Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 38

— Цить, цить… Не говори більше…

— Нє, почекай… Але якщо лишуся жити ще, то… не гнівайся, добре? я хочу, щоб ти лишив мені свого сина. Щоб ти лишився в мені, і я носила часточку тебе… в собі…

От.

Він не слухав — що вона сказала? Вар'ятка якась, — у голові пронеслося на повному ходу, як поїзд із мосту, сліпучо-білим зойком: Гельця! — Гельця, ось від кого він хотів би таке почути, чому це каже інша, за що така кривда? — але поїзд летів, не в змозі спинитися, туди, де вривалися рейки, і тільки машиніст у кабіні щосили заплющився, щоб не бачити, як за мить усе злетить у повітря…

— Зараз, зараз… Ні, не рушся, лежи, я сяду ось так… Щоб тобі було легше.

І йому, дійсно, стало легше — не відразу, спершу було гаряче, темно й вогко, як і має бути в підземеллі, де владарює Цариця Змій, — вона була прекрасна всередині, еластична, туга змія, і йому знов було добре, дуже добре, невимовно добре — може, й справді, так не буває, і все це йому сниться?.. Його наче несло по збуруненому морю — тільки-но скочувався вділ із одної велетенської хвилі, мокрий і щасливий, як зараз же його забирало й підносило новим прибутним валом, вище й вище, до розпуки, до самого нестерпного вершечка, — і він прагнув лише, щоб це ніколи не кінчилося, і з кожною хвилею чувся дедалі дужчим, бо в ньому росло й укорінювалося нове почуття, те, яким може обдарувати чоловіка тільки жінка, й ніщо інше: радісний подив із себе самого, що він на таке здатен. Вгледівши ще раз вогняний контур замкненого струму, він, вже скотившись у видолинок між хвилями, подумав відсторонено, крізь вдоволений гул у цілому тілі: а якби мене вбили, я б цього так і не знав, — думка була явно чужа, вмовлена йому ззовні, і то не був його Голос, що беріг і провадив крізь небезпеки, — то був відбиток її слів, я тепер знаю, навіщо я лишилася жити,вкрапнутих у нього перед тим, як була вкрапувала йому мікстуру з піпетки: свідомість ввібрала й перетравила їх так само непомітно, як плоть вбирала й засвоювала її тілесні соки (досі він гадав, ніби лиш ними й обмінюються в коханні!), і сиґнал остороги зараз же й спалахнув у потьмареному мозкові, як ракета вночі над полем: вперше за роки підпілля він, «Звір», по-справжньому впустив у себе іншу людину.

І на тому все враз скінчилося — він повернувся до себе. Щастя висихало на ньому швидко-швидко, як на псові, на «Звіреві». Між лопаток холонув піт, і в утворенім, було, пробої його персонального муру, в ледве що наміченій зоні відкритости до іншої людини, якою вона є сама-по-собі, безвідносно до того, як служить справі, застигав і стягувався свіжий цемент.

А шляк би то трафив, таже з нього вже зовсім здоровенний жеребцюра, ич як розбасувався, то якої ж курчої мами тут висиджує — жирує собі з медсестричкою, як який капітан-красноармєєць на курорті, поки хлопці десь там гинуть, і встиду на нього нема?! Пся кість, от що значить розледащіти без діла!.. Ще не цілком твердими, розімлілими в суставах пальцями він став спішно защіпатися на всі ґудзики: те, що допіру відбулося між ним і цією жінкою, злипшись докупи з усіма попередніми подіями цього дня, стрімголов западалося в минуле, відвалювалось від його істоти глевкими пластовнями мокрої глини, — а вимащений глиною заступ, той самий, котрим лікар зі священиком копали нині яму для «Явора», стояв прислонений до стіни, між бочкою нафти й лантухом круп, і тхнув свіжою могилою. «Рахеля» мовчала — добра дівчина, таки недарма сподобалася йому: якби зараз щось попід руку вівкнула, він би не стримався, впоров би щось різке, потім чувся би винуватим… Але вона добра дівчина, дуже добра, видно, що давно в підпіллі: зайвих питань не ставить, — зате він мав тепер до неї питання, і не одне. Найперше: чому вона на нелеґальному становищі, чи їй би не відповідніше було влаштуватися тою ж медсестрою десь у районі, або й у Станиславові чи Львові, свої люди потрібні скрізь? Ні, заведено, як на допиті, відповідала вона, це неможливо, вона вже була раз леґалізована, в сорок п'ятому, минулого літа МҐБ її арештувало, — знали, що вона була в УПА, й доручили їй убити «Гайового». З тим вона й прийшла назад до «Гайового», все розказала, і її лишили в підпіллі. Он воно що. Він не став розпитувати далі — про решту говоритиме при оказії з «Гайовим», — чомусь спитав лиш, чи в ґебе її били. Ні, бити не били, тільки слідчий лаявся страшно, слідчий також був жид, їй це спочатку дуже дивне здавалося — що не німець грозить її запроторити до ляґру, а жид; все кричав на неї — ти же єврейка, как ти могла, блядь бєндєровская, у ніх што, нє такой…, как у нашіх парней?.. Вона затнулась, він змовчав. Було неприємно — ніби той слідчий утрутився між ними, якраз натрапивши на свіже слабке місце, і ця мить замішання якось остаточно впевнила його, що обом їм належиться чимшвидше затерти свою слабість, забути той розпачливий вибух природи, що був штовхнув їх одне до одного, — вирадирувати з пам'яти, як то мовилося в підпільницьких інструкціях: зайвого не пам'ятати. В крайньому разі, як робиться з найважливішими документами, вкласти в пляшку, залляти корка воском і закопати якнайглибше. Колись, як буде нагода, можна буде відкопати й подумати (ні секунди в це не вірив), — наразі ж він знову жив біжучою хвилиною. Пастка зупиненого часу, в яку було вкинуло його поранення, розімкнулася. Був здоровий.

