Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 67

Тільки бабця Ліна не встигла всього розказати. Після смерти дзядзя вона роками збиралася записати свої спогади, навіть завела собі окремого грубого зошита в темно-зеленому коленкорі, — ми з татом її всіляко підохочували, але нічого з того не вийшло: коли бабці не стало, в заповідному зошиті виявилося всього кілька сторінок, нерозбіриво змережаних стовпчиками якихось дат та ініціалів, що виглядали наче алфавіт зниклої мови або шифр упалої розвідки, — як усі Довгани, бабця Ліна не вміла й не любила писати, навіть листи її, завжди короткі, нагадували мені лікарські рецепти… Що мені в них подобалось, це її незмінне звертання — «Коханий Адріяне!», завдяки якому я колись у піонертаборі видавав їх за листи від дівчинки. У психології, каже Лялюська, це називається переносом. Чи, може, заміщенням, якщо я нічого не плутаю. Але я справді любив бабцю Ліну; гадаю, що й вона мене любила. Саме вона мені в дитинстві співала перед сном — співати вона вміла незгірше од мами, правда, пісні були все якісь неколискові, трагічні, одну потім я впізнав, коли її Жданкін у вісімдесят дев'ятому заспівав на «Червоній Руті» — «чорна рілля ізорана і кулями засіяна, ге-ей, гей!», — ніби бабця, сидячи коло мого дитячого ліжечка, когось оплакувала… То вже потім я взнав, що Адріяном мав називатися її другий, після тата, син — мій стрийко, котрий мав їм із дзядзьом вродитися на засланні, але, так і не вродившись, недоношеним ліг без могилки десь у тамтешній солонець нарівні з дорослими, з зеками та військовополоненими японцями. Місто, яке вони будували, потім, як усі збудовані в'язнями міста СРСР, було назване «комсомольською стройкою», і досі воно десь у Казахстані горить серед голого степу лісом «лисячих хвостів» — Теміртау, «ґорад мєталурґов» — із найвищою в світі раковою смертністю. «Каму орден, каму славу, каму ґорад Теміртау», — часто повторював дзядзьо тамтешню примовку — і як у воду дивився, бо теміртауський рак через тридцять років наздогнав і його — правда, вже у власній постелі, все-таки не в рову серед чужого степу…

Я навіть не знаю, звідки бабця взяла це ім'я — Адріян?.. У нашій родині його не було, за ціле минуле століття не знаю нікого, хто б так звався. Тата назвали Амброзієм на честь діда Довгана, бабціного тата, а мого прадіда, який за Польщі був досить знаним лікарем у Львові — одним із небагатьох лікарів-українців, кого поляки, а теж же були незгірші од росіян любителі «злиття народів», так і не випхали з міста кудись на етнічні польські землі, — видно, лікар із прадіда був таки незлий. По ідеї, другий син тоді мав би називатися за дідом уже з другої сторони, — Йосипом. Йосип Ватаманюк, а що, нормально. Чи, може, бабці це ім'я здавалося надто вже мужицьким? З тої сторони, у Ватаманюків, усі з діда-прадіда мужики — Михайли, та Грицьки, та Василі, як дзядзів менший брат, той, що на Колимі згинув… Дзядзьо був першим у себе в родині, хто скінчив гімназію й здав «матуру» — за тодішніми стандартами, «вийшов на пана», — за іронією, якраз у рік приходу совєтів. Вчився він добре, але відзнаки не дістав, — казав, через одного професора-поляка: той учнів-українців на дух не зносив, принижував при кожній оказії, а дзядзьо ще й демонстративно відмовився співати на якійсь офіційній імпрезі польський військовий марш із вісімнадцятого року, — для переконливішої ілюстрації він завжди затягав його нам напрочуд фальшивим голосом, виходив не марш, а козяче блеяння: «Ми-и-и пєрвша бриґада, стше-е-лєцка ґромада…», — на місці того поляка я б, таке зачувши, також розгнівався, хоча малим мене все-таки найдужче дивувало, як то можна було вголос заявити вчителеві: «Пісень окупанта співати не буду!» — і поплатитися за те всього-на-всього якоюсь дурною п'ятіркою в атестаті (десь класі в другому-третьому я всерйоз обмірковував, чи не повторити цей експеримент на нашій учительці співів, яка викликала нас по одному пищати без супроводу перед класом «Широка страна моя родная», але в кінці вирішив обмежитися стрільбою з трубочок на її уроках: тоді саме пішла така мода, ми всі ходили з тими трубочками і обпльовували з них пластиліном усе, що бачили…). А коли в тридцять дев'ятому прийшли совєти, то першої ж осени розстріляли в дзядзя в містечку за гімназійними списками всіх відмінників — поляків, українців, євреїв, не розбираючи, хто з них «панська» дитина, а хто «мужицька», — всіх, хто мав в атестаті оту «summa cum laude» [20], якої дзядзьо, спасибі професорові-україножеру (цікаво, чи й того теж розстріляли?..), так і не дістав. Як казала бабця Ліна — нема того злого, щоб на добре не вийшло. Якби дзядзьо не заїдався й був чемний, то теж дістав би за свою відзнаку дев'ять грамів свинцю од совєтской власті, щоб не був такий розумний. От і вгадай тут, як жити — чи співати як велять, чи навпаки, поплатніше, в інтересах власної безпеки, раз і назавжди навідріз сказати — не буду, і пішли всі на фіґ?..

