Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 109

— А всі, хто живе в цій країні, в цю гру, по-твоєму, не входять? Своєї власної волі у нас нема?

— А де вона в населення є, Дарино? В якій країні? Чи ти теж віриш у ту байду, ніби історію творить народ? Не будь смішна, ми ж не в дев'ятнадцятому столітті! Сімдесят відсотків людей, за статистикою, взагалі не знають, що таке власна думка, а тільки повторюють те, що чули. Народ дурний, Дарино. Так завжди було, є і буде. Народ хавае те, що йому подають. А ти належиш до тих привілейованих, хто має змогу йому подавати. Тож цінуй це, будь ласочка.

Він швидко, змовницьки примружується, — і знову цей промельк, як тінь на поверхні води (а я під водою, я цілий час під водою, якими ж зябрами я дихаю?..), — і спалах безглуздої надії: а що, коли це він подає мені знак (перед ким, перед якою третьою стороною чи спостережною камерою?..), — знак, що все це не всерйоз, що він мене розігрує, щоб я не вірила жодному його слову?.. «Не вір нікому, і ніхто тебе не зрадить» — чи це він таке казав? (Коли?..) Але він, навпаки, поважніє:

— Так що серйозні гроші, Дарино, в нас поки що готова вкладати тільки Росія. Така реальність.

Подумки струшую з себе воду (бризки холонуть під шкірою…):

— Зарубіжні фахівці, про яких ти згадував, — це російські?

— А яка тобі різниця? — стенає він плечима. — Я тобі пропоную найцікавішу роботу, яку може мати творча людина, і якраз по твоєму профілю: береш чорну конячку, вважай, Васю з бензоколонки, неважно, кого, про це потім… Береш — і робиш із нього героя! Лідера! Культового персонажа зі своїм міфом — яким той міф буде, то вже самі вирішите… колективно, брейн-штурмом… Свого власного героя ліпиш, як Господь Бог із глини, прикинь! І таким, яким ти його зробиш, той Вася й лишиться в пам'яті народній. Це ж як новий вид мистецтва! І до того ж, наймасовіший — навіть кіно не зрівняється…

Таки недарма він майже чотири роки прожив із художницею.

(…Мистецтво, казала Влада, сучасне мистецтво — це перш за все творення своєї загороди, окремого виставкового простору, в який, що не внеси, хоч би й унітаза, — все вважатиметься мистецьким твором: сучасна цивілізація відгородила митцям нішу, де ми можемо безкарно бавитися, випускаючи пару, але вже нічого не можемо звідти змінити в заведеному способі бачення речей…)

— Це не мистецтво, Вадиме. Мистецтво — це те, за що не платять.

— Теж сказала! — Вадим аж відкидається на спинку стільця. — А як Леонардо да Вінчі Сикстинську капелу розписував? Що, задурно?

— Мікеланджело.

— Що?

— Не Леонардо, а Мікеланджело. Це ти з «Кодом да Вінчі» сплутав.

— Ну, Мікеланджело, яка різниця!..

— З точки зору замовника, жодної. Ту саму роботу міг би виконати й хтось інший. Платили ж за канонічно виконаний розпис, і не більше. А та повітряна легкість у розписі, од якої тебе пре, і сам не знаєш, чому, — то вже бонус, її там могло й не бути. Мистецтво завжди бонус. По цьому його і впізнають.

— Дай спокій, — Вадим явно роздратований цим з'їздом з теми кудись на манівці. — Просто, інша епоха, то інші й замовлення були. А церква — то теж управлінська корпорація, і на той час, між іншим, найпотужніша… Дивись на це ширше, Дарино! Всі ж люди цим займаються, не тільки політики, — всі стараються зліпити з свого життя якусь леґенду, хоч би тільки для дітей і внуків. Просто, не в кожного є можливість робити це професійно — на те вже треба грошей…