…Уже провалюючись у себе на причі в сон, на вологому просмужку межи сном і явою — такому делікатному, як м'які ягнячі губи переповненої коханням жінки, — він скинувся од поштовху: був увесь іще в пушистій хмарі її дотику, що обволікала його тіло звідусюди, як бавовна Великодню писанку, тільки руки мав зв'язані за спиною, і якась необорна, вихрова сила втягувала його у відкриті двері чорного «опель-кадета», того самого, яким його колись везли на Пелчинську в ґестапо, — а «Рахеля» безпорадно простягала руки за ним услід, її обличчя біліло в місячному світлі, мов кружок овечого сиру, і він кричав їй, поки його волікло, одриваючи од землі: я — Адріян Ортинський! — і від цього свого крику вжахнувсь, спам'ятався, — з розбуханим серцем вихопився назад у реальну темряву криївки й відітхнув: слава Богу, — упритомнивши собі, що жодне з них двох так і не спитало в другого справжнього імени, ані «Рахеля» — його псевда…

І, остаточно заспокоєний, заснув — міцним, безтривожним сном здорового мужчини.

…Нарешті прийшов по нього «Стодоля», з охоронцем і ще одним хлопцем, з місцевих, — замірялися перекинути його кудись на дальше село, щоб відлежався та попив собі молочка десь на стриху в добрих господарів, але він відмовився, заявив, що цілком здужає й може хоч зараз ставати до праці. «Орко» потвердив, що прямої небезпеки вже дійсно немає — вистачить міняти перев'язку, а щодо приписів уздоровчого режиму, то, їй-бо, лікарю, ніщо так не покріплює чоловіка, як боротьба, й не ослабляє так, як вимушене безділля, хіба терапія не має брати під увагу також і цей чинник?.. Мусили признати йому рацію, він переміг — він завжди перемагав… А от про «Романа» «Стодоля» нічого не знав — ні до села на впізнання не привозили тіла, ні в районі цим разом не виставляли. «Роман» зник без сліда, розчинився в зелених запахах весняного лісу; зробився сном.

«Стодоля» сповістив йому, що ціле літо й осінь вони тепер будуть разом, прийшла штафета зі штабу: через великі втрати цієї весни — перелічив імена загиблих командирів, і Адріянові потемніло в очу, — відбулися значні переформування, тож їх обох переводять на зміцнення оголеного терену, — назвав псевдо нового окружного провідника, Адріян кивнув: знав його ще з часів осінньої кампанії сорок п'ятого, коли тамтой був сотенним. Праці матимуть повні руки, і буде з ними секретарка, «Дзвіня» — «моя наречена», майже офіційно ознайомив «Стодоля», гейби наперед застерігав: моє, не руш, — і Адріян знову кивнув, ховаючи посмішку: вітаю, друже. От уже ким як ким, а закоханим «Стодолю» собі жодним побитом не уявляв. Втім, що він про нього знав?.. Ну що ж, тепер буде нагода пізнатися ближче. А той, ніби прочитавши його думки, несподівано поліз у нагрудну кишеню маринарки, витяг із стертого на згинах паперового згортка невеличку знимку й простяг Адріянові, — на мить здалося: навіть обличчя йому, завжди сторожко стяте, з отим націленим наперед горбатим носом і гострим поглядом близько, як у вовка, посаджених очей, — зм'якло, освітилося зсередини, от-от усміхнеться: — То вона.