Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 85

— Вона дивилася мені на руки, — Гельця винувато піднесла вгору свої тоненькі, такі безпомильно інтеліґентські прозорі пальчики, на вид яких Адріянові з жалю притерпло в животі: до радіопередавача чи друкарської машинки вони ще надавалися, але до вичищання гною?..

— Пізнала? — аж присвиснув «Левко».

— А не я казав! — із якоюсь злостивою сатисфакцією кинув «Стодоля». — Руки й білизна — скільки наших дівчат уже на тому всипалося!

— Білизну я скинула, коли перевдягалася, а руки збиралася вимочити в ропі й натерти попелом — вони по тому такий вигляд мають, ніби ввесь вік на селянській роботі, певний засіб… Но, трудно — не встигла! Стоїмо так із нею й дивимось обі на себе: я знаю, що ти знаєш, що я знаю… І тут вона заплакала, — Гельцін голос підозріло хрупнув, як надщерблений кришталь. — Впала навколішки й ну мене цілувати по руках… Я кричу: встаньте! — а вона: я нікому не скажу! я їм нічого не скажу, ні слова, присягаю вам!..

Вона урвала, перемагаючи зворушення. Мужчини також мовчали.

— І тоді відкрила мені, що їх, як тільки зійшли з поїзда, зараз на станції забрало емгебе… Півдня страхали бандерівцями та інструктували, на що, як підуть по селах, мають уважати й доносити, коли щось такого завважать… За те нагодували гороховою зупою.

— А якби дали півтора пуди борошна, чи можеш по-ручити, що вона б на тебе не виказала? — сухо спитав «Стодоля».

Це говорив уже не мужчина, що піддражнює кохану жінку, а зверхник, що аналізує ситуацію на науку молодшим стрільцям, — і Адріян, кому до справ безпеки втручатися не випадало, міг хіба слухати на правах мимовільного свідка, в душі почасти признаючи йому рацію: Гельця, дійсно, повелася в тім випадку необережно, могла всипатися сама і ще й розконспірувати господарів (…колись, як здобудем Україну, поставимо десь у Карпатах, щоб здалеку було видно, пам'ятник селянським родинам, що нам помагали — і йшли за нас на Сибір, і гинули сотками тисяч, але ні разу ні в одній хаті не було нам сказано: йдіть собі, хлопці, з Богом, бо ми маєм діти й хочемо жити, — натомість казали: всі під Богом ходимо, що вам, діти, те й нам, ви своє життя даєте, а ми би мали вам хліба пожалувати?..). А однак, попри всі рації, він чув, що «Стодолі» розходиться не так о допущені Гельцею колись давніше (коли вона ще не була під його рукою?..) помилки, як о щось інше, може, важніше, чого не мовилося вголос: «Стодоля» попросту не йняв віри всім тим зайдам, хоч би мали йому в ногах плазувати, — як не йняв віри всім, кого не мав змоги перевірити.

Це було головне.

Світ, що не улягав його контролю, був для «Стодолі» ворожою територією: там не було місця на співчуття. Адріян знав і раніше людей із таким наставлениям — на початку війни їх було більше, і він і сам тоді таким був. Спадок Польщі — то вона, двадцять літ орудувавши нами з погордливою, крізь зуби стятою певністю, що «русіні» — то не люди, а «кабане», вигартувала нас, як добру сокиру, відповідати симетрично — тим самим… Але

Польща впала, назавжди винісшися з цих земель, і впав Гітлерів Райх, що приходив так само узброєний сліпим до нас презирством як до недолюдків-«унтерменшів», і прийшли москалі, для яких людей уже не існувало взагалі — своїх вони обертали на порох так само безвзглядно, як і чужинців, — десятки армій і сотки племен протупотали Вкраїною (од веселих італійців, гарних хлопців і нездалих, як все-бери-тільки-мене-лиши, вояк, що воліли оддати УПА хоч і всеньку свою амуніцію, аби лиш ми без боїв пропустили їх додому, і до різномастих вузькооких кочовиків, що хмарою сунули з глибин азійського Степу, наводячи на гадку про новий похід на Європу Чінгіз-ханових орд, але чомусь із-поміж них чи не найбільше, після українців, тікало до нас полонених червоноармійців!), — і крізь упалі кордони в димах згарищ проступила нам Велика Україна, про яку мріяли наші батьки, і вже в перших походних групах ми навчились од неї, понівеченої й вимордованої, як нам і не уявлялося, того, чого не могла нас навчити ні Польща, ні Німеччина, — що нема вільної держави без вільної в ній людини, а той, хто неволить інших, є сам собі в'язень.

