11/22/63 - Кінг Стівен - Страница 177

— Ні, краще в цю кишеню, ззовні.

Я звів брови.

— Звідси я зможу його дістати, якщо ти раптом відчуєш втому й вирішиш поспати.

Ми пішли доріжкою, Сейді закинувши сумочку собі на плече. За прогнозами мусило дощити, але схоже було, що синоптикам за цей прогноз можна було вже виписувати пенальті. Небо було ясним.

Не встигла Сейді сісти на пасажирське сидіння, як позаду мене голос промовив:

— Це ваша дівчина, містере?

Я обернувся. Там стояла дівчинка-стрибунка з акне. Тільки в неї то було не акне, і не червона висипка, і мені не треба було питатися, чому вона не в школі. У неї була вітрянка.

— Так, моя дівчина.

— Граненька. Якби не той… — вона видала звук їк, що якимсь гротескним чином прозвучав навіть чарівливо. — …в неї на обличчі.

Сейді усміхнулася. Моє захоплення її витримкою продовжувало лізти вгору… і ніколи не впало.

— Як тебе звати, милочко?

— Сейді, — відповіла дівчинка-стрибунка. — Сейді Ван Овен. А вас?

— Ти можеш не повірити, але моє ім’я також Сейді.

Дитячі очі спалахнули недовірливим цинізмом, цілком природним для розбишакуватого дівчиська з Мерседес-стрит.

— Та ні, такого не може бути!

— Справді, справді. Сейді Дангіл. — Вона обернулася до мене. — Це чисто випадковий збіг, як ти вважаєш, Джордже?

Насправді я так не вважав, але не мав часу на обговорення цього феномену.

— Хочу спитати в тебе дещо, міс Сейді Ван Овен. Ти знаєш, де зупиняються автобуси на Вінскот-роуд, так же?

— Звичайно, — вона підкотила очі під лоба, немов питаючись «ви що, вважаєте мене ідіоткою?»— А скажіть, у вас двох була вітрянка?

Сейді кивнула.

— У мене теж, — сказав я, — тож з цього боку з нами все окей. Ти знаєш, який автобус іде до центру Далласа?

— Номер третій.

— І як часто цей номер третій ходить?

— Я думаю, кожні півгодини, хоча, може, й кожні п’ятнадцять хвилин. Навіщо вам автобус, коли у вас є машина? Коли у вас цілих двімашини?

З виразу обличчя Великої Сейді я зрозумів, що вона загадується тим самим питанням.

— Маю на те причини. І, до речі, мій старий водить субмарину.

Сейді Ван Овен розпливлася у широчезній усмішці.

— Ви знаєте цю лічилку?

— Все життя знав, — відповів я. — Гайда, Сейді, нам треба вирушати.

Я зиркнув на свій новий годинник. Той показав за двадцять хвилин дев’яту.

— Скажи мені, навіщо ти цікавився автобусами? — спитала Сейді.

— Спершу ти мені розкажи, як ти мене знайшла.

— Коли приїхала до «Едемських перелогів», а тебе там нема, я спалила записку, як ти й просив, а потім побалакала з тим старим, твоїм сусідом.

— Містер Кенопенскі.

— Так. Він нічого не знав. А потім дивлюся — леді терапевтка сидить на твоїх сходах. Вона розстроїлася, що тебе нема. Сказала, що помінялася з Дорін, щоб Дорін змогла побачити сьогодні Кеннеді.

Попереду була автобусна зупинка Вінскот-роуд. Я пригальмував, щоб роздивитися, чи є графік руху під невеличким козирком біля стовпа, але ні. За сотню ярдів після зупинки я завернув машину на парковочне місце й зупинився.

— Що ти робиш?

— Купую нам страхувальний поліс. Якщо автобус не з’явиться до дев’ятої, ми поїдемо самі. Продовжуй свою історію.

— Я обдзвонила готелі в середмісті Далласа, але зі мною ніхто навіть говорити не хотів. Вони там усі такі зайняті. Потім я зателефонувала Діку, а він уже до поліції. Сказав, що має достовірну інформацію, що хтось збирається застрелити президента.

Я був видивлявся автобус у люстерко заднього огляду, але тут, шокований, уперся очима в Сейді, водночас відчуваючи непереборне захоплення поведінкою Діка. Я поняття не мав, наскільки серйозно він повірив у те, що йому вже розповіла Сейді, але він все одно не завагався наразі ризикнути собою.

— І що вони? Він їм назвав своє ім’я?

