Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 72

(Мені взагалі не хочеться думати, що з неї може виростити Ніна Устимівна, — надто добре я знаю, скільки сил свого часу забрало Владі вивільнитися з-під материного впливу. Якщо тільки вона дійсно вивільнилась, якщо таке взагалі можливо.)

Господи Боже, чим, ну чим її міг цей Вадим зачарувати?!

Адька, завваживши, що мій келих спорожнів, мовчки підливає з пляшки, не чекаючи на офіціанта, — Адька вміє поводитися з хворими, рідкісний хист для чоловіка. Та ні, він просто мене любить, моє сонечко, зайчисько клаповухий, а я — невдячна тварюка, аж сльози каяття раптом підступають до горла, пощипують у носі: Адюська, рідний мій!.. І чого тут сидить цей поношений лис, коли вже він забереться геть?.. О чорт, це що ж, я так швидко сп'яніла?.. Вже й піднебіння затерпло, мов металевою осугою взялося, — треба-таки щось погризти, найкраще хлібчика з маслом, жир нейтралізує алкоголь, це я пам'ятаю ще зі студентських часів — жир нейтралізує алкоголь, цього мене ще Сергій учив. Чи, мо', не Сергій, а хтось інший?

Найгірше ж, що я тепер не можу позбутися паскудної, гнилої думки — як на колготках, вкралася «стрілка» й повзе, і нічим її не замажеш, — а як поводився б Адька, якби раптом загинула я?.. Чи здичавів би, чи теж би шукав заміни? Що ж, принаймні в мене немає дитини, це вже плюс. І картин я по собі також не залишу — а ретроспективи телепередач, слава Богу, ніхто ще не додумався влаштовувати: телепередача вмирає в ту мить, коли гаснуть титри й починається реклама. І людина так само: як тільки засипано могилу, починається реклама, небіжчик стає інформаційним продуктом, і нема вже способу відрізнити брехню від правди. І щодалі, то менше надії. Так, як відшукати коли-небудь оті Владині картини з франкфуртського рейсу, — на що у Вадима, за його словами, «зараз немає часу». Вибори ж на носі, я що, не розумію? Ні, я не розумію. Хоч убий, не розумію, і ніколи не зрозумію: як можна було майже чотири роки прожити з Владиславою Матусевич — і навіть не здогадуватися, з ким ти жив.

Її посмертну виставку в Нацмузеї Вадим, правда, зафундував, найняв куратора, — як сам хвалився, найкращого (у Вадима завжди все найкраще!), в дійсності ж тільки найрозкрученішого: я тоді марно намагалась йому втовкмачити, що це не одне й те саме. Ото від того вернісажу вперше війнуло мені, як несвіжим віддихом із пофарбованого рота, якимось вульґарним, купецьким душком, який за життя до Влади не приставав: не потрібен там був громохкий рок-гурт при вході, всі ті музики в льотчицьких шоломах, що потім никали по залах із благісно обдовбаними усміхами, ані ґотичного вигляду дівулі з кошиками живих троянд, якими вони навіщось посипали підлогу (креатив модного куратора, котрий знає, як роздути кошторис!), і відео, нарізане, як салямі, з роликів тих європейських музеїв, де виставлялися Владині роботи, теж було якесь несмачно претензійне, наче реклама тураґентства, і так народом і сприймалося: «А ето хдє, хдє?» — з ожилим інтересом — куди більшим, ніж до розвішаних по стінах полотен, — перепитували в своїх супутників з'юрмлені перед екраном дами, вистроєні як на гламурну фотосесію, декотрі навіть із пір'яними боа на плечах у тон сукням, — втім, кілька було серед них і правдивих красунь, як завжди на вернісажах, і всі показували на чиюсь модельку з білим, як льон, волоссям у кінський хвіст, що це, мовляв, справжня проститутка — з Криму, з ялтинського готелю. Проститутка, чи хто вона там була, швидко впилася шаровим вином і танцювала соло перед рокерами в шоломах, — на диво пластично, наче пантоміму грала, мені вона якраз сподобалась, думаю, й Владі сподобалась би також: проститутка, дійсно, була справжня. А так публіка була химерна, строката, як вінегрет, — дипломати, політики, чиновники, банкіри, митці, журналісти, — заповнивши собою зали, злившись барвним ряхтінням із картинами на стінах, вона немовби утворила з тими картинами якусь нову хімічну сполуку і в такий спосіб непомітно підмінила, сфальшувала Владу — Владу, якої вже не було і до якої цій публіці не було, властиво, ніякого діла. Я не побачила там майже нікого з її друзів, із тих, хто просто її любив, — може, тим, що до «віпів» вони не належали, їх і не запросили, — зате побачила кількох її колеґ-художників, які за життя радо втопили б її власноруч у калюжі, ще й голову б придержали до останнього подриґу, а тепер так само радо наговорювали газетярам на диктофони про свою з Матусевич багаторічну дружбу, підрізаючи при тому краї своїх словесних групових знімків так, щоб самим виявитися з небіжчицею вже не просто одного зросту, а трохи навіть чи й не вищими, і вже пролунало й кілька разів було повторене слово «покоління», а що повторюється достатньо часто, те, як відомо, перестає бути брехнею… Не було серед запрошених і старіючої Рити-Марґо, «святої Рити», всім відомої консьєржки при малярських майстернях на Печерську, котра завжди готова була хоч бавити, поки Влада малює, малу

