Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 40

Я йду, Адюська, секундочку, вже йду!.. Туш змиваю, щось мені в око впало… (…тому що як же можна сподіватися, ніби мужчина здатен замінити подругу, — глупо, та й не повинно так бути, хоча кожен мужчина в глибині душі переконаний якраз у протилежному: що, як тільки ти маєш його, то більше тобі вже нікого в світі не треба, і навіть якщо він ось такий зайчик і золотко, і щиро прагне тебе зрозуміти, бо він тебе любить, і ти його любиш — справді любиш, а не тільки трахатися з ним, — навіть тоді повного попадання, яке буває між жінками, все одно не буде ніколи, і він завжди, хоч трошечки, хоч і сам собі не зізнаючись, буде на нього заздрий, і тому, завжди й неминуче, любов це війна — любов це війна, звучить майже за Орвелом, любов це війна, тільки війна особлива — така, в якій переможець втрачає все… В гробу я бачила такі перемоги, от що я тепер тобі могла би сказати, Вадиме, «Вадька» — еге ж, він сам тепер вживає це ім'я, я чула його й від нього, тепер, коли вже нема кому на нього так казати, — коли він і сам бачив свою перемогу в гробу, в найпрямішому значенні слова, в дубовому з ручками, — і жодного нема тепер уже сенсу добивати лежачого…) За-а-раз!.. Ти що, не можеш почекати секунду, я ж нічого не чую, що ти там кажеш, ну що за звичка — перекрикуватися через хату, як на вигоні!.. (Скільки я йому вже робила зауваження, і все марно, це він перейняв у свого старого, той, як ми на зйомку приїздили, навіть до нас із оператором, чужих людей, із другої кімнати гукати не соромився, кожен чоловік із роками робиться подібний на свого батька, а я що ж, на маму роблюсь подібна?! Ох і не хотілось би… От Влада, та нітрохи не нагадувала свою матір, радше то Ніна Устимівна була в неї таким собі підстаркуватим дитям — усиновленим, і на додачу ще й вреднючим, Влада навіть Катруську з нею лишала рідко, тільки як уже іншого виходу не мала, — в принципі, вона дуже елеґантно з матір'ю вміла собі радити, на відміну від мене, — знала, на які кнопки натискати: тільки-но Ніна Устимівна заводила — з тим важким, глибоким сценічним зітханням, од якого в мене зразу починалася сверблячка по всьому тілу, — своєї улюбленої, про нашу з Владою гірку жіноцьку долю, себто про відсутність офіційно проштемпельованих чоловіків, — бо священним символом віри Н. У. завжди було «краще мертвий чоловік, ніж ніякого чоловіка», з доччиним розлученням вона так ніколи й не змирилася, Влада, розумниця, свого часу її поставила до відома тільки аж уже з загсу прийшовши: заощадила собі зайвих драм-із-валідолом, — отже тільки-но, за Владчиним виразом, «вступала віолончель», як Влада підносила брови й дуже поважно, з притиском, так само «віолончельно» казала: які чоловіки, мам, дай спокій, nous sommes les artistes! [16]— і чомусь французька мова тут щоразу діяла на Н. У., як на циркового коня ляск пужалном, — її вмить переклинювало, ціла постава мінялася на ґрандесячу, старорежимно-величну, ніби спохоплювалася жінка, що й вона ж із заводу «дружина художника» й мусить гідно нести це віками освячене звання; найсмішніше ж, що справжнє ім'я Н. У., за паспортом, не Ніна, а взагалі Нінель, анаграма від «Ленін», що свідчить аж ніяк не про шляхетне дитинство з французькими гувернантками, — та й які, к чорту, в 1930-ті в СРСР могли вже бути гувернантки! — а зовсім навпаки, про буремну молодість бабусі-комсомолки й дідуся-«двадцятип'ятитисячника», котрі, насмішкувато коментувала Владка, урили до Києва в 1933-му не інакше як добряче перед тим наброївши «на местах», і ще спасибі, додавала, що хоч Нінель, а не Сталіна, не Октябрина або ще який-небудь Звіздєц, що й не відхрестишся, — припускаю, що то якраз сувора школа Ніни-Нінель-Устимівни привчила Владу так добродушно, без зневаги, а швидше іронічно-поблажливо ставитися до породи «професійних дружин» — отих войовничих самиць зі знудженими овечими очима, що завше стримлять поруч, як вартові, норовлячи й собі, в стилі незабутньої Раїси Ґорбачової, авторитетно впасти в річ, коли говориш про справи з їхнім чоловіком, і кожним жестом і гримасою дають тобі до знаку твою безмежну нижчість, раз ти стоїш тут геть-таки зовсім без хлопа, мене від таких марусь щоразу підтіпує — якби не твій віп-мужлан, вказала б я тобі, убоїсько, де твоє місце! — а Владу вони тільки бавили, як екзотичний вид тварин, щось на кшталт білих носорогів, і немовби вона їх навіть у чомусь і жаліла, як тих-таки носорогів, що їх біла шкура робить легкою мішенню для всякого охочого…)

Телефон, зайче!.. Телефон, чуєш! Ось, осьде мобілка, держи — покинув у ванній, ще й рушником зверху прикрив…