— Навіть не встиг. Вони повісили слухавку. От тоді, гадаю, я й почала вірити в те, що ти казав, як минуле себе захищає. І в те, чим воно є для тебе, хіба ні? Просто живим підручником з історії.

— Ні, більше ні.

Під’їжджав розхитаний, пофарбований зеленим і жовтим автобус. На маршрутному шильді було написано: 3 ГОЛОВНА ВУЛИЦЯ ДАЛЛАС 3. Він зупинився, і одночасно акордеонами розкрилися його передні і задні двері. Усередину зайшло двоє чи троє людей, але сісти їм там було ніде; коли автобус повільно котився повз нас, я побачив, що він переповнений. Встиг помітити жінку з цілим рядом значків Кеннеді, приколотих до її капелюшка. Вона радісно мені помахала і, хоч наші очі зустрілися всього лише на секунду, я відчув її хвилювання, розраду і передсмак.

Зрушивши з місця «Шеві», я поїхав услід за автобусом. У нього на заду, почасти затулена відрижками коричневого диму, осяйно усміхалася дівчина Клейрол [661], запевняючи, що, оскільки вона має лише одне життя, то воліє прожити його білявкою. Сейді демонстративно помахала долонею.

— Фу! Відстань від нього! Тхне жахливо!

— Оце-то критика від геть прокуреної лялечки, — зауважив я, але вона мала рацію, дизельний сморід був нестерпним. Я відстав. Тепер відпала необхідність переслідування, оскільки я впевнився, що Сейді-стрибалка була права щодо номера автобуса. Певне, була вона також права і щодо інтервалів руху. Автобуси, мабуть, тут ходили щопівгодини у звичайні дні, але сьогодні день був незвичайним.

— Я ще трішки поплакала, бо думала, що ти зник назавжди. Я боялася за тебе, але й ненавиділа тебе, отак.

Це я міг зрозуміти, проте все одно вважав, що зробив правильно; отже, тут здавалося найкращим мені не казати нічого.

— Я знову подзвонила Діку. Він мене спитав, чи ти коли-небудь згадував у розмові якесь інше своє пристановище, можливо, в Далласі, але скоріш за все у Форт-Ворті. Я сказала, що не пам’ятаю, щоб ти будь-коли казав щось конкретне. Дік сказав, що це могло прозвучати в шпиталі, коли ти лежав у безпам’ятстві. Сказав, щоб я добре подумала. Ніби я без того не думала скільки мала сили. Я знову повернулася до містера Кенопенскі з надією, може, ти міг сказати щось таке йому. Тоді вже майже надійшов час вечері, потемнішало. Сусід відповів мені, що ні, але якраз тоді приїхав його син з каструлькою ростбіфа і запросив мене повечеряти з ними. Містер К. розговорився, у нього повно всяких історій про старі часи…

— Я знаю. — Попереду автобус завернув на схід, на бульвар Вікері. Я ввімкнув сигнал повороту і поїхав слідом, проте тримаючись віддалік, щоб нам не ковтати його дизельний віддих. — Я чув щонайменше три дюжини. Кров-на-сідлі, такого кшталту оповідки.

— Слухання його було найкращим, що я тоді могла робити, бо так я на якийсь час перестала шпортатися у себе в мозку, а подеколи, коли розслабишся, потрібне само собою спливає вгору з глибин пам’яті. Вже йдучи назад до твоєї квартири, я раптом пригадала, як ти казав, що якось жив на Кадилак-стрит. Тільки ти розумів, що це не зовсім правильна назва.

— Ох ти Боже мій. Я зовсім про це забув.

— Це був мій останній шанс. Я знову подзвонила Діку. Він не мав детальних карт міст, але знав, що вони є в нашій шкільній бібліотеці. Він сів у машину й поїхав туди — либонь, ледь не викашлюючи собі мозок, він все ще дуже хворий, — знайшов карти, а потім подзвонив мені з офісу. У Далласі він знайшов Форд-авеню і Крайслер-парк, а також кілька різних Додж-стрит. Але жодна з цих назв не відчувалася близькою до Кадилака, ти мусиш розуміти, що я маю на увазі. Потім він знайшов Мерседес-стрит у Форт-Ворті. Я хотіла їхати туди відразу, але він переконав мене, що, якщо я дочекаюся ранку, тоді матиму набагато більше шансів помітити там тебе або твою машину.

Вона стисла мою руку. Пальці в неї були холодними.

— Найдовша в моєму житті ніч, ти, безпутній чоловіче. Я майже очей не зімкнула.

— Я зате переспав за тебе, хоча й заснув вже перед світанком. Якби ти не прийшла, я, певно, проспав би і вбивство президента.