…І знову сплеск, і знов я під водою… Чому мені ніколи не спадало на думку бачити це так, як він каже? Адьчин професор у «Купідоні», стара поетеса, що гордо трусила переді мною фарбованими кучерями, — невдахи, аматори, в яких просто не було грошей, і вони старались підкупити мене чим мали — поріділими кучерями, плітками, брехнями, облупленим блиском зношених фальшивих репутацій… І ще, і ще — юрби випадкових облич сиплються з пам'яти, як із прочинених дверцят переповненої шафи: начальники різних мастей, адміністратори, директори, князьки місцевого розливу, що ритуально вітали мене — телебачення приїхало! — в своїх кабінетах, кадр за кадром блікає в згадці, як на кінохроніці військового параду: ділові чоловічі костюми — сірий, темно-сірий, чорний у смужку, сірий у сосонку, — енергійно підводяться з-за столу, обкладеного гронами телефонів, мах — встали, мах — сіли, приймальна машенька вносить каву, один такий твід зі шкіряними латками на ліктях і досі мені надзвонює, запрошуючи повечеряти разом, — і, по недовгому вступі, кожен зводить мову на свій у-щось-там ґрандіозний внесок, надуває себе переді мною, як кульку, що от-от злетить у повітря, лови! — крутиться на всі боки вихилясом, демонструючи товар, бери! — а ще честолюбці, невизнані генії, винахідники вічних двигунів і жертви якихсь неймовірно-детективних інтриґ, котрі доривалися до мого бідного вуха з запевненнями, що саме їхня історія прославить мене на ввесь світ (порода, яка, на щастя, з поширенням інтернету дружно рвонула туди, як у дірку в пробитій дамбі), — Господи, скільки ж народу за роки роботи на ТБ обтанцьовувало мене звідусіль, як дикуни ідола, з бубнами, з криками, з квітами, з тостами, щоб я взялася ліпити з них тих уявних героїв, якими вони хотіли лишитися в пам'яті народній!.. Наче зірвані з орбіт якимсь гігантським вибухом електрони, всі ці люди, навіть коли їм вдавалося нагріти собі цілком пристойне житейське місце, цілий час тліли в таємному переконанні, що насправді те місце не їхнє, а їм чомусь належиться якесь інше, неймовірне й яскраве життя, яке їм чи то хтось одібрав, чи ніхто, крім них, іще не розгледів, — і тому треба апостола, пропаґандиста, скульптора від мас-медій, який допоможе виявити в нефоремнім місиві їхніх біографій обриси захованого шедевра і, стесавши все зайве, виставить на люди так, що всі ахнуть…

Вони роїлися круг мене завжди, ці відірвані електрони, що прагли стати симулякрами, тільки я сприймала їхню присутність як неминучі виробничі видатки — як зворотний бік Місяця, темну тінь, котру тягне за собою по життю всяка професія: от у журналістиці вона така, що вдієш… І тепер, коли центр рівноваги в мені самій пересунувся під Вадимовим натиском на ту другу, темну сторону, я вперше бачу крупним планом, зблизька, ЯК вони всі, ціла армія їх із Вадимом укупі, бачать собі журналістику — і виходить, що то не була тінь, а це й є моя професія, її суть, голе, тверде ядро, обтесане від усіх сторонніх нашарувань: реклама.

НЕ інформація. Не збір і поширення інформації, котра допомагає людям виробляти власний погляд на речі, як я досі вважала. (Студентам на журфаці, на питання, що було для мене зразком у журналістиці, незмінно казала, в здивовано-непорозумілі мордашки, — бо їх, бідачок, вчать на інших, гламурніших зразках: «Український вісник» Чорновола — хімічно чистішої журналістики не знаю!) А на ділі мої ефіри проходять по тому самому розряду, що й рекламні паузи: я — рекламщиця; я рекламую людей. Хтось рекламує пиво й прокладки з крильцями, а я рекламую людей. Ліплю з них красиво впаковані леґенди. Така спеціалізація.

От і всі діла, як каже Вадим.

Що-що?

Двадцять п'ять штук зелених, каже Вадим. На місяць. До кінця виборчої кампанії. І дивиться на мене, змруживши очі (якого вони в нього кольору?).

Значить, я дуже добре вмію рекламувати людей. І контролювати своє обличчя на камеру я також умію: на моєму обличчі він нічого не прочитає.

Здається, він трохи розчарований.

«Hotel California» добігає кінця: останні акорди. В голові дзвенить, аж м'язи відлунюють болем у цілому тілі. А всередині пустота: страх зник. Дивна річ — цей тайм, якщо порівнювати з тим першим, у шефовому кабінеті, я сприймаю непорівнянно спокійніше, — так, наче все це відбувається не зі мною. Мої реакції радше фізіологічні — біль, нудота, — але емоційно якісь вимкнені: мовби цілий тягар розмови взяло на себе тіло, а сама я в тому участи не беру. Як уві сні.

Стоп. В якому це сні так було?..

Пауза затягується (рекламна пауза, нічим не заповнена, екран горить порожняком, і чиїсь грошики вилітають в трубу, поки спливає проплачений ефірний час: ЦОК… ЦОК… ЦОК…).