11/22/63 - Кінг Стівен - Страница 178

А що, ніврокудепресивне закінчення було б?

— Мерседес тягнеться квартали й квартали, я їхала й їхала. А потім побачила кінець вулиці на парковці під великою стіною, наче задня частина якогось супермаркету.

— Майже вгадала. То склад «Монтгомері Ворда».

— А тебе ані сліду. Передати не можу, як мені було на душі важко. А тоді… — Вона вишкірилася. Усмішка, попри шрам, була осяйною, милою. — Тоді я побачила цей червоний «Шеві» з дурнуватими крилами, схожими на жіночі брови. Яскравий, як неонова вивіска. Я кричала і била кулаками по панелі свого «Жука», аж мені руки заболіли. І от я…

Низький, з рипом, стогін почувся з правого переднього боку «Шеві», і нас раптом понесло прямо на ліхтарний стовп. Щось почало сильно битися з-під машини. Я закрутив кермом. Воно стало лячно неслухняним у моїх руках, але мені вистачило сили уникнути лобового зіткнення зі стовпом. Тільки той бік, де сиділа Сейді, продерся об нього з моторошним верещаннямметалу об метал. Її дверцята вгиналися всередину, і я смикнув її до себе, на середнє сидіння. Ми зупинилися з капотом, що нависав над хідником, машина застигла похиленою на правий бік. «Це не просто лопнув балон, — подумав я. — Це була, курва, смертельна загроза».

Сейді дивилася на мене, ошелешена. Я розсміявся. Як уже зазначалося, іноді просто не залишається нічого іншого робити.

— Вітаю тебе в минулому, Сейді, — промовив я. — Отак ми тут і живемо.

Зі свого боку вийти вона не могла; пасажирські дверцята можливо було відкрити тільки ломом. Вона посунулася до кінця і вилізла крізь мої. Кілька людей дивились на нас, але небагато.

— Агов, що трапилось? — спитала жінка з дитячою коляскою.

Все стало зрозумілим, коли я обійшов машину спереду. Відірвалося праве переднє колесо. Воно лежала за двадцять футів позаду нас, наприкінці кривого рівчачка в асфальті. Рваний кінець осі сяяв на сонці.

— Колесо зіскочило, — відповів я жінці з дитячою коляскою.

— Ох ти ж Господи, — ойкнула вона.

— Що робитимемо? — спитала Сейді тихо.

— Ми придбали страховий поліс, настав час отримувати компенсацію. На найближчу автобусну зупинку.

— Моя валізка…

«Так, — подумав я, — і Елові нотатки. Мої рукописи — той гівняний роман, який нічого не важить, і спогади, які значать для мене багато. Плюс гроші».Я поглянув на годинник. Чверть по дев’ятій. У готелі «Тексес» Джекі одягає на себе той рожевий костюм. Ще година чи трохи більше політики, а потім кортеж вирушить на авіабазу Карсвел, де стоїть президентський літак. Маючи таку відстань між Форт-Вортом і Далласом, пілоти не встигнуть навіть шасі прибрати [662].

Я вперто думав.

— Чи не бажаєте скористатися моїм телефоном, подзвонити комусь? — запитала жінка з коляскою. — Мій дім он там, трохи далі по вулиці. Вона огледіла нас, у Сейді шрам, я кульгавий. — Ви поранилися?

— Ми в порядку, — промовив я, беручи Сейді під руку. — Ви не могли б самі зателефонувати до автосервісу і попросити їх відбуксирувати машину. Я розумію, що прошу забагато, але ми жахливо запізнюємося.

— Я йому все торочила й торочила, що передок ’илитається, — Сейді заговорила з потужним акцентом уродженої мешканки штату Джорджія. — Слава ’осподу, що ми ї’али не по трасі. ( Тваассі.) [663]

— Там є станція «Ессо», за два квартали. — Вона показала в північному напрямку. — Гадаю, я могла б прогулятися з дитинкою до туди…

— О, це було би ’орятунком для нас, ме’ем, — сказала Сейді. Вона відкрила сумочку, витягла гаманець, видобула двадцятку. — Віддайте це їм як завдаток. Прошу вибачення, що прошу вас за таке, але якщо я не побачу ’еннеді, я просто помвуу. — На це жінка з коляскою не втрималася від усмішки.

— Господи, цього вистачить на двібуксировки. Якщо у вас в сумочці знайдеться папірець, я можу написати розписку…

— Не треба, — сказав я. — Ми вам довіряємо. Але я, мабуть, залишу записку на склі під двірником.

