Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 78

І це зосталося нашим із нею секретом — більше ми про те не говорили, не випадало нагоди. Аж до того дня, коли вже не стало з ким говорити.

Як я могла б уділити їй сили, якої сама за собою не знала?..

— Вибачте, н-недочула — як ви ка'ете?..

Це Лисий щось у мене питав. А я відключилась. Бо-м п'яна. Бом, бом, бом, п'яна… Дзвіночки десь грають, тоненько так. Бігме, п'яна, п'яна-п'янісінька, сказицця можна. Десь була фаза, на якій треба було зупинитись, а я її непомітно проскочила. Перебор. І масло вже не поможе.

Лисий питав, чи я не нуджуся. Ага, йому ж аудиторія потрібна, він же й переді мною, а не тільки перед Адькою, покрасуватися хотів. А я взяла й відключилась, як нечемно, — ні-і-і фі-ґа не чула, що вони там балакали…

— Я н-ніколи не нуджуся.

— О, то ви унікальна жінка — ваше здоров'я!.. Але дивитися на тебе мені таки нудно, дядьку. Чи ти хоч уявляєш, як на тебе нудно дивитися? Ти весь такий нудний, як із пральної машини вийнятий. Точнісінько такий — мокрий і покручений. А сам про себе, певно, думаєш, що чистенький, ге?..

— Нам уже пора, — каже Адька. Моє сонечко, і він теж напідпитку. І йому теж алкоголь прояснив у голові. Це точно, що цього типа позбутись можна, тільки винісшися звідси з ним укупі. Сам він піде, тільки якщо вже гнатимуть в шию. А Адька просто так в шию не пожене, Адька не любить принижувати людей. І слава Богу. Слава Богу.

Лисий жадібно роззирається довкола, мов хоче на прощання заковтнути цілу кнайпу одним духом і винести з собою в шлунку, як контрабандист діаманти. І зітхає з жалем, по-бабському: охо-хо!..

— Як писав Тарас Григорович… Хто-хто?

Лисий патетично цитує — хоч він і весь час говорить так, ніби когось цитує, їхнє покоління ще користувалося цитатами, як схоласти Святим Письмом, так і відсиділися весь вік за чужими словами:

— Вип'єш першу — стрепенешся, вип'єш другу — схаменешся, вип'єш третю — в очах сяє, думка думку доганяє!

— Це Шевченко таке писав?

Ми з Адькою просимо його повторити, і він повторює. Супер, як про мене писано. Вся клінічна картина як на долоні. Ото на третій було б і зупинитися — поки ще в очах сяло… Адька подає офіціантові кредитку, Лисий удає, ніби занадто захоплений розповіддю, щоб помітити цей делікатний момент (потім нещиро спитає: скільки з мене? — і нещиро й здивується, що вже заплачено, ці старі мудаки завжди так роблять!): ніби то Шевченко був на стіні таке написав, теж у якомусь шинку бухаючи. Ох ці мені «прокляті поети». Хоч це, звичайно, й краще, ніж ле санґльо льон де вйольон. Чомусь відчуваю з цього приводу приплив патріотичних гордощів (це ж треба було так набратися!).

— Варто було б і тут десь на стіні це написати, — вносить Адька, як завжди, нотку ділового конструктиву. А, так, це ж буцімто літературна кав'ярня вважається, навіть якісь обшарпані томики на поличках оно туляться, — і який ідіот схотів би читати в такому освітленні?.. Думка думку доганяє, прекрасно сказано.

І, ніби з якоїсь раптової розчуленої вдячности до цього старого мистецтвогриза за так доречно подану цитату, — ніби ця цитата, невідь-чому, встановлює якийсь глибший рівень порозуміння зараз отут між нами, заки ми ще не встали з-за столу й не розійшлися в різні боки (чи ми ще зійдемося знову, чи вже навіки розійшлись?..), передбачає наше негайне злиття-в-екстазі на якійсь насущно важливій спільній території, сльози радости й родинні обійми довкола скульптур Мишка Грицюка, якого Влада вважала генієм, — коротше, з того п'яного потьмарення, з якого пролетаріат по якійсь енній, уже не передбаченій поетом чарці хапає що під руку трапиться й валить співтрапезника по кумполу, я розкриваю рота й бовкаю, як дурень на дзвіниці:

— А ви знали Владу Матусевич?..

Все, слово впало, не вернеш. І нагло я бачу перед собою вже не лисячий — гієнячий писок. Хе-хе.

— Знаєте, мені на все життя вистачило й того, що я знав її матінку, хе-хе!..

— Ніну Устимівну?

Я не туплю, я гальмую — щось насувається, чого я не хочу чути, а відвернути вже нема як.