Катруську, хоч бігти для Влади по молоко, — такі добрі янголи є у всіх, хто чогось досяг у мистецтві, для публіки вони переважно невидимі — самозречені, безвідмовні тіні, всі оті редакторки-гримерки-монтажерки, кого рідко вписують у програми й каталоги, хіба дрібним шрифтом десь на задах, куди ніхто вже не зазирає, але на них-то все й держиться, це вони склеюють докупи, як ластівки гніздо своєю слиною, цілу споруду, на фасаді якої красується славне ім'я, і про Риту-Марґо Влада завжди казала, що ось вона-то і є ідеальний тип «дружини художника», — видать, порівнюючи її в думці зі своєю рідною матір'ю, яка в цій ролі прожила весь вік без особливих на те даних, тоді як Риті-Марґо, з усіма її даними, не пощастило на чоловіка-художника, і взагалі, здається, не пощастило на чоловіка, а тільки на сліпого сина, який щось там шив чи клеїв в артілі інвалідів… На вернісажі Н. У., хоч як сильно подалася після Владиної загибелі, все ще виглядала достойно: чорна сукня, чорна мереживна шаль, дружина й мати художників, — шкода тільки, що покійних. От їй якраз усе там сподобалося, все було, як вона й бажала: Дарочко, видихнула мені в туалеті з щирим піднесенням, ти подумай, у нас аж шість народних депутатів!.. Я саме промокала салфеткою грим перед дзеркалом, і мені стало її так жаль, як могло би бути жаль сліпого сина Рити-Марґо, якби він раптом з'явився серед публіки, але від думки, що в цих шести гробаних депутатах (Вадимова робота!) вона вбачає смисл і виправдання не лише своєму, а й Владиному життю, зараз услід за тим наринула така пустка, що схотілося плакати — не на те, щоб виплакатися, а так, як оце тепер: без надії коли-небудь перестати, тихою сльозотечею, як осіння сльота, ле санґльо льон де вйольон [21], пардон май френч, Ніно Устимівно [22]… Відколи я вийшла від Вадима, мені саме так хочеться плакати, а цього ні в якому разі не можна допускатися, — краще вже пити.

Так-так, а масло, котре я зжерла, схоже, призначалося для цілого столу, ах як негарно вийшло, — лисячої породи дядечко націляється ножем на спорожнілу масничку, і на його блискучому писку, який теж би здалося промокнути (і від чого це він так упрів, коли з дверей дме, аж мене щоразу, як відчиняються, вкидає в дрож?) малюється неприховане розчарування: знов йому щось вихопили з-перед носа, і так все життя! Ага, звідси, значить, і отой скорбний рот обійденого долею — все життя недоливали в миску, але чого ж так пітніти, га? В нього, певно, й руки мокрі, тепер пригадую, що при знайомстві не подала йому руки, інстинктивно ухилилась, кивнула тільки… Зла я якась роблюся п'яніючи, це щось новеньке, не було зі мною такого раніше, але щось мені, їй-бо, обламалося всіх жаліти, якісь жалільні тренажери в мені, видно, надвередилися й потребують ремонту… Адька махає рукою офіціантові, лисий відкидається на спинку стільця і сміється дрібненько, по-лисячому, хе-хе-хе. Як казав наш оператор Антоша — рятуймося, бо тверезіємо.