Сейді дивилася на мене запитально… проте вже тримала ручку і маленький записничок з косооким хлопчаком з якогось мультика на обкладинці. СТАРІ ШКІЛЬНІ ДЕНЬКИ було написано під тим усміхненим хитруном. ЗОЛОТІ ДРІМОТНІ ЧАСИ.

Багато залежало від тієї записки, але я не мав часу на формулювання. Начеркавши поспіхом, я склав папірець і підсунув під дугу склоочищувача. За мить ми вже були за рогом і поспішали.

— Джейку? Ти в порядку?

— Нормально. А ти?

— Мене вдарило дверима, і, мабуть, там уже є синець, у мене на плечі, а загалом все гаразд. Зі мною могло бути все інакше, якби ми вдарилися об той стовп. І з тобою теж. Для кого та записка?

— Для того, хто буксируватиме «Шеві». — Я молив Бога, щоб той хтось зробив так, як в ній написано. — Ми перейматимемося цим, коли будемо вертатися.

Якщобудемо вертатися.

Наступна автобусна зупинка знайшлася за півквартала. Три чорні й дві білі жінки та чоловік латиноамериканець чекали біля стовпчика, расова суміш настільки збалансована, що хоч зараз на кастинг у «Закон і порядок. Відділ жертв» [664]. Ми приєднались до їхнього гурту. Я сів на лаві під козирком поряд із шостою жінкою, леді афро-американкою, чиї грандіозні пропорції було запаковано у білу уніформу з віскозного штапелю, яка буквально волала: доморядниця в будинку заможних білих. На грудях у неї був значок-ґудзь з написом: У 1964 ТІЛЬКИ ЗА ДжФК.

— Хвора нога, сер? — спитала вона мене.

— Так.

Я мав чотири пакетики порошків від головного болю в кишені піджака. Засунувши туди руку, помацавши повз револьвер, я дістав пару, відірвав вершечки і висипав порошок собі до рота.

— Так їх п’ючи, ви собі нирки знищите геть, — зауважила вона.

— Я знаю. Але мені треба, щоб ця нога мене донесла й витримала, поки я не побачу президента.

Вона розпливлася в широкій усмішці.

— І що я чую.

Сейді стояла на бордюрі, напружено виглядаючи вздовж вулиці, чи не наближається там третій номер.

— Автобуси повільно їздять сьогодні, — промовила доморядниця. — Але мій поїде швидко. І мови не може бути, щоби я пропустила Кеннеді, нє-нє.

Дев’ята тридцять, а автобуса все ще нема, зате біль у моєму коліні стишився до тупого стугоніння. Боже, благослови порошок Гуді.

Підійшла Сейді.

— Джейку, може, нам варто…

—  Оно, йде трійка, — оголосила доморядниця, підводячись на рівні. Грандіозна леді, темна, як ебенове дерево, вища за Сейді щонайменше на дюйм, волосся пряме, як дошка, й сяюче. — Хто яак, а я займу собі місце прямо там на Ділі-Плазі. В сумці маю сеен’вічі. А чи почує він мене, коли я щосили гукатиму?

— Поза всякими сумнівами, почує, — сказав я.

Вона розсміялась.

— Атож, і я те кажу. Почує і він, і Джекі, обоє!

Автобус під’їхав переповнений, але народ із зупинки все одно втиснувся. Ми з Сейді були останніми, і водій, на вигляд метушливий, як той біржовий маклер у Чорну П’ятницю, виставив перед нами долоню:

— Не можна більше! В мене й так уже вас набито, як тих сардин! Чекайте наступної машини!

Сейді послала мені мученицький погляд, але перш ніж я встиг бодай щось промовити, за нашу команду виступила дебела леді.

— Нє-нє, ви їх упустите. Той чоловік, гляньне-но, у ньо’ нога негодна, а леді має свої проблеми, як ви й самі то бачите. Крім те, вона худа, а він іще худіший. Ви їх упустите, бо інакше я вас звісси випхну, і поведу сей автобус далі сама. Я вмію, аякже. Навчалася на татовім «Бульдогу» [665].

Водій поглянув знизу вгору на її нависле над ним громаддя і, спершу пустивши собі під лоба очі, впустив нас до автобуса. Коли я поліз до кишені по монети, щоби вкинути щось до каси, він прикрив її долонею.