Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 17

випивав, потім кинув бізнес і подався до батьків у Лапландію, пояснивши свій вчинок

давнім фінським прислів’ям: «Хочеш бути багатим - працюй у місті, хочеш бути

щасливим і вільним - стань оленярем!». Він обрав друге. Більше я його не бачила. Та хай

би й так, проте будинок він заповів дітям…

Однак мені було байдуже. Адже одружувалася я не з великого кохання. Просто в

той час, коли наштовхнулася на нього на місці «17С», якраз ширилися плітки, що мене

спишуть на землю. І я шалено нервувалася. Не знаю, чим я так насолила команді!

Мабуть, бортінженер вирішив взяти на моє місце свою приятельку. Але ж небо для мене

-все! Дехто боїться літати, а я могла б відкинути люк і легко пробігти по небесах.

Упевнена: ніколи б не впала! Одного разу я намагалася це зробити. Ось після цього

випадку, коли милий Арто допомагав моїй напарниці відпоювати мене водою, і почалися

репресії, чутки, балачки. Уявляю, як шипіли мої заздрісники, коли Арто забрав мене до

себе!

А вже згодом був цей музей…

-Не знаю, просто не знаю, що й робити… - чула, як говорить директор роува

Саатаннен. - Який тут може бути вихід?..

Вона не знала, що перегородка між її кабінетом та підсобним приміщенням

тоненька, мов картон. Чи, швидше, це в мене тонкий слух. Адже якщо людина має

тонкий смак, мабуть, і решта в ній - тонке, делікатне… - Який може бути вихід? -

продовжує роува Саатаннен, розмовляючи з адміністратором роува Пайве. - Що з нею

робити? От яка нещаслива доля! Зовсім сама, у чужій країні… Скільки ж її тут

тримати? На це місце давно претендує Ярмо. У нього чудова наукова монографія з

дитячої літератури.

-Та вона, корова, усім тут впоперек горла! - говорить роува Пайве і навіть зубами

клацає (вона недобра, ця адміністраторка!). - Невже сама не розуміє? Навіщо ви її

підібрали?!

-Ви занадто суворі, -уриває її директорка.

-Це ви занадто м’які, роува!-не вгаває адміністраторка. - її місце-у притулку для

самотніх.

Роува Саатаннен щось відповідає своїм тихим голосом, а мене поглинають

фантазії. Я уявляю бідолашну тлусту та самотню корову, котра бігає сніговою

пустелею в пошуках трави…

Я добряче вмиваюся у вбиральні музею. Тут так гарно! Всюди пластик, скло,

різнобарвні кахлі й дуже добре пахне (коли я літала, завжди пильнувала, щоб у вбиральні

нашого літака завжди був освіжувач повітря з полуничним запахом). Одягаю чудову

сукню - я зшила її сама, ще коли жила з Арто. Вона чорна, з мереживом і рюшами, талія -

низька, на грудях - великий оксамитовий бант, знизу - широка оборка. Вії та губи я

завжди ретельно підкреслюю - лишилася звичка від попередньої професії. Мені ж

працювати на людях!

Збираюся я швидко. І виходжу до холу. Сідаю на краєчок стільця за стійкою, де

панує роува Пайве, і складаю руки на колінах.

Невдовзі прийдуть перші відвідувачі. Я так чекаю на них, що не можу всидіти на

місці. Хвилююся, чи не зім’ялися бант чи оборка, поглядаю на себе в люстерко, поправляю

зачіску. Від хвилювання в мене пересихають губи.

Я працюю екскурсоводом у музеї Мумітролів. От і не вір після цього в долю! Через

цю книжку я й познайомилася з Арто. Потім я перечитала всі дев’ять книжок. І

зрозуміла, що вони написані про мене. Точніше, написані так, як могла написати їх я.

Коли до музею приходять діти і я воджу їх від стенда до стенда, від експозиції до

експозиції, я розповідаю їм нові казки - продовження історій про родину кумедних лісових

істот. Я розповідаю їх дуже тихо, щоб - не приведи Боже! - не почула роува Пайве!

Тільки одного разу якийсь хлопчак став сперечатися зі мною. Він був уже досить

дорослий і нахабний. «Ви ж не Туве Янсон!» - сказав він.

