Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 83

Бо спершу мав був таку гадку. Не уявляв, як зможе працювати на однім терені з ними двома. Подруга «Дзвіня», друг «Стодоля» — од самої думки волосся йому на голові боліло. Навіть попхався був раз із людьми «Гайового» в село на весілля — ніколи раніше того не робив, хоч би хто з повстанських родин справляв весілля й прохав у гостину, а тут поволікся на люди, як оферма, в надії на тимчасову розраду, але й на весіллі дівчата співали мов умисне для нього, так буває зі свіжою раною: в який бік не повернись, а все її об щось зачепиш, застогнеш крізь зуби — «А вже з тої криниченьки орли воду п'ють, а вже тую дівчиноньку до шлюбу ведуть»… Виразно вгледів тої миті, мов зазирав ув освітлене вікно серед ночі: Гельця бере шлюб зі «Стодолею», і вінчає їх — отець «Ярослав»! Не тямив, як роздавив у жмені шкляного пугаря, аж тоді завважив, коли кров, закрашена узваром, потекла в рукав і довкруги знявся рейвах — «Ой жаль-жаль, непомалу, любив дівчину змалу — любив дівчину змалу, любив та й не взяв»… Дві речі його тоді стримали — одне, що не так-то легко було б його в окрузі кимось замінити, та ще й у травні, коли кругом клекотало, як у пекельнім казані, — під час бою ніхто передислокацій війська не зачинає! — і друге — друге, що «Стодоля» врятував йому життя. Виніс його, раненого, на собі з-під обстрілу.

Мав полюбити «Стодолю», як брата. Таке сам собі дав завдання. І байдуже, що «Стодоля», заладований мовчанням, наче куфер динамітом (завжди по відході лишав у пам'яті враження більшого, ніж був насправді!), недуже-то давався любити, — «Стодоля» врятував йому життя.

I «Стодолю» любила Вона.

Гельця.

Подруга «Дзвіня».

(«Не „подруга", не „подруга"! — гнівалась, хмурячи брівки, водночас блискаючи з-під них неповстримною радістю йому назустріч, — бо він же був для неї радістю, о так: юністю, Львовом, першим танґо на балу в Народньому Домі, я — мам — час, я почекам, може знайдзєш лєпшеґо, ну от і знайшла… — ця гра світла й тіней на її личку, мов на поверхні гірського озера вітряної днини, його першої хвилі була осліпила й оглушила, пив її очима, як спраглий воду, і не розумів, що вона каже: — Яка я Вам „подруга", я не „по-друге" й не „по-третє", кажіть мені „друже", як усім! — і враз, стишивши голос до шепоту, од якого в ньому мов урвалась, тенькнувши, незримо нап'ята струна: — Кажімо собі на ім'я… Адріяне?»)

Хіба бувають такі ясні сни? Щоб уві сні так чітко все можна було розуміти — як у фільмі з закадровим текстом? А це не сон.

А що ж тоді? Хто цей чоловік? Не знаю. Він мертвий.

Ну який же він мертвий, що ти таке кажеш? Хіба ти не чуєш, який він живий?.. Тільки його щось мучить. Щось завелике, як на одну людину. Може, через те він і не може померти?..

