Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 29


29
Изменить размер шрифта:

Так само, як і оті сни.

І дивно: від цієї абсолютної, непохитної певности, що розв'язання правильне, я на мить переживаю забутий солодкий післясмак — оте щасливе, переможне розпруження мозкових звивин, яким мене колись були так щедро постачали мої наукові студії і якого ніколи сповна не заступить втіха від вдало вибудуваної комбінації при діловій оборудці, хоч воно ніби трохи й подібне… Нобелівської премії за моє відкриття мені, звичайно, не світить, проте радість від нього в цій хвилині цілком самодостатня: світ піддається поясненню. Зокрема такому: десь у віртуалі поховано велетенський, незміренний — нескінченний, о власне! — архів відзнятих плівок, які хочуть бути переглянутими — а в який саме спосіб, то вже деталі, наразі неістотні. Взагалі, треба визнати, в цій думці є щось заспокійливе. Щось, що обіцяє чоловікові, патетично висловлюючись, шанс на несамотність (Лялюсьчин лексикон!). Типу: свою пам'ять, у повному обсязі, після своєї смерти заповідаю Дарині Гощинській/Адріянові Ватаманюку, потрібне підкреслити… Ну, може, не в повному обсязі, в повному — то все-таки занадто, але навзагал, то чим не ідея для фантастів? Сиплю, бач, ідеями, як ікрою; ранок підвищеної ідеєродности. Підвищеної несучости. Адріян-несучка. Ґаспадін Адріан Ідеєноскій. Ні, краще — Адріян Ідеєродний: майже як імператор. Капєц. Ех, Лялюська!.. Ну держись ти, бориспільський дядьку, будуть тобі зараз дзиґарі з зозулями…

Сам до себе почмихуючи, бо з ким же ще почмихаєш у порожній квартирі, з насолодою втираю в шкіру прохолодну давку шовково-лоскотного «Еґоїст» (афтершейву так і не знайшов!) — тільки-но приїду в офіс, прямо з порога зажадаю в Юлічки, щоб заварила мені подвійне «еспресо»… І вже аж натягши новісіньку, так тому й бути, свіжорозпаковану (бо чистої нема!), хрумку, від Hugo Boss, йоли-пали, сорочку — футболка дядькові може здатись несолідна, що ж, як каже Лялюсьчина мама, один тому час, що й батько в плахті! — і пообскубувавши шви із застряглих після етикеток, вічно-ненависних колючих пластикових обтинків, і самовдоволеним рухом осмикуючи на собі манжети, такий кругом кльовий, хоч відразу на «Сотбі» або до швейцарського банку (ба ні, спочатку на «Сотбі», а вже звідти, з повною калиткою, — до швейцарського банку!), — доганяю, наче післяобідньою відрижкою, уже зовсім простий послідок попередньої думки, простий, як двері в морду — простіше не буває: а чому ж саме я, мамцю моя ріднесенька, чому я?.. Чому той, відстріляний, — хто б він не був — обрав для перегляду своїх перепрілих архівних плівок саме мене — я ж не замовляв цього кіна?..

І, між іншим.

Якщо вже на те пішло.

Хто ж він усе-таки був?..

ЧОРНИЙ ЛІС. ТРАВЕНЬ 1947 Р.

…Отче, вимовив він і хотів повторити: отче, але за другим разом голос його вже не послухався, зійшов на глухий стогін. Хтось світив на нього акумуляторною лямпою, світляний круг гойдався по стіні, по дерев'яному, як у сільській церкві, зрубі, а по той його бік темніла в присмерку священича реверенда, і він зраділо подумав: тато прийшли! — і, як маленький хлопчик, мало не заплакав од розчулення: почувався таким слабим і ніжним, таким розм'яклим од любови і вдячности до тата, що нездужав навіть підвестись, аби поцілувати тата в руку й попросити розгрішення, як давно того хотів: отче, я вбивав людей, ще за німців покинув лічити, скільки впало від моєї руки, я не забув, тату, як Ви мені сказали на прощання, поблагословивши: не осором нас, сину, я був незлим вояком і перед Україною я чистий, відпустіть мені, отче, кровопроливчий гріх, — але тут надійшла гостра й притомна, гейби ножем пороснув, згадка, що тата з мамою вже три роки як вивезено до Сибіру, і він застогнав і заплющив очі — водночас мов навпомацки розрізняючи зусібіч скупчену, тяжко дишучу людську присутність: із важким духом, де до звіриного сопуху тіл домішувався їдкий пах ліків і дезинфекції, із хрипами, мимренням і булькотінням, із здавленим, якимось собачим бухиканням у невидимому дальньому куті, — знагла молодий голос одчайдушно-дзвінко викрикнув із темряви: «Кидай гранату!» — чшшш, зашемрало кудись у той бік заспокійливе, плюснув хвилькою нерозбірливий шепіт, шелеснуло одежею, знявши безпорадно слабенький протяг, і світляний круг щез йому з-під повік, також перемістившись у напрямі вигуку, — а проте мав відчуття, наче панотець у реверенді й далі стоїть у нього в ногах, не рушившися з місця. Ага, от чим пахло ще — хвоєю, або, як казали в цих краях, чатинням: лісом. Сосною. Зруб стіни, як устиг він завважити, коли розплющував очі, теж виглядав свіжим, у плямах живиці. Він був у шпиталику, не в тюрмі.