А з бабцею вони познайомилися вже за німців, як дзядзьо вже був у підпіллі, — це ж зовсім дітваками обоє були… Хоча — тоді люди якось раніше дорослішали, ніж ми сьогодні. Так воно романтично їм вийшло, як у кіно, — дзядзьо з повним портфелем ОУНівських листівок попав під облаву, а бабця Ліна трапилась йому на дорозі, він шепнув: «Панунцю, поможіть», — і вона вмить зорієнтувалася, кинулась йому на шию, вдаючи його дівчину, і, заки німці його пов'язали, забрала йому портфеля й без проблем дісталася з ним додому: дівчат німці не обшукували, не мали такого звичаю… Бабця казала, що навіть не запам'ятала тоді дзядзя добре з виду, — тільки, що «був пристійний» і «мав карі очі», які потім виявились синіми. От звідки, питається, сімнадцятилітня дівчинка могла знати, як діяти в такій ситуації, — хто її навчив?.. Дзядзьо, не будь файтлапа, встиг іще спитати її на вушко, як вона зветься, — коли його відпустили, він її розшукав, а в сорок п'ятому в них уже був малий Бронек, мій тато.

І все-таки, чому я Адріян?..

Якось незатишно думати, що я цього ніколи вже не дізнаюся. Що вже нема кого спитати. Що є речі, яких тобі про тебе вчасно не розповіли, — а потім ті, хто мав розповісти, спровадилися з цього світа значно далі, ніж у Латинську Америку, геть уже поза зону досяжности, і церква в ролі оператора мобільного зв'язку тут давно скапітулювала: жодних підказок, чувень, жодних наводок, викручуйся сам. Вони покинули тебе самого, хранителі твоїх секретів, — голого, нічим не прикритого, і ти так і приречений довіку крутитись тут, як лайно по ополонці, сливе нічого про себе не знаючи й не розуміючи. Якісь карти вони тобі на руки, звичайно, здали, крім тих, що записані в медичну карточку в графі «сімейний анамнез» (онкологія, ну що ж, спасибі, хоч не шизофренія…), — і ти граєш із життям, як умієш, але граєш всліпу, бо карти переважно лежать «сорочкою» догори, і ти не маєш поняття, чи та, котру зараз тягнеш, виявиться тузом, чи галімою шісткою. Ходи, чувак, ходи, кричать на тебе з усіх сторін, стукають у двері, вивалюють вікна, — ходи, ніколи роздумувати…

— Адріанаброзьїч!..

…Ах, то це Юлічка гримала в двері. Ото, називається, замислився, тьху, блін. Отак і не дадуть чоловікові зосередитися, ні одної путньої думки додумати не дадуть… І чого ця коза так кричить?..

Юлічка стоїть на порозі, держачись за одвірок, наче переслідувана злочинцями жертва в бойовику, — схарапуджена, з витягнутою мордочкою, і від того справді схожа на козу.

— Що сталося? — запитую по змозі строго. — У нас що, нальотчики? Червоні партизани?

Юлічка витріщається на мене жовтими козячими очима: не вдупляє. Ну так, вона ж уже не застала Льончика Колодуба, вона прийшла пізніше, коли його вже не було… На мить мене проймає щирий жаль од того, що ніхто більше не пам'ятає Льончика Колодуба — останнього романтика з-поміж комсомольських стукачів, і я навіть не маю з ким поділитися здогадом, який оце щойно мені сяйнув: що й Льончик, либонь, погнався в Латинську Америку зовсім не за мулатками, а за тінню свого діда-ромале, нещасного партизанського курокрада, — погнався шукати там, серед таких самих роздовбаїв, обкурених найкращим у світі драпом, свою втрачену ідеальну вітчизну: бійці з червоними бантами, «калаші» за плечима, вогняна вода на поясі, і Лєнін такой маладой. Всі хороші комсомольці після смерти потрапляють в Латинську Америку. Блін, це що ж, я вже такий старий, що ніхто в моєму оточенні більше не пам'ятає друзів моєї юности?..