(Що мені подобається, то це слухати, як він говорить по телефону, це так само, як дивитись на нього з вікна або у вуличній юрбі, коли він мене не бачить, і нишком усміхатись, самій до себе, — я навіть одного разу підслухала по паралельному майже цілу розмову, як радіоп'єсу, два чоловічі голоси, — якби той другий був жіночий, я б, звичайно, слухавку зараз же поклала, відрухово, бо то могло б виглядати негарно, наче підслуховування ревнивої баби абощо, але з чоловічим, це було направду класно — стежити, як на тлі того другого, басовитого бу-бу-бу, проростає, як промінь світла, його погідний стрункий голос, його пофоркуючий, як у лошати, смішок, так і хочеться погладити!.. — воно й завжди цікаво, бути свідком, як хлопці розмовляють між собою по-своєму, коли їх не сковує жіноча присутність та несвідома потреба подобатись: суто чоловіча розмова має інший ритм, швидший, аґресивніший, вони перекидаються репліками, мов школярі дружніми стусанами на великій перерві, не розмазуючи емоцій по поверхні, як ми, а держачи їх скупченими всередині фрази, як у кулаці, від чого ефект, коли слухати зі сторони, виходить все-таки трошки такий, ніби міряються силами: «Я з цим Капицею навіть у Крим їздив», — бубонів басок, теж, видно, в-минулому-житті-фізика, — «Краще б ти з якоюсь кобітою поїхав», — відповідав мій хлопчище, — «А вони мене всі в травні кидають!» — несподівано для мене весело пояснював той, — «Авітаміноз!» — вирішував мій, — «Мабуть — а до липня я не встигаю…» — в цьому місці я все-таки поклала трубку, мимоволі розсміявшись, потім він розповідав мені про того хлопця — однокурсника, з яким у кінці 1980-х ділили кімнату в общазі на Ломоносова, навпроти кухні, де в'єтнамські студенти щодня смажили оселедці пряного посолу, і хлопці висадили в себе в кімнаті вікно, щоб мати чим дихати, а взимку мусили завішувати його ватяною ковдрою, — в його розповіді це звучало страх потішно, наче якийсь особливо вдалий прикол, ясно було, що так тоді й сприймалось, а тепер однокурсник без роботи, лабораторію їхню закривають, із жінкою розійшовся, взагалі якось не має щастя до жінок, ну, це я вже й так зрозуміла, — він завжди найдокладнішим чином розповідає мені про своїх друзів, яких усе прибуває, список і досі ще не вичерпався, далебі незбагненно, як він потрапив їх стільки наростити, наче нікого за всеньке доросле життя так і не розгубив, — однокласників, і тих досі волочить за плечима, і неясно, як можна вміщати в себе таку юрбу людей, пам'ятати всі їхні родинні клопоти, проблеми з батьками, халепи на роботі, аборти й розлучення, і раз у раз когось вислуховувати, за когось дзвонити, допомагати їм із похоронними службами, з лікарнями й авторемонтними майстернями, я плутаюся в іменах, бо, один раз їх мені заочно представивши, він далі вже просто каже, так ніби не про його, а про тепер уже спільних наших знайомих мова: дзвонив Ігор, — котрий це Ігор, той, що лисіє? — на такі вияви моєї пам'ятливости він щоразу розвидняється, як сонечко з-за хмар: еге, той самий, — і йому, звичайно ж, і на гадку не спадає, що поріділому на вовну Ігореві, може, й не конче хотілося б, аби я, чи будь-яка інша кобіта в сексапільній віковій катеґорії, була втаємничена в принизливі того порідіння подробиці, але чоловік завжди, без сорома казка, здає коханій жінці своїх друзів з усіма тельбухами — з усіма їхніми лисинами, запоями, імпотенціями, подружніми зрадами, так, як жінка ніколи не здасть чоловікові подруги — просто з самоохорончого інстинкту не здасть, якщо, звісно, вона не повна дурепа, з елементарної охайности нашої котячої — тої самої, що спонукає сховати від його ока забруднену менструальною кров'ю салфетку, тайкома, щоб не бачив, повисмикувати на підборідді бридкі волоски, причепуритись і вилизати між лапками: все, що ти виставиш сьогодні йому напоказ відверто-непризвоїтого про свою подругу, завтра може спрацювати проти тебе самої, відкривши йому око на ті сторони жіночої натури, яких він, із притаманною чоловікам куцозорістю, доти взагалі не помічав і не знав, що існують, і тому жінки, в принципі, між собою куди солідарніші од чоловіків, скритніші щодо того, що їх об'єднує, — все, що я розповідаю йому про моїх товаришок, то вже певним чином відцензурована інформація — не без того, звичайно, щоб у висліді такої цензури товаришки трошки не пригасали, не оберталися на гроно придворних дам круг моєї королевистої особи, такий собі злитий водно квітник, прегарне тло, на якому тим показніше пописуюсь я сама, — надміру яскраві деталі, що можуть стягти на себе його увагу, підправляються, затіняються, і все виграшне освітлення спрямовується на мене-кохану, — але це зовсім інше, це нормальна наша бабська гра, всі ми в неї граємо, залюбки підігруємо так одна одній, коли треба: сьогодні ти королевою, завтра я, — в присутності Вадима я, звичайно, була Владі фрейліною, як і вона мені — коли я була з Ч., наприклад, а перед тим із Д., так що в цьому теж, коли вдуматися, можна добачити своєрідний прояв жіночої солідарности, хлопи цього не вміють, зараз кидаються наввипередки топтати перед тобою один одного, як самці за самичку, причому не з якоюсь конкретною метою — скажімо, відбити тебе у товариша, — а просто так, із чистого мистецтва, природа така… Все, він, здається, вже закінчив розмову, а в мене очі вже майже не червоні, не видно, що ревіла, — повіки, правда, припухли, але це, скажу, від того, що змивала косметику — холодною водою, ну да… О Господи, там на кухні вже, мабуть, досі все захололо…)