звикли бути на публіці. Проте вона була вродлива, а головне, від неї так і пашіло силою та

енергією.

-Ну, ось і я, - сказала вона, уриваючи мої думки.

На ній була чудова сукня від модельєра, якого я добре знав і в якого сам часом

одягався. «Моя школа!» - із задоволенням відзначив про себе я. - Тепер будемо

розмовляти, все згадувати, їсти й пити! Хоча, власне, про що говорити - я ж усе про тебе

знаю, а ти, мабуть, усе знаєш про мене! Від слави не втечеш!

Я усміхнувся. Це було правдою.

-Тоді розповідай те, про що ти не говориш у своїх інтерв’ю, - запропонував я.

-Ти маєш на увазі - про тебе? - засміялася вона.

-Давай про мене! - махнув рукою я.

-Добре… - І її очі стали холодними, як у кішки. - Ну ось, наприклад, можна почати

так. Жив собі один чоловік. Він був молодий, розумний і вродливий. Він нудьгував, бо не

мав до чого прикласти свій талант. Він так знудився, що підібрав на вулиці кошеня і

знічев’я почав виховувати з нього лева.

-Левицю… - підказав я.

-Так, левицю, адже кошеня, як на гріх, виявилося жіночої статі. І це дуже прикро…

Далі?

-Ні, досить. А якщо обійтися без алегорій?

-Без алегорій нецікаво. Ти ж не знаєш, чим усе закінчилося…

-Здогадуюсь: кошеня й справді стало левицею!

-Ні! - знову розсміялася вона. - Усе набагато цікавіше: то було не кошеня. Він

переплутав! То було тигреня, що заблукало в місті біля смітника! Він учив його стрибати

крізь вогняне коло, сидіти на тумбі, робити стійку на задніх ногах. Готував до великої

арени. А воно мріяло про прерії та джунглі.

-Яке невдячне створіння! - пожартував я. Але мені стало незатишно. Вона таки

добряче змінилася.

-Добре, - сказала вона серйозно, - давай без алегорій. Навіщо ти мене розшукав?