Був у безпеці — і хтось за нього дбав: ціле тіло було внерухомлене, сповите сливе немовлячою знемогою, мов налите блаженством відпруження — вперше за багато літ. Хтось порався коло нього, поки він був непритомний, і порався на те, щоб зробити йому добре, — та увага до себе, яку відчув з-поза того боку лямпи, також була ласкава і втишлива, опікунча, і чоло пам'ятало делікатний доторк чиєїсь прохолодної долоні. Лежав і зворушено дослухався до солодкого, благодатного спокою в обезвладненому тілі, всміхаючись кожною клітинкою, ніби розвиднений ізсередини, і заледве притримуючи сплющеними повіками гарячу вологу, що наринула до очей: ласка, він був повен ласки, вона текла крізь нього, сочилася з усіх пор, розмиваючи цілу його кволу істоту, пам'ять, минуле, навіть ім'я, — безіменним і безвільним, як новородок у мами в купелі, колихався він серед безберегого світлосяйного океану, звідусіль затоплений любов'ю, умліваючи од святобливого зчудування: звідкіля ж у світі стільки любови, а може, він уже помер, лиш не спостеріг коли, і це він уже в раю?.. Але ж він не встиг висповідатися, хотів — і не здобувся на силі говорити, а його, бачиш ти, таки почули — і розгрішили, і ось воно, значиться, як — бути розгрішеному: останнім зусиллям волі він підпихає засльозені повіки вгору, майже як то сірниками роблять енкаведисти вбитим повстанцям, коли виставляють їхні понівечені тіла напоказ на майданах, — і щасливо вишелещує з очужілих, лоскотливо-важенних губ те єдине і найголовніше, що зараз має сказати: — Дякую, Отче…

Потім океан зненацька скинувся й став перед ним сторч, суцільною золотою стіною до самого неба, по якій він мусив дертися, щоб перевалити потойбіч. Це виявилося неймовірно тяжко, і він не витримав — все обвалилось, і настала темрява.

…Ще згодом по нього прийшли липкі, тягучі сни, і він груз у них, як поверх халяв у болоті під час весняного рейду на Північ. Приходила мама — і лила йому до рота молоко з бутля; молока було забагато, воно заливало ніздрі, і він захлинався й відвертав голову, аж поки не додивився, що то вже не молоко, а вишнівка — гаряча, густа й рубіново-червона, як проти світла… Потім він був у Львові на Сапєги, і з дверей Академічної гімназії йому назустріч маршевим строєм сунули хлопці, а він стояв, приклавши руку до дашка і чекав, коли вони всі перейдуть, щоб собі помарширувати за ними останнім, але не дочекався, бо з лави на нього погукав розсміяний Лодзьо Дарецький: «Ти, дурню один, чого в однострої ходиш, таж совєти кругом!» — «А ви, — спитав він, — вам що, вільно?» — «А нам уже не страшно», — сказав Лодзьо і знову засміявся — задьористо, по-батярськи, як зроду не сміявся за життя, і щойно тут Адріян розгледів поруч із Лодзем «Мирона», який недавно підірвався в бункері під час облави, і «Леґенду», закатованого ще німцями, у ґестапо на Лонцького, і того лікаря-східняка, якого колись пару разів зустрічав в Управі Червоного Хреста, здається, «Ратая», він ще так м'яко, по-полтавському «льокав», мов шовком шив, а цеї зими, переказували, згинув на Закерзонні, коли поляки закидали гранатами шпиталик у Карпатах, — то марширували по Сапєги самі мертві, які за життя й не стрічалися між собою, одних він упізнавав, інших ні, і тільки й потрапив, що безпорадно спитатися в них усіх на гурт: «Куди ж ви йдете?..» — «До святого Юра, — відповів хтось, чи не той-таки Лодзьо, — молитися за Україну, а ти давай доганяй, не барися тут!..» Це прозвучало як докір, і він образився, хотів бігти за ними, але щось його не пускало, тримаючи ззаду, — виявилося, що то оберштурмбанфюрер Віллі Вірзінґ власною особою, кабаняча туша з різницькою щелепою, тільки вже не в ґестапівському однострої, а в енкаведистському, зі здоровенними нараменниками, з яких кліпали, замість зірок, живі людські очі, і невидимий голос пояснив Адріянові, що то очі, вирвані Вірзінґом в українських політв'язнів, а Вірзінґ дражнився, кривлявся і шкірився до нього: «А що, не вбив мене, не вбив?..», — він обурився й став пояснювати, що пробував же, двічі, а що обидва рази не вдалося, то не з його вини: за першим разом Вірзінґ поїхав чомусь іншою дорогою, якою перед тим ніколи не їздив, за другим теж щось перешкодило, — «Ну то спробуй ще раз», — порадив той, хто був Вірзінґом, — і він розплющив очі, як од поштовху: над ним коливалося в тьмяно-жовтому світлі каганця, то зближаючись, то віддаляючись, жіноче обличчя.