Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 16

батьки нічим не відрізнялися від тих, із ким я вже встиг познайомитися. Помітивши

мою тривогу, хлопчик зробив заспокійливий жест і помчав кудись у ліс. Я лишився сам. Я

не міг збагнути, що робити далі. У мені зародилася надія: а раптом зараз він

повернеться, ведучи її за руку!

І все зміниться. Я полюблю цю землю, яка так налякала мене, згадаю дивовижні

історії й гарні пісні - адже я знав їх у дитинстві! Навчуся радіти простим проявам

життя та природи. Побудую дім. Вирощу сад.

Я стрепенувся, зачувши кроки, зір напружився настільки, що я навіть на мить

засліп.

…Хлопчик ішов один. Рука його була стиснута в кулак. Сівши біля мене, він розкрив

долоню - на ній лежало намисто та… іржавий цвях.

Обличчя його було серйозне і зосереджене. Я зрозумів: він здійснив злочин. Заради

мене і того, про що я міг тільки здогадуватися. Йому не було вороття. Я міцно стис

його руку. І зрозумів, що більше нікого не зраджу. Можливо, заради цього простого

жесту - взяти за руку того, хто цього потребує, -я і приїхав сюди? Можливо, ВОНА

знала, що я ще здатен на це?

…Я повів хлопчика до берега. Море було спокійна Я швидко розклав вогнище,

зробивши його якомога вищим. Хлопчик допомагав збирати хмиз, підтягувати дрова. Усе

треба було робити швидко, поки його не почали шукати. Потім ми завмерли, з

хвилюванням поглядаючи на горизонт. Тільки б стариган-човняр помітив наш умовний

знак!

Яхта прийшла, коли сонце вже розчинилося в темній воді. Як і минулого разу,

стариган квапився, здійняв бурю бризок і не наближався впритул до берега. Ми кинулися

у воду. Я ледве встиг закинути малого на борт першим та залізти сам. Яхта різко

розвернулася.

Обійнявшись, ми дивилися в бік острова, що віддалявся. За якусь мить його поглинув

туман, ніби він пішов під воду. З його мораллю, реліквіями та божеством, які я так легко

випустив із рук кілька років тому.

Я міцніше стис долоню хлопчика. І нарешті зміг усміхнутися…»

…У кімнаті зависла тиша. Я навіть не хотіла питати, де зараз цей хлопчик. І чи був

він взагалі? Чоловік підвівся, чемно вклонився: «Я можу бути вільним?». - Ви вільні, -

відповіла я.

Авжеж! - усміхнувся він. - Ви також.

Було зрозуміло, що ми говоримо про одні й ті самі речі

Двері за ним зачинилися. Я лишилася сидіти в тиші. Зазирнула медсестра.

-Красунчик, чи не так?

Вона вже хотіла налагодити зі мною контакти, аби мати можливість забігати до

цього кабінету випити кави, покурити чи підтягнути колготки. А ще їй, мабуть, щось

повідомили про мене, і її байдужий погляд набув зацікавленості.

Що я мала відповісти? Про що можуть говорити дві симпатичні молоді жінки, котрі

працюють в одному місці? Бр-р-р…

Я стенула плечима й задивилася у вікно. Навіть не помітила, як вона вийшла.

У вікні був сад. Голий і босий, хоч відчувалося, що невдовзі всі дерева зазеленіють.

Вони стояли напружені й зосереджені на своїх внутрішніх процесах, у них рухалися соки.

Але треба було дочекатися тепла.

Я уявила незнайому жінку в напівтемряві кав’ярні на околиці якого-небудь

іноземного міста - Праги, Парижа, Відня, Варшави. О, краще - Варшави! (У мене

величезний сентимент до Польщі, в якій не була.) Кав’ярня маленька - на сім столиків.

Маленька й порожня. За скляними дверима барабанить весняний дощ.

Дерев’яні столи, стільці, відполірована тисячами ліктів стійка шинквасу, запах кави й

тиша. Звідкись лине музика. На жінці синя плетена кофта й пурпурова спідниця - дві

яскравих плями, вона тільки закінчила прибирати, зачинила двері. Вона нікого не чекає, її

дім - далеко. Вона починає танцювати. Вона танцює. Повільно рухається серед

перевернутих стільців, примруживши очі. Вона щаслива. На світі є тільки сизий дощ, музика, цей маленький простір і вона. Це - правда, реальність. Решта - не має жодного

значення… За вікном і справді розпочався дощ - перший дощ після довгої зими.