З того часу моє ім’я - Туве. Туве Янсон. І відтоді я боюся й не люблю дітей. Вони

занадто прискіпливі. У них спітнілі долоньки та вологі носи. Вони увесь час жують гумки

й видувають із них великі різнобарвні кульки саме тоді, коли я розповідаю їм дивовижні

історії. Про те, як я оселилася на острові разом зі своєю подругою-маляркою і ми

цілодобово створювали живі ілюстрації до моїх казок із дерева, каменю, скла, пап’є-маше

та інших підручних засобів. Завивав вітер, здіймалася хурделиця… Ми розпалювали камін і

виклеювали фігурки Мумітролів та їхніх друзів.

Зазвичай діти надувають кульки, гигочуть. А я клацаю вмикачем - експозиційну залу

поглинає темрява. Тільки таємничо мерехтять великі скляні куби з казковими

персонажами. У темряві вони оживають, їхні скляні очиська виблискують, носи

морщаться, вони починають рухатися і сміятися… Мені подобається спостерігати, як

лякається дітлашня. Як вони завмирають і перестають жувати. Я розповідаю про те,як жахливі маленькі істоти із чіпкими лапками нападають зненацька, приклеюються

долоньками до тіла бешкетника й заносять його далеко-далеко від дому. Можуть

вкинути в море. Або кудись далі… Я розповідаю про ненажерливе свято - Різдво, для

котрого люди готують гори салатів, пирогів, убивають ціле стадо корів і зграї індичок…

Краєм ока я стежу за коридором і, коли помічаю директорку або роува Пайве,

швидко вмикаю світло…

-Ось яка чудова письменниця жила в нашій країні! Ось які гарні казки вона писала

для вас, любі діти! - бадьоро закінчую екскурсію.

…О, я знаю: коли вони повернуться до своїх домівок і ляжуть у теплі ліжечка, їм

насняться Чіпкі Лапки. І вони - ті, хто кидає в мене камінці влітку й гострі крижинки

взимку, - довго ворочатимуться і схлипуватимуть уві сні.

А я ночую в музеї. Замикаю його за роува Саатаннен, котра йде останньою, і

залишаюся сама зі своїми маленькими друзями. Нехай роува Пайве та роува Саатаннен

вважають, що я сплю у своєму кутку. А дзуськи!

Я йду до зали, де блакитним світлом зблискують скляні куби з експозиціями. У них -

моя родина.

-Туве, тобі тепло? Тобі весело?-питає Мумі-мама.

-Туве, сьогодні прохолодно. Ти одягла теплі шкарпетки? - питає Мумі-тато.

Я плачу. Я розповідаю їм про небо, про своє місто, яке ніколи не побачу, і про те, що

мені немає кому приготувати індичку на Різдво.

І тоді всі вони виходять зі своїх прозорих кубів - родина Мумі Тролів, фрекен Снорк,Сніфф, Снусмумрик, -_ оточують мене веселим колом, співають і танцюють. І я співаю і

танцюю разом з ними. Вони ведуть мене до лялькової хатинки, у котрій стільки гарних

кімнат, просякнутих запахом зілля, мережані фіранки на вікнах, теплі ковдри, м’які

подушки і навіть крихітні свічечки на лакованому чорному роялі.

Мумі-мама вкладає мене в ліжко, завішене рожевою завісою, лагідно загортає ноги

своєю вовняною хусткою… - Спи, моя ріднесенька, - каже Мумі-мама. - Завтра настане

новий день. Я тебе нікому не віддам. Ти завжди будеш з нами… Я засинаю щасливою. У

мене немає підстав скаржитися на долю…»

Частина 6

…Я пишу швидко і недбало. Намагаюся устигнути записати все, нічого не

пояснюючи. Кваплюся, поки чорна діра не затягла мене у свою пащеку, щоб почуття

сорому і безвиході не поглинуло мене. Поки що мені це погано вдається, хоча тримаюся я

досить добре. І потім - ім’я… Велика магія інерції.

Я чесно віддаю касети головлікарю. Але перед тим прослуховую їх і - з проміжками

у кілька хвилин - натискаю на кнопку «Рекорд», тоді на них виходить якесь незрозуміле

жаб’яче кумкання.

-Розумієте, - пояснює мені головлікар (він гадає, що мені це цікаво, що я тільки тому

тут, аби написати величезний епос про його срану лікарню), - частіше за все

симптоматичні психози відбуваються на тлі картинної депресії, депресивно-маревного, галюцинарно-параноїдного станів, апатичного ступору, маніакальних розладів, конфабульозу, псевдопаралітичного і транзиторного корсаківського синдромів.