Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 36

— Знаєте, наш отець сам був просився до ешелону… Аж двічі. Не пустили його.

— Хто? — не зрозумів був Адріян. Лікар стенув плечима:

— Таже церковна влада, що над ним… Владика не позволив, чи що, — я на тій ієрархії не дуже знаюся… Перший раз у тридцять дев'ятому, за перших большевиків іще, — тоді й сам Ексцеленція Шептицький хтів на муки піти, ніби щоб своєю смертю нас усіх викупити, тільки Папа йому не позволив… На нашого отця то таки подіяло, можете собі уявити: коли самому Шептицькому невільно, то де вже простому панотцеві… А за другим разом начебто в когось із тих… стиґматиків наших питався, перед самим відходом німців. Як стиґматик мав екстазу, ніби в транс такий упадав, говорив чужими голосами, то питали в нього — за рідних, про кого звістки нема, ну, й про справи також… Кажуть, навіть із Проводу приходили радитися. Я тоді ще студіював, то до того ставився скептично, думав, я один всі розуми поїв, знаєте, молоде — дурне… То вже потім набачився такого, що ніякими неврозами, ні гіпнозами не пояснити — чому, наприклад, ранений із газовою ґанґреною, мав би до ранку вмерти, а не вмирає? Лікар — то, бачте, лиш знаряддя… Інструмент у Божій руці. Одно тільки, що той інструмент справний має бути — не схиблятися, що? — піднявши нарешті голову, він жалібно осміхнувся, як череп зі слоїка з сулемою, і вмить показалося, який він змучений — не одноденною, а задавненою, хронічною втомою, котрої за раз не заспиш; смерть «Явора» видимо вдарила його ще й як свідчення його власної «несправности», й Адріян поняття не мав, що йому казати, — тут була якась незнана царина, де іґнорантові ліпше помовчати. Втрутилась «Рахеля»:

— Його просто пізно принесли, «Орку». Коби хоч днем раніше…

— Ми теж задовго длялися, — відмовив «Орко» досить різко — і повернувся до Адріяна, наче той тепер був головною оскаржувальною інстанцією: — А що я можу, коли навіть аналізу крови зробити не маємо як, я ж навіть не знаю, коли в нього почався піємічний процес! Все робимо навпомацки, ви би побачили, як наші дівчата сидять, сироваткою хлопцям рани вимочують — щоб пухленизна спала й можна було зобачити, що там діється!.. І ніхто в мене ще досі не вмирав!.. — пальнув із серцем — і замовк: засоромився. І дарма, подумав Адріян, бо на похвальбу це подобало найменше. І враз Адріян притерп: «Рахеля», підступившись, мовчки гладила «Орка» по голові — так господар заспокоює норовисте лоша: цить, цьоню, цить — ша, як мовляла сама «Рахеля»… «Орко» примкнув очі, вбираючи в себе її дотик. Невже між ними щось є, подумав Адріян із чудним холодком досади в грудях, — але, зрештою, чом би й ні, таж це було би таке зрозуміле, тільки як то він досі нічого не завважив? Відрухово роззирнувсь, не бажаючи бути одиноким свідком цій несподіваній інтимності, але хлопці вже поснули — а чи так лежали змучені, без охоти встрявати в старшинську розмову; вкінець розгубившись, бовкнув геть неделікатно («Карий» сказав би: як у попіл торохнув!):

— То як же там вийшло з тим стиґматиком?.. Хтось би подумав, цим нагадуванням він закликає лікаря до порядку. «Рахеля», втім, не відсторонилась — і далі стояла над «Орком», держала руку йому на потилиці. Може, це в них тільки терапія така, для втишення нервів? І зненацька Адріянові гостро запраглось, щоб вона так само поклала руку на голову йому, — він немов фізично відчув у себе на тім'ї її дотик, аж під шкіру сипнуло приском…

— Ано, трудно, — «Орко» розліпив почервонілі очі, судорожно скліпнув. — Казав панотець, що й питати нічого не мусив — лиш увійшов, тамтой уже знав, що панотець собі надумав, як большевики прийдуть, знов проситися до тюремного ешелону, і сказав йому: і не думай, маєш зостатися. Отоді отець врешті скорився — і пішов до УПА, капеляном… Ну, але ми з того добре вийшли, не? — він знову спробував скласти в усмішку потріскані губи. — Таки прецінь ліпше, що отець тут із нами, а не десь на Сибіру… Перепрошую, я не повинен був вам цього казати…

— Добре, коли в ешелоні є священик.

Це промовила «Рахеля» — ніби м'яко за щось докорила, й «Орко» знітивсь, заметушився руками по стільниці й заходився, як старанний учень, працьовито згортати увосьмеро вже складений учетверо папірчик… Адріян дивився на неї, немов бачив уперше. Стояла, безвладно звісивши кисті вдовж тулуба, виставивши всю себе напоказ, а промовлені нею слова тимчасом і далі незручно висіли в повітрі — як залишена без потиску рука. Що, властиво, вона хотіла тим сказати — і кому?

