Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 22

ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…

…І нараз нізвідки наринула хвиля жару й навально забухало в скронях — дарма що тіло заведено продовжувало свій рух уперед, у розгонистому ритмі нечутної маршової. В устах пересохло, і він на ходу по-риб'ячи зіпнув ротом, ловлячись губами за повітря — бо більше не мав за що.

Не був то сиґнал прямої небезпеки — щось інше манячило попереду, невідворотно зближаючись до трамвайного пристанку з протилежної сторони, скорочуючи між ними відстань, — щось, чого не могло там бути; не мусило бути. Щось, чия присутність при сьогоднішній акції атентату над комендантом польської поліції була цілковито непомисленна — просто, несумісна за групою крови.

Вже впізнав, але ще не йняв віри: кров опиралася, опиралися всі, роками набуті й перевірені, підпільницькі інстинкти, що робили його невразливим. Спогад, прошивши навиліт крізь усі ті роки, одним спалахом узневажнив усе, що в них було, немов перекинув його навзнак у враз віджилому часі: оркестра грає танґо — «я — мам — час, я почекам, може знайдзєш лєпшеґо, пуйдзь пшеко-най сє» — і запах дівочого білявого волосся в електричному світлі, запаморочливий, білявий запах, гостра мука невимовної ніжности, од якої все всередині перетворюється на квітку, розпускається ворушкими, лоскотливими пелюстками (і водночас нав'язливий острах, чи не війне, бува, від нього на неї духом його поту і чи це її не збридить, таку субтильну й делікатну, що хіба квітами їй би й розсипався під ноги…), — це вдарило в груди з такою ж силою, як перед хвилею куля з його руки — в груди засудженого Організацією на смерть катюги-поліцая: мовби його, «Звіря», наздогнав і перебіг посеред вулиці власний постріл, і він ослаб і обм'як, і зараз почне завалюватися, як і тамтой, — і так додивиться зараз усе, чого на Сербській не встиг додивитись… Чи не найбільшою несподіванкою була власне ця несамовито яскрава, відчутна й дотикальна реальність спогаду, так підступно вихопленого живісіньким із хтозна-яких закамарків минулого, що його він безтурботно мав був за ампутоване, — подібно в дитинстві, вдома на плебанії, вражали серед зими своєю лискучою круглобокою гладкістю яблука, вийняті з льоху, де зберігалися в соломі, — яким дивом заховували вони ту гладкість, той глибокий, гіркавий віддих осіннього саду?.. Він не завалився, його й далі владно несло наперед, забиваючи памороки невхильним скороченням відстані, — а його минуле відтерпало в ньому шар за шаром із божевільною швидкістю, і, ніби в передсмертну — чи вже посмертну? — мить, бачив себе збоку: з усіх перехожих на середмісті цієї вранішньої години він був найвразливіший — відкрита рухома ціль. Повільна, мокра зяюча рана.

ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…

(Я називаюся — Адріян Ортинський.) Був щасливий.

Виразно бачив мокрі кругляки бруківки, і просмужок ожеледі на краю хідника, і блискучі трамвайні рейки. Бачив навпроти себе, щокрок усе ближче, два дівочі личка: одне, Нусине, мов примерхле, а друге — так, він знав, був попереджений, що дівчат буде дві, що Нуся приведе з собою товаришку, о Господи, хто ж би то міг подумати!.. — друге палахтить йому в очу, як сліпуча пляма після погляду на сонце, — рис не розрізнити, але він і не мусить бачити, щоб знати — цілою істотою, всім своїм життям водночас: це Вона.

Вона.

ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…

Я — мам — час, я почекам… (Грає оркестра, кружляють пари.) Як довго він, виявляється, чекав — чекав усі ці роки, сам того не відаючи, — ну от і дочекався.

Ближче. Ще ближче. (Ще мить — і рука в руці…) Його зовсім не дивує, що зненацька пішов сніг, — хтось там нагорі підстеріг хвилину, дав знак — і закружляли в повітрі білі платки, осідаючи їй на волоссі, на золотавих кучерях із-під беретика, на вмить заволохатілих (посивілих!) віях. (Її вії. Її вуста.)