-Наступного чи підете додому? - знову зазирнула у двері медсестра.

На її обличчі вималювалася повага. Я помітила: якщо з людьми не розмовляти, не

посміхатися їм і вдавати зверхність - вони починають ставитися до тебе з більшою

повагою, ніж тоді, коли ти намагаєшся їм усіляко догодити.

До кінця так званого робочого дня лишалося кілька годин. Але мені вже не терпілося

скоріше познайомитися з усіма своїми «підлеглими», і я вирішила запросити когось із

жіночої палати.

-Це - наша «фінка», - сказала медсестра, - вважає, що мешкає у Фінляндії. Зараз

порегочете…

Невисока пухкенька жінка з гострим носиком мала вигляд грайливого дівчиська.

Вона сіла переді мною й одразу замахала ногами у вовняних шкарпетках.

Мабуть, на моєму обличчі щось відобразилося, адже жінка одразу защебетала:

-У мене немає підстав скаржитися на долю! Немає, немає жодних підстав. Жодних!

Як завжди, я обережно натиснула кнопку магнітофона. Після останнього відвідувача

на плівці ще лишилося місце.

Увечері я переслухала запис:

«…У мене немає підстав скаржитися на долю. Після закінчення роботи я рушаю

вечеряти до «Сааги». Це неподалік від музею-бібліотеки. Якщо погода гарна, обходжуся

без велосипеда. Просто йду, дихаю свіжим повітрям. Точніше, не «дихаю», а просто їм

його: подумки розрізаю на шматочки, ніби прозоре лимонне желе, і вкидаю до рота. А

якщо це осінь і з боку Піспали (це найпрестижніший район у Тампере на березі озера, де

мешкають письменники й актори) лине запах прілих соснових голок, грибів та синьої-

синьої води (від цього яскравого кольору навіть зводить зуби) - такий повітряний

коктейль замінює мені цілу упаковку вітамінів.

Отже, я йду в «Саагу». Після повітряного коктейлю в мене виникає шалений

апетит. Зазвичай я обираю дві страви, хоча вистачило б і однієї, адже порції тут -

велетенські. На перше - суп із білих грибів, зварений на вершках, на друге - стейк-філе з

лосося, загорнуте в бекон, до нього - картопля з ароматом дягелю, овочева запіканка по-

карельському і соус із ягід ялівцю. У «Харольді» я випиваю чарочку (не більше 30 грамів)фірмового і морошкового шнапсу. І почуваюся нескінченно щасливою.

У мене немає підстав скаржитися на долю…

На роботі я часто чую: «Туве, на тебе приємно подивитися! Ти така, така…». І слів

не знайдуть. Ще б пак! Я ж колишня стюардеса міжнародних авіаліній. А туди абищо не

беруть - тільки довгоногих, струнких, ловких. Якби не небо - сиділа б я в селі під

Немировом і плела б рукавички на продаж, як це робить моя сестра. І, зрозуміло, ніколи

не дізналася б, що таке «тартар із білої куріпки»… А це дуже-дуже смачно, по-

фінському- «херкулліста».

З Арто Ваатаном я познайомилася в літаку. Чоловік, котрий сидів на місці «17С»,замовив віскі раніше від належного терміну. Я могла б і відмовити, але в нього в руках

була книжка про Мумітролів. Такий солідний пан, трохи схожий на пікінеса, - короткий

ніс, великі, широко посаджені очі, - і дитяча книжка! Я принесла віскі й попросила

подивитися малюнки. Так розпочалося знайомство. Потім він брав квиток на мій рейс із

Гельсінкі до Києва й назад. Літав часто. Мав вигляд серйозного бізнесмена. Як виявилося

пізніше, бізнесу нього ма л-е-е-нький (щось пов’язане з постачанням консервованої

морошки). Проте мав свій будинок із сауною на околиці Тампере, двійко дорослих дітей,котрі жили окремо, і свободу вибору. І він обрав мене.

А через півтора року після весілля з’ясувалося, що Арто Ваатан - романтик. Я таких

самих зустрічала й у себе на батьківщині у великій кількості. Чоловік спочатку добряче