Йому зробилось гаряче; чув у вухах шум власної крови. Стояла навпроти нього й блищала своїми чорними виопукленими очима-перстениськами, і він зголоднілими ніздрями ловив її запах — парний, молочно-коров'ячий, кислувато-сирний, бродильний, немислимий… Запах жінки з гладенькою шкірою й гарячим, складчастим тілом — із усіма його пахучими закамарками. О Боже.

— «Рахельцю» нам одбили од німецького ще ешелону, — долинув до нього «Орків» збентежений голос: голос пробував утиснутись межи ним і нею, заткати, заглушити їх своїми безпотрібними поясненнями, завернути назад, але було вже пізно, — про це сказав чоловікові погляд жінки. Завмерлий, навстіжно відкритий погляд, як розведена брама, — він забув, що жінка може так дивитися. Fort comme la mort [15]. К чорту. К чорту la mort, її вишкірену гнилу мордяку, — він живий, він і забув, що можна бути таким живим. Життя розпирало його нестримним натиском, пульсувало в паху, в кінчиках пальців, що криком кричали про доторк до гладенької, ось туй-туй досяжної шкіри. К чорту — він не помре, ніколи. Не зараз.

Щось у ньому зрушилося, перемикнувся замок, — те, що перед хвилею видалося б диким, не до подумання, сливе блюзнірським, тепер виглядало як єдино можливий хід подій, що від сампочатку послідовно стреміли до цієї власне точки, від самого його поранення: смерть «Романа», смерть «Явора», криївки, і облави, і безкінечні людські ешелони, сотні кілометрів горя і сліз — вчора на захід, нині на схід, — і підпалена високо в нічне небо сосна, й тріск жіночого волосся, закучерявленого на скронях, і опір, до останку, що б там не чекало на нас попереду, — все зненацька злилось докупи з шаленою, нестерпною, як яскраве світло дня після темного бункера, інтенсивністю, обпекло, аж заболіло в грудях, страшною й непереможною силою голого життя — голого, як дріт без обмотки, як жіноче тіло під сукняною спідницею й совєтською «гімнастьоркою» (бачив дрібненькі жорсткі кучерики коло її вух, бачив крізь жаб'ячу блюзу її плечі, її груди, і звідкись пам'ятав їх — тісно обвинутими білим простирадлом в червоних поцяпинах: під час операції?., але ж був тоді непритомний…), — її тіло пахло так, як і має пахнути тіло жінки, що призначена для тебе, й ні для кого більше. Все було так, як має бути, бо інакше бути не могло.

Він підвівся — тримаючись за її погляд, як за линву.

— Чи можу запропонувати вам свою поміч?..

— Та ми вже скінчили, — відповів «Орко», якого ніхто не питав; в голосі йому дзвеніла образа, але то вже не мало жодного значення. Ніщо вже не мало значення. Не відводячи погляду, вона повільно провела відживаючими руками по стегнах: поправила спідницю. Ніби вручила йому себе цим одним рухом.

«Спати, спати», — пригадав собі її нічний голос…

І вже байдуже було, що дощ перестав падати, і що «Орко» лишився в криївці, бо не було йому як вертати в село самому місячної ночі, і байдуже, чи справді той «Орко» заснув — чи справді всі вже спали, — коли дві безшелесні тіні, одна по одній, вимкнулися в коридор, — в темряві її тіло випромінювало жар, що здавався видимим, а стегна над перетятими ґумкою панчохами були гладенькі, як щойно очищена з луски рибина, лиш гаряча, — крізь прочинену ляду ринуло на всі груди пересякле вільгістю повітря, і нещадне місячне сяйво затопило приступці нагору, — щойно тут вона задихано повернулась до нього обличчям, і він поспішно, майже грубо вдавив її в необтесаний дерев'яний зруб, не встигши навіть зрадіти з її зустрічної готовности, — то було так, наче вона чекала на нього віддавна, ввесь свій вік, і наперед прибрала вигідних для нього кшталтів, щоб умить облягти його, як рукавичка, жадібно й ненагло вхлипнути його в себе, мов усіма отворами й порами нараз, у пульсуючу вогненну ущелину, так що він і нестямивсь, як опинився всередині, іно захарчав, тлумлячи стогін, — і вже було по всьому… Бачив у місячному світлі її лице з примкнутими повіками й закушеною спідньою губою й не відчував більше нічого, крім прикрої мокроти й бажання втертись. І сорому, так, сорому теж — як коли гімназистом уперше пішов із хлопцями до бурдею і теж тоді проллявся сливе відразу, по кількох незграбних, майже болісних спазмах, а курва, повернувши голову, насмішкувато дивилась на нього через плече одним оком, як курка, крізь фарбовані хною ріденькі пасма, звислі вздовж щік: но цо, мали, юж залатвьони?.. Тоді теж було те саме відчуття порожнечі: і це все?.. В грудях нагадав про себе знайомий біль, і він сполошився й пустив її ноги: на псю маму, теж знайшовся герой аманті!.. Каліка недокладений, тьху. Ще мить — і почув би до неї неприязнь, як до тамтої рудої дівки. Мав я любку, мав я другу, та ще й чотирнайцять — штири дівці, дві жидівці, молодиць п'ятнайцять… Все, кобіто. Язда назад.