Десь на задньому плані витикається, мов із чужої голови пересаджена, сторожка півдумка, що сніг, то зле, — коли бігтиму парком, знати буде сліди, — але глибше дістатись йому до свідомости щось такого зараз не має сили. Впізнала чи ні?.. Засніжена. Всміхнена. Спокійна. Снігова королева — так він назвав її того вечора, коли відпроваджував додому, до професорської колонії на Круп'ярській, її високі шнуровані ботики лишали на снігу такі крихітні, сливе діточі сліди, він указував їй на те, а вона поблажливо, трошечки кокетливо посміювалась — та що ви, пане Адріяне, нога як нога, — але ж прошу порівняти, панно Гелю, — приділявся й упечатував свою ведмежу лабищу поряд із її делікатним слідочком, що темнів на снігу, мов квіткова пелюстка (з манюнім пуп'янком обцасика внизу), гейби боронячи його в такий спосіб від можливого чужого ока, ослоняючи своєю зримо втоптаною присутністю, — прошу подивитися, прошу! — раз, і вдруге, і так цілу дорогу: бачити відбитки їхніх ніг поруч, знову й знову, було невситимим блаженством, наче доторкатися до неї в якийсь особливий, інтимний спосіб, і коли вона вже майже злякано випурхнула, вихопила від нього руку під самим ґанком і сховалася в свою фортецю з башточками, свою великопанську професорську віллу, обсаджену невидними поночі, мов залягли десь там у глибині на чатах, родичами й покоївками (вхідні двері рипнули так, ніби густий баритон протягло здивувався: «О-о-о!»), він лишився стояти перед брамою на тому самому місці, де вона його покинула, цілком не розуміючи, куди ж тепер має йти — і пощо?.. Перед ним темніла, втікаючи по біло опушених східцях, дрібна низка вимережаних її ботиками пелюсток і уривалася перед дверми, як і його думка, потім на другому поверсі засвітилося вікно, на фіранці з'явилась, гойднувшись, її тінь і разом виповнила його новою хвилею радости, — і він довго стояв, не відводячи погляду од того золотосяйного, мов образ у церкві, високого вікна, де, як на кіноекрані, рухалась її тінь, — відходила, то знову виринала, раз була завмерла, аж йому здалося, ніби дивиться на нього, припавши до шиби, і він, сливе горячковим нападом уражений, нестримно лепетав до неї найнестямніші слова й сміявся собі під носа, зовсім не відчуваючи холоду; згодом вікно погасло, і він не відразу збагнув, що це значить — вона лягла спати, — бурмотів сам до себе, хитаючи головою й тихенько посміюючись, ніби колисав її сплячу на руках, ніби отримав таким чином новий доказ її неймовірної близькости, знак, що вони двоє належать до себе: вона спить нагорі, в себе в покоїку, і на білих сходах темніє крізь ніч разочок її слідів, і він тому свідком, — і так, п'яний од щастя, він і протовкся перед брамою, охоронцем при її слідах, до самого світа, — зовсім не пам'ятаючи, коли і як дістався додому.

І найдивніше — навіть тоді не застудився.

Те, що вона йшла тепер тою самою плавкою, найславнішими львівськими аранжерами поставленою ходою (тільки ноги, мої пані! рухаються тільки ноги!) через трамвайний пристанок, опліч із Нусею, його постійною зв'язковою, і несла йому назустріч той свій спокійний, недосяжний усміх, наче осібне джерело світла серед листопадового міського пейзажу, було майже рівно тому, як коли би небеса зненацька обвалилися — обвалилися, а він і не здивувався. Сніг падав і ширив довкруги запах її волосся — запаморочливо ніжний, вогкий білявий запах; одна сніжинка сіла йому на губи, і від цього легенького, діткливого — на самих кінчиках нервів — цілунку губи йому нарешті розпливаються в давнозабутій, тодішній нічній усмішці — блаженно-глупій, несамовладній, подібно як м'язи скорочуються під ударом лікарського молоточка, — і, замість подати знак їм обом, що все гаразд, що завдання він виконав і все відбувається згідно дорученого плану, Адріян Ортинський видихає, також несамовладно — як останній ідіот, як зелений новак, до лиха, зелений як рута:

— Гельця…

І мов прокидається на звук власного голосу.

ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…

— Панство себе знають?

Це Нуся, звідкілясь ізбоку, мало не з-під пахви, такий невеличкий курдуплик, і завжди з неї, коли хвилюється, лізуть ці фальшиві польські конструкції — свого часу закінчувала, хвалилася, польську ґімназію Стшалковскєй, справді диво дивне, як то вони не зуміли викувати там із неї доброго гарту польської шовіністки, га?.. Ах, Нусю, Нусічко, золоте з тебе дівча, — зненацька його з головою накриває буйна, хижа веселість, замашна аж п'яна, подібна до тої, що вибухає під час бойової операції й пре тобою наперед, рветься з грудей співом, і реготом, і сороміцькими криками (раз мусив відстрілюватись утікаючи прохідними дворами, балкончиками й стрихами, а в голові гриміло заклично, чисто тобі в корчмі до танцю: ой що ж то я у Львові находився! ой що ж то я у Львові надивився! — вжик, вжик, одна куля черконула по блясі, і немов бубон зареготав, і скрипочка заверещала вже в геть знавіснілому темпі, presto [3], presto: си-дить-ба-ба на баль-ко-ні, розстави-ла но-ги-го-лі, і стиии-дно, і виии-дно, як холє-ра! — гага, а що, пся мать, не вцілив?!) — його розпирає, його достоту підносить над землею, зараз він міг би заввиграшки, як казковий велетень, ухопити на руки обох дівчат, а ногами розкидати навсібіч цю пастку часу, що знову збігся, замкнувся круг них, тепер уже всіх трьох, в одиноку приступну їм реальність, якої — ні обійти, ні об'їхати: труп на Сербській, пістолет у портфелі, портфель у них на руках, і вже зараз, от туй-туй, поліцаї почнуть прочісувати місто, коли вже не почали, — цокає, цокає кров у жилах, відлічуючи секунди, і в цьому мішку їх зав'язано — разом: якимось невидимим і незбагненним гігантським маґнетом Її прибило до нього і втисло йому в груди, і танець їхній не скінчиться, допоки грає оркестра…