І коли наша військова сила, сягнувши верхньої позначки, як ріка, що виходить із берегів, ринулась була перетікати в помсту, і на Волині й Поділлю запалали маєтки польських колоністів, в нас знайшлася інша сила, що спинила, загородила дорогу тому рухові по траєкторії сліпої відплати, — Первосвященний із Святоюрського пагорба, а за ним мученики-стиґматики з підпілля розкинули навсупір застережні руки з хрестом, волаючи, щоби наші люди не плямили перед Богом святої зброї невинною кров'ю, і Провід устами Третього Збору велів нам переродитися для дальшої боротьби, — тому що наша сила покликана служити не відплаті, а визволу, а той, хто вчиняє наругу над безборонним, є сам собі в'язень.

І ми переродились, переплавились у горнилі боїв, вигартувавшись у дулевину, відсіявши з-поміж себе на вітрах перехресних фронтів нетривку породу, намиту війною, — випадкових месників, примусово змобілізованих, усіх, хто стомився й був охітніший до оранки, ніж до зброї, й для кого життя важило більше, ніж воля, — з нас зостались самі добровольці смерти, коханці смерти — чистий, як дзвін, шляхетний метал. І коли совєти по приході взялись були вішати нас на майданах привселюдно (але швидко й перестали те робити, побачивши, з ким мають до діла), то кожна така страта додавала нам сили, — наші хлопці ступали на ешафот із гордо піднесеними головами, гукаючи до натовпу в останню свою хвилину: «Слава Україні!», — і людське море глухо рокотало, набухаючи гнівом вимушеної німоти, а вночі десятки нових добровольців утікали до лісу, щоб здобути й собі таку саму смерть — смерть вільних людей. І ми вже знали: на всяку силу, що неволить людину, завжди знайдеться друга, більша сила, — як на польську знайшлась німецька, а на німецьку московська, — і тільки на силу визволу — нема другої: вона одна така, на всі племена й народи, скільки їх є на землі.

І теперішня наша війна точиться вже не за фон Клявзевіцем, якого ми студіювали на підпільних вишколах, — не за міст чи залізничну станцію, ба навіть не за контроль за тим чи тим населеним пунктом, — хоча свою адміністрацію ми ще вдержуємо по всіх Західних Землях, але платити за те дедалі більшими людськими втратами й депортаціями, які вчиняє ворог, не можучи інакше собі з нами порадити, ми не сміємо, бо ще десять років таких змагань — і совєтам може лишитись Україна без українців, як полякам уже лишилося Закерзоння: ми стоїмо проти молоха, який ні перед чим не спиниться, а на нас лежить одвічальність за тридцять мільйонів душ народу, якому ми присягли здобути волю. І воюємо ми не за що, як за людські душі, щодня й щохвилини, і в цій війні в нас є одиноке право — загинути, але немає права програти.

Все це Адріян мав би сказати «Стодолі» — але не сказав. Не знав, як те сказати. «Стодоля» не надавався до таких розмов — був занадто певний своєї власної сили. Наладований нею, як динамітом. Муровий хлоп «Стодоля», твердий, як мур. Слухаючи, як він вичитував Гельці, — мов обертав її на неживий предмет, на якому переходять вишкіл, на «пепешку», яку напоказ розбирають і чистять перед чотою необстріляних новачків, і вона сиділа, розчервоніла аж поза комір щільно запнутої «гімнастьорки», не важачись видихнути слова на своє виправдання, — прецінь «Стодоля» був їй зверхник, а вона була йому секретарка, — Адріян понад усе боявся, що вона розплачеться. (То вже перегодом, далеко пізніше, вона зізнала йому, що розучилася плакати від осени сорок п'ятого, — відколи згинула її найближча товаришка, ранена в живіт, а вона, Гельця-тоді-ще-«Рома», сидячи при ній у чеканні медичної помочі, од перемучення заснула — й прокинулась уже аж од дотику до зимного тіла; показала йому знимку тої товаришки — тонколикої, замисленої, наче в передчуванні близького кінця, чорнявки, у небіжчиків незадовго до смерти часом бувають такі обличчя — мовби плоть, уже призначена долею на страту, вряди-годи «дзюравіє», пропускаючи крізь себе близьку нетутешність; Гельця й собі дивилася з ним на знимку, і очі їй, хоч і червоні од неспання, були сухі.) Він знайшов-таки тоді нагоду впасти «Стодолі» вріч, кількома репліками перебив його натиск, розрядивши напругу, — часами те потрапляв, підпілля дало йому досвід співжиття з людьми дуже різних Норовів… Нагадав усім на гурт найспокійнішим на світі голосом: є наказ Проводу — голодних маємо нагодувати. І все, крапка, нема що товчи воду в ступі. То наші брати, і тим ми рятуємо для України майбутні покоління. І ще: коли не дамо голодній людині хліба, то чим тоді різнитимемось од большевиків, які годують по вибору, тільки своїх вислужників — кого гороховою зупою, а кого — пайковим кав'яром?.. «Стодоля» ще дужче посутенів лицем, проте не сказав нічого. А потім прийшли зв'язковий із фотографом, і вони вишикувалися до знимки — він з одного краю, «Стодоля» з другого: поруч із Гельцею.