«Маєш журу, красний пане, — сокотала йому циганка на ярмарку в С., ловлячись за рукав його „гімнастьорки" й близько-близько зазираючи в очі: — Мой, такий красний пан офіцір, а таку велику журу має! — низький голос бринів по-грудному заворожливо, а йому здавалось — насмішкувато: — За твою журу поворожу тобі задарма, аби-с знав, чого стерегтися», — чимось пригадала йому «Рахелю», спогад ожив у тілі й закричав такою тужною судомою бажання, що він рвонувсь із-під її наставлених, мов дві чорні вирви в сліпучій оправі білків, очисьок грубо, як правдивий совєтський капітан, — тільки й гавкнув через плече: «Нє нада!..». Не хотів жодної ворожби, ніколи не хотів заглядати в майбутнє, надто ж перед акцією, — а тоді в С. акція їм удалася знаменито, в своїх совєтських одностроях — «правєрка дакумєнтав!» — вони розформували цілу колону машин, піславши в об'їзд на засідку тих, котрі везли зброю, а потому боївка СБ дуже вдало обстріляла ґенеральську чорну «емку», яка петляла між повних люду й товару вантажівок, що вертали з ярмарку: большевики вже знали, що там, де є цивільне населення, «бандєри» не нападають, і сподівалися в такий спосіб проскочити, лиш не знали, що наші сиділи й між селянами на вантажівках, і команда «Лягайте!» пролунала там враз із тим, як із ліса вдарили скоростріли, — поза «емкою» ніхто не постраждав, був убитий водій і емісар-ґенерал із Києва, але кого хотіли — скуленого під заднім сидінням «язика»-майора з обласного емґебе — хлопці вийняли з авта неушкодженого, гейби немовля з колиски, і за літо майор, ступінь по ступню, здав «Стодолі» їхню ґебівську аґентурну сітку по цілій області… Кілька разів тоді Адріян ловив себе в стосунку до «Стодолі» на якомусь замороженому подивуванні: коли бачив, як той упоєно вистежує спрута, методично облягає його звідусіль, наставляючи пастки так, щоби миш не вимкнулася, а відтак прицільно-точно, мов добрий хірург, одним-двома наглими ударами обтинає спрутячі мацаки, — не був то сам лиш азарт переслідування, яку бою, «Стодоля» вочевидь мав із таких розрахованих багатоходових операцій якусь свою, особливу втіху, і коли по черговій вдалій розв'язці його химерно виліплене, смугле, мов запалене зсередини лице з близько посадженими очима й видатним горбкуватим носом (вівчур, мелькало Адріянові: кого вже чепиться, тому ворон на хату не сяде!) ненадовго набувало погідно-ситого виразу, освітлюючись лукавим, бистрим прижмуром, — опришок, холера! — Адріян, і собі тішачись із чергової їхньої перемоги, в глибині душі все-таки чувся трохи незатишно: так, як буває в присутності супротивника, котрий чимось тебе переважує… І це йому муляло, підтроювало втіху. Одного такого разу «Стодоля» подобрів настільки, що навіть погодився, аби їм під час зустрічі зробили знимку, — то було направду незвичайно, бо правил конспірації «Стодоля» пильнував, як катехит молитви, пресуворо контролював усі випадки, де повстанці могли випадком утрапити в об'єктив фотоапарата, — а тим разом сам дозволив, аби зв'язковий привів до лісу фотографа десь аж із третього села. Фотограф, утім, був надійний, не раз перевірений і попереджений, де і як має ховати неґативи, — і вони знялися всі вп'ятірко: Адріян, «Стодоля», Гельця й двійко охоронців — Адріянів «Ворон» і «Левко» з СБ, отой самий молодий хлопчина з квітучими, як у дівчини, рум'янцями на лицях, якого Адріян остеріг при чищенні зброї. Власне перед тим «Стодолина» боївка зліквідувала одну з ґебівських провокативних груп, що від зими орудувала на терені, тероризуючи населення, і «Стодоля», зазвичай похмурий і скупий на слово, мов на всі ґудзики защіпнутий, на радощах одм'як — і відверто гараздував. Розповів Адріянові, як довго на тамтих зарізяк полював, — у групі виявилось два зрадники, родом із цього-таки терену: торік ґебе їх узяло живими й завербувало в тюрмі, під час нападів вони говорили по-тутешньому, й застрашені селяни вірили, буцім то дійсно «хлопці» лютують, і ладні були самі в землю заховатися, не тямлячи, що ж то таке коїться й звідки їм тепер сподіватись оборони, — але, на щастя, бандити припустилися помилки: були, своїм звичаєм, п'яні й, коли вбивали серед ночі, перебравшись у мазепинки й вишиванки, вчительську родину, то не завважили, що не дострілили дванадцятилітнього хлопця, залишили свідка… При цих словах ув очу «Стодолі» спалахнув отой хижий, бистрий вогник злого тріумфу, тут-таки схований прижмуром, і Адріян знову відчув наповзаючий незручний холодок, що їх різнив: «Стодоля» не думав про замордовану провокаторами родину, і ранений хлопчик у його свідомості свою ролю вже відіграв, раз доніс інформацію й навів на слід, — «Стодоля» тішився самою помстою, вмів із того тішитися. І не так, як виграною в шахах комбінацією, а чуло, сливе сласно, як коханням… Він, Адріян, того не вмів. Сама з себе ненависть до ворога не справляла йому приємности, не вмів нею смакувати. А «Стодоля» навчився з тим жити.

Тоді він уперше подумав, що в чомусь важливому «Стодоля» його переважує. Може, таким і має бути правдивий контррозвідник — невразливим на жодні сантименти?.. Коли раз молодесенька сільська зв'язкова по-дитячому звірила їм при ватрі, що хотіла б, «коли буде Україна», вивчитись на лікарку, в кожному зворухнулась якась струна, — «Ворон» згадав, як за Польщі мріяв стати меценасом і боронити покривджених, «Левко» з рум'янцями на лицях грав малим у «Просвіті» в театральних виставах, і всі казали, що з нього вийшов би фест артиста, но, але що то за заняття для хлопа? — і Адріян докинув свої два гроші, розповівши, як несподівано придалася йому в боях тригонометрія, з якої завжди був перший у класі, — і тільки «Стодоля» не сказав нічого. Ніби інакшого життя, ніж теперішнє, ніколи й не мав у запасі, й не зичив собі ніколи. Іншим разом зайшла була межи ними мова про вбивство Коновальця в тридцять восьмому — про те, що, був би живий небіжчик, українська карта межи Гітлером і альянтами з певністю розігрувалась би в часі війни інакше, з непорівнянно кориснішим для нас вислідом, — до таких умоглядних припущень «Стодоля», правда, поставився з явною знехіттю, сказав, що всяке таке політикування тепер, то вже муштарда по обіді, і, звісно ж, мав рацію, — а от сам атентат, техніка й виконання, його непомалу цікавили: «На чоколяді дався полковник зловитись…», — буркнув стримано-хмуро, — і не був то осуд небіжчикові за слабкість до таких панянських ласощів, як можна було б сподіватися з уст хлопського сина (втім, Адріян так і не мав певности, чи «Стодоля» дійсно хлопський син, не уявляв навіть, яку має освіту, — «Стодоля» ніколи не бовкав зайвого й не давався зідентифікувати), — чувся за тим радше жаль, що і в такого великого чоловіка, як полковник Коновалець, знайшлася слабкість, хай навіть така дрібонька, «єк синє за нігтем», як кажуть тутешні селяни, — і винесена з того для себе тверда, як отченаш, наука, що ніяких таких слабкостей, за які міг би зачепитися ворог, мати не смієш. «Стодоля» й був — людиною без слабкостей. За те його в підпіллю й недолюблювали.