Вже тоді, на вернісажі мене не покидало враження, що Вадимові в дійсності начхати на всі ті картини — раз немає тої, котра їх написала. Йому потрібна була Влада, жива й тепла, — а Влади не стало, і залишені по ній роботи мусили своїм виглядом справляти йому біль так само, як її одяг у шафі — всі ті вигадливо-артистичні сукні, які вона, коли ще мала більше часу, шила собі сама, і пізніші, вже придбані по фірмових бутіках, ціла зграя відзіґорних, різностильних, класичних, спортивних, аванґардових, а проте чимось невловно-Владиним поріднених між собою убрань, наче екзотичних птиць, що позліталися до нього на Тарасівську з місць, де вона бувала без нього: блідо-рожеве міланське фламінґо з крупними золотими ґудзиками, чорний із просинню паризький дрозд короткого плащика, строгий, під горлечко, яро-червоний заокеанський пересмішник-Talbot, куплений, коли вона мала виставку в Чикаґо, ще щось нестерпно-ніжно-голубе, тропічно-хвилясте, що має так пасувати блондинці й од чого миттю вмикається в пам'яті спалах її волосся, — і як же вбитий горем чоловік зміг би жити з усім тим пташиним базаром, який, іно відсунеш дверцята шафи, криком кричав йому в лице про відсутність власниці? Це вже належало до Проблем-Котрі-Належить-Розв'язувати, і Вадим одним махом її й розв'язав — викликав бригаду з секонд-хенду, і та за кілька годин спакувала цілу пташину зграю в пластикові мішки, як розчленованого трупа, й вивезла в невідомому напрямі. Одяг по небіжчику завжди треба роздавати бідним, повчально заявив Вадим, коли я тільки ахнула на цю звістку: і ти що, все віддав?.. А ти що, щось хотіла взяти собі? — парирував він із похмурим глумом: мовляв, невже ж я залічую себе до бідних? (Вадим вміє й любить обеззброювати опонента приниженням.) — Там же були її авторські сукні, Вадиме, це ж теж спадщина, можна було б виставку зробити, — я навмисне вдалася до арґумента, що мав би звучати йому переконливо, до мови намацально твердих реалій, я вміла цієї мови задовго до знайомства з Р. і цілком вільно нею при потребі послуговувалась, і з чого б, питається, той-таки Р. міг припустити, що ця мова мені нерідна?.. Виставка авторських суконь, авжеж, чим не діло, — а що я справді потай таки хотіла б, хай і не собі в хату, і не «щось», а всенький її гардероб залишити ненарушальним, як накрити склом і засипати ямку, аби тільки знати, що десь те її скинуте пір'я є, зберігається, застигло в чеканні на своїх пташиних жердках, і можна колись прийти на те місце, відсунути дверцята, що ведуть у землю: тук-тук-тук, — і розчищений «секрет» заграє тобі в очі живим розсипом кольорових скалок: ось Влада в червоному під горлечко, як пташка, повернута в півпрофіль, а в цій бузковій сукні, і така сама була шапочка з аметистами, я її побачила вперше, встигла тільки подумати: а це що за Білосніжка? — а вже наступної хвилини вона впритул підступалась до мене, розкручуючись знизу вгору з задертою голівкою, як кицька, що збирається заплигнути на дерево: добрий вечір, я Владислава Матусевич, — а ось шифоновий шалик злітає з поривом вітру, заплутавшись їй у волоссі, це серпень, кав'ярня в Пасажі, остання осінь, і її бліде личко виступає наперед у пронизливій оголеності безлистого дерева, як у монастирського служки перед постригом, — то таких арґументів я Вадимові викладати не збиралася, та й не настільки добре він мене знав, щоб сприйняти їх усерйоз: такі арґументи, висмикнуті з цілости нашого внутрішнього життя, завжди виглядають непереконливо й жалюгідно, то хіба Адьці я можу щось такого звірити, й він зрозуміє, а зі сторонніми краще триматися берега й не запливати задалеко… Питання: а з Владою — як далеко Вадим запливав? Виставку треба робити не так, — тільки й буркнув був мені тоді у відповідь: нічого образливого щодо Влади в тому, щоб так категорично позбутися з дому її речей (очі не бачитимуть, серце не болітиме!), він явно не згоджувався визнати, і ото невдовзі ту виставку й зробив: теж — так, як уважав за потрібне. На радість Ніні Устимівні. Може, йому взагалі треба було женитися не з Владою, а з нею?..