викладав в університеті, - «Історія християнства», мав популярність лише серед студентів, спілкування було обмеженим. До того ж я терпіти не міг невігластва в тих речах, які знав

досконало. Хелена ж була чудовим тренажером для моїх невикористаних амбіцій.

-Вона про це здогадувалася?

Співрозмовник надовго замовк. Коли він заговорив знову, голос його втратив

упевненість.

-Вона про це сказала, коли їй уже виповнилося двадцять років. Тоді вона вперше

відійшла від мене. Не тільки тому, що була завантажена навчанням (хоча це дійсно було

так), я відштовхнув її по-справжньому.

А потім уже нічого не можна було повернути.

Але краще за хронологією…

…Я ніколи не дивився на неї як на жінку. Вона була й лишалася для мене дівчинкою

із завжди розпатланою косою, в закороткій сукні в горошок, з подряпаними колінами й

роззявленим ротом - часом дошкульною, часом зворушливою, а найчастіше -

ненажерливою губкою, в яку я зливав інформацію. Так було, коли їй виповнилося

шістнадцять, і потім, коли вона вже стала зовсім дорослою. Увесь цей час у мене було

доволі насичене особисте життя (одного разу я навіть майже серйозно розмірковував про

одруження).

У двадцять вона вже почала сперечатися зі мною, висловлювати свої інколи досить

слушні думки. І це мене дратувало. Крім того, я помітив, що її мислення стало надто

метафоричним, і те, до чого я додумувався довгим шляхом логіки - за допомогою цього

суто чоловічого розумового інструменту, вона видавала за якихось півхвилини,

застосовуючи власну уяву. Ми лізли до книжок, щоб перевірити, хто з нас має рацію, і

дедалі частіше вона шалено плескала в долоні й крутилася на одній позі від задоволення: адже перемагала. Те, чому я мав би радіти, розлючувало мене не на жарт! Я шукав будь-

якого приводу зберегти позиції, переходив до менторства. Підстави для цього були: вона

почала писати. Я був категорично проти. Це заважало навчанню й могло добре зіпсувати

їй життя. Я намагався це довести. Казав, що майже всі письменники - нещасні люди, отруєні словом і алкоголем, що в неї немає жодних перспектив хоча б заробляти на цьому

гроші, що її ніхто не сприйме і не почує, тому що, як відомо, немає пророків у власній

вітчизні. А тим більше тут, у нас, де цінують тільки в двох випадках: після смерті або

визнання за кордоном.

-Що ж, - усміхаючись казала вона, - доведеться писати англійською!

-Там ти також непотрібна. Ти не розумієш, що говориш. Краще займися чимось

справді корисним

-Це ти не розумієш, - заперечувала вона, - слова падають на мене, як сніг, злива чи

каміння - мені потрібно їх записати.

Спочатку це були вірші. Якісь дивні. Я не міг їх оцінити. Був нажаханий тим, що

вона почала бігати до різних редакцій, намагаючись їх надрукувати. Марно! Я тішився з

того. Не міг уявити, що все так серйозно. Згодом вона перестала мучити мене своїми

літературним вибриками, і ця тема непомітно стала для нас табу.

Та все одно щось порушилося. Я більше не міг бути для неї вчителем. Мені від цього

ставало прикро, а вона здається, втішалася з цього.

Інколи, коли вона стояла під моїми дверима, я вдавав, що мене немає вдома, й не

відчиняв. Мучився від того, але - не відчиняв. У мене було виправдання: часи

змінювалися з шаленою швидкістю, мені стало цікаве жити, кар’єра моя пішла вгору. Я

облишив викладання, зайнявся бізнесом, згодом такою цікавою цариною, як

політтехнології… У мене більше не було для неї часу. Гадав, що так само почувається й

вона. Поки не настав той день, коли вона просто заночувала під моїм порогом. Це було з

суботи на неділю. Увечері вона довго не відходила від дверей, дзвонила й дзвонила. А

потім, як я вирішив, пішла.

Як же я здивувався й навіть злякався, коли вранці не зміг відчинити двері: щось

заважало ззовні. Виявляється, вона, скрутившись калачиком, спала під порогом, як кішка

чи собака. Спочатку я навіть розлютився: терпіти не міг таких перевірок! Якщо якась із

моїх коханок вдавалася до стеження чи ще якихось жіночих хитрощів, я стосунки зводив

нанівець.

Вона відсунулася, встала, і вигляд у неї був переляканий та хворобливий. У мене

навіть занило серце: згадав ній перший день нашого знайомства, коли бачив такі самі

наполохані очі. Бідне дівчисько! Я взяв її за плечі, мовчки завів до квартири. Вона

замерзла і тремтіла.

-Ти що, збожеволіла? - сказав я. - Невже просиділа так всю ніч? Навіщо? Негайно - в

ліжко! Добре вкрийся, а я зараз зроблю тобі щось гаряче!

Але вона стояла нерухомо й мовчки дивилася на мене. Дивилася так, що я - чорт

забирай! - просто не знав, що маю робити. Переді мною стояла моя маленька Галатея -

неслухняний шматочок глини, який я вже не міг просто так зібгати. Вона сказала, що

любить мене…

-Невже ви розраховували на інше? - здивувався лікар. - Ви стільки років були для

неї ідолом, другом, учителем - і не здогадувалися, чим це все може закінчитися для такої

вразливої дівчини? Ви мене дивуєте!

-Я вже казав, що в мене було своє життя… Присягаюся, я ніколи не сприймав її як

жінку!

-Але ж вона справді досить гарна жінка… - задумливо промовив лікар. - Навіть зараз.

Уявляю…

-«Уявляю, яка вона була в двадцять»? - з усмішкою продовжив його думку пан

Вітольд. - Так. Саме тоді я пильніше придивився до неї.

…Прискіпливим чоловічим поглядом (від якого, відверто кажучи, в ту мить мені

самому стало незручно) я розглядав її струнку, витончену, я б сказав - видовжену, як на

полотнах Модільяні, постать, великі, якогось неприродно-блакитного кольору очі, чіткі

вилиці. Шкіра на обличчі була такою світлою, немов підсвіченою зсередини. Я нарешті

побачив, який у неї гарний стан, стрункі й пружні ноги, тендітні руки з тонкими

зап’ястями. Додайте сюди довге пшеничне волосся й палаючі щоки - і портрет вийде

бездоганним. Ось така жінка стояла переді мною й казала, що кохає мене…

І знаєте, що я відчув тієї миті? Я відчув… зловтіху. Зрозумів, що мої позиції щодо неї

збережені, що я був, є і лишаюся для неї непересічним авторитетом, який навіть зміцнів…

Лікар сплеснув руками, підвівся, пройшовся кабінетом із кутка в куток, знову сів

навпроти відвідувача, увесь час здивовано хитаючи головою. Скидалося, що в нього

просто немає слів, щоб висловити подив, розпач, обурення і ще купу різних почуттів, котрі опанували його.

-І це - все? - нарешті видихнув він.

Пан Вітольд невпевнено хитнув головою.

-А як могло бути інакше? - запитав він. - Історія набувала банального, навіть

вульгарного вигляду! А я ніколи не був банальним! Виявлялося, що я, як останній

покидьок, виховав її для себе? Це - неможливо. Це - підступ, на який я не здатен. Вона

ніби зрадила мене своїм учинком. Як вона могла? Що вона собі вигадала?! Я так і сказав

їй. Пригадую, вона заплакала. Вперше я бачив її сльози, адже вона була досить стриманою