— Та її ж, її… Нінель її справжнє ім'я…

Нінель? А, правильно, Нінель — модне колись серед совноменклатури ім'я, вивернутий задом наперед «Ленін»…

— Я й Матусевича-батька знав… Він взагалі-то не без здібностей був художник, але ж ця, вибачте на слові, стерва його вкінець загнобила… Ми її між собою звали — самка богомола, хе-хе… Павучиха, що після спарювання пускає самця на білок… Вона, до речі, красуня була, така, знаєте, ядерна блондинка — закопай, то голіруч із землі видереться, хе-хе… Не приведи Боже такої жінки…

Щось у його голосі, якась дряпуча нотка, підказує мені, що він нежонатий. Або давно розлучений. Можна було б і раніше доперти: несвіжа сорочка, загальний наліт занедбаности — так буває, коли людина довго живе сама і нема кому її оглянути на виході з хати. Лишається втішатися з того, як зле буває жонатим. Надто тим, хто жениться з красунями блондинками. Влада теж завжди твердила, що її мама красуня була, а я чемно мовчала: по-моєму, красуні — вони й на старість такі, а про Н. У. я б так не сказала…

— Що Матусевич не реалізувався як художник, — продовжує радіти Лисий, — це все вина Нінелі — куди більша, ніж радянської влади! Державної премії вона йому, правда, так і не домоглася, хоч і ганяла його в ЦеКа каятись за помилки молодости, але до спецрозподільників він усе-таки не дослужився, хе-хе… Я цей коньячок уже доп'ю, з вашого дозволу? Чого ж його тут на сльози лишати… Ваше здоров'я! А на мене вона сімдесят третього року написала донос — у партком Спілки і в видавництво «Мистецтво», звідки мене з її подачі й вигнали — за ідейну незрілість. І з того почалися мої митарства. Хоч я був молодим спеціалістом, і по закону виганяти мене не мали права — (він уже говорить так, ніби це було вчора, і з тою самою свіжою кривдою). — Я тоді опублікував у Тра-та-та-та, — (називає якийсь тодішній часопис, якесь соціалістичне малярство чи свинарство, яке я тут-таки забуваю), — свою статтю, — (висипає якийсь претензійно багатоповерховий заголовок, який теж свистить мені повз вуха, наче незнайомою мовою проторохтів), — її називали маніфестом покоління, обговорення було в Спілці у-у яке бурхливе — останній, можна вважати, сплеск свободи…

— Ви про донос казали…

— А донос, хе-хе, — (він мало не потирає рук — од задоволення, що зараз відкриє мені очі на всю безодню людської ницости) — донос ця красуня написала через те, що я в тій статті, серед іншого, покритикував і її чоловіка — написав, що нон-фіґуративні роботи йому вдаються краще, ніж будівельники Чорнобильської атомної, і це була чиста правда. Тільки що за нон-фіґуративи його перед тим довго били, і йому пора було визначатися. Рік був, знаєте, переломовий — уже пройшла хвиля арештів, Заливаха сидів, Горську вбили, купу людей повиключали зі Спілки, повносили в чорні списки, — а Нінель же звикла до комфорту, до статусу, бути жінкою гнаного й голодного абстракціоніста їй аж ніяк не всміхалося. От вона його й погнала на Чорнобильську атомну «людей праці» писати…

— Господи, чому — на Чорнобильську?

— Ех, молоді люди! — Лисий уже топиться від щастя, як живий брусок масла, він у своїй стихії — гід по минулому, де ми — туристи-іноземці з роззявленими ротами: — Її ж якраз тоді будувати почали! В усіх газетах гриміло, поети аж захлиналися, так славили мирний атом над Прип'яттю… Дуже виграшна була тема — з одного боку, не вождів же все-таки малюєш, люди праці, вони й у Ван Гога були, — ну а заодно й демонструєш, що політику партії й уряду розумієш правильно… Тоді ж, ви врахуйте, мало хто знав, то вже аж після аварії відкрилося — наскільки то небезпечний був проект, та атомна. І що українська Академія наук, хоч яка була кишенькова, все ж не дала згоди на її будівництво в такому густонаселеному районі, — та тільки ж Москві, вибачте на слові, до спини була згода якихось там хахлів… Звеліли — і пішла кампанія, і всі побігли по творчі відрядження. І Матусевич туди ж. Цілий цикл наваляв, реалістичний уже, то перша офіційна його виставка була… Кольорові рішення там іще, правда, деякі цікаві траплялися, в кольорі він був сильний, а від себе так зразу ж не втечеш, — але загалом грубувато було зляпано, такий уже явний соцреалізм… Якби йому тоді дали премію, це був би для нього стрибок, — (для більшої наочности він показує замашним жестом), — зразу в дамки через усю шахівницю, прямо в істеблішмент! — («Істеблішмент» припадає на мою незайману тарілку зі схололим телячим філе, на яке він мимохідь глипає з видимим жалем). — Нінель на це й розраховувала — і небезпідставно. Тоді багато кар'єр так робилося — після того, як найкращі й найталановитіші пішли в андеґраунд, як-от я, — (ні, це останнє мені причулося, це вже алкоголь за мене домислює…), — то звільнені пустоти треба було чимось же й заповняти. Ну, ясна річ, поперло наверх усяке дрантя, почалась епоха бездар, але, щоб не зразу було знати перепад рівнів, то їх потроху розводили й учорашніми битими-лаяними, хто перепросився, — аби тільки по лінії КҐБ чисті були… А ті й раділи — тоді Брехт був у моді, пам'ятаєте, як у нього Галілей каже: краще мати руки брудні, ніж порожні?.. Багато хто так думав: мовляв, хай трошки забруднюся, зате матиму змогу щось і зробити — в мистецтві, в науці… А нічого не вийшло, хе-хе!.. Всі вони, ті, хто перейшов з андеґраунду в офіціоз, повторили долю Матусевича — і нічого путнього так більше й не сотворили! З порожніми руками й зосталися, хе-хе…