Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 58

Ах, Салонікі! — весело вигукнув він, а потім проспівав першу фразу пісеньки, яку склали про греків самі ж есесівці: — «Салонікі екстраприма, Салонікі, екстра - гут!»

І після цього, підстрибнувши, наступив чоботом на горло греку. Зепп те ж саме вчинив з другим греком. Обидві жертви не встигли навіть крикнути... Володя виразно почув глухий хруст зламаних шийних хребців і мало не знепритомнів. Він затамував подих, заплющив очі і не поворухнувся навіть тоді, коли довгі поли есесівської шинелі, черкнули його по обличчю, коли Боксер наступив чоботом йому на руку. І знову смерть обминула Володю — лише обпекла своїм холодним подихом...

Колона вирушила у табір. Останні сотні несли на руках мертвих, а разом з ними — й ще живого Володю, який уже не мав сил рухатись...

6

Замордованих і померлих на роботі в’язнів носили у табір по черзі то одна, то друга арбайтскоманда в хвості загальної колони після закінчення робочого дня. У есесівців усе робилося за чітким, давно заведеним і непорушним розпорядком. В усіх таборах колони в’язнів на марші були вишикувані п’ятірками — для зручності перераховування і конвоювання. Мертвих же переносили з таким розрахунком, щоб теж були п’ятірки: четверо живих несли за руки і ноги п’ятого — мертвого. Це були своєрідні живі катафалки. Інколи, дивлячись на них, Володя думав: «Невже й мені судилося попасти на «катафалк»? І ось тепер таки довелося.

Четверо незнайомих в’язнів несли його в колоні «катафалків». Він уже змирився з тим, що це — кінець, хоч слабенька надія ще жевріла «З трупарні мене заберуть»,— тріпотіла відчайна думка. Більше ні про що він не думав. Але ж чи пощастить друзям витягти його із трупарні? Попереду і позаду пливло багато таких «катафалків», а зовсім поруч несли щойно задушених греків. їхні тіла ще не встигли охолонути і задубіти, а шийні хребці поламані, тому звисаючі голови похитувалися в такт крокам носіїв, і здавалося, що греки ще живі. Володі все ще вчувався хруст зламаних хребців, йому стало моторошно. Він заплющив очі і більше не дивився ні на мертвих греків, ні на інші «катафалки».

Біля табірної брами начальник конвою здавав охороні табору приведених з роботи в’язнів і вів свою конвойну команду в есесівське містечко на відпочинок. Так робилося завжди, але тільки не при Боксерові. Цей виконував свої службові обов’язки з особливим заповзяттям. Як тільки колона «катафалків» почала втягуватися в табір, він побіг уперед, розставив ланцюг есесівців від воріт до трупарні, а сам кинувся в приміщення, знаючи, що серед мертвих можуть виявитися й живі. Полювання на «симулянтів» для Боксера було справжньою насолодою, і він не хотів її втрачати. В’язні, котрі несли Володю, здогадалися, що він ще живий, але віднести його в барак не змогли, бо проскочити ланцюг поставлених Боксером есесівців було неможливо. Тому й понесли хлопця в трупарню. Тут під стіною уже стояв Боксер, як мисливець у засідці, і пильно оглядав тих, кого сюди вносили. Носії кинули Володю в купу трупів, а самі хутко щезли.

Незважаючи на холоднечу, в трупарні висів густий, стійкий, нудотний сморід мертвечини. Був вечір, табір окутався сизими сутінками, і тому електричне світло в трупарні здалося надто яскравим. Вражало безладне нагромадження товстих, як колоди, опухлих і брезклих або ж тонких, як жердини, ніг, потворно перекошені лиця з широко відкритими осклілими очима, дистрофічні руки, судорожно покорчені пальці, що немовби намагалися за щось ухопитися в останній конвульсивній спробі утриматися в житті... Замучені, вбиті, розтерзані були звалені в безладну хаотичну купу на цементній долівці трупарні. По них бігали великі, жирні щури, моторошно попискуючи. Не встиг Володя отямитися, як був завалений трупами. Він задихався під купою мертвих тіл. Ціною нелюдських зусиль йому вдалося трохи вивільнити голову, щоб не задушитися.

Колона «катафалків», покваплена есесівцями, розвантажилася швидко. Трупи були звалені в купу, а ті, що несли їх, постаралися якнайшвидше покинути це страшне місце. В трупарні залишився один Боксер. Краєм ока Володя бачив його лице: було незворушне, холодне, губи щільно стиснуті, а білуваті очі горіли нездоровим блиском наркомана. Ті очі пильно дивилися на нерухому купу трупів, а Володі здавалося, що вони дивляться лише на нього. Юнак не знав, для чого тут стоїть Боксер. А той ніби застиг на місці і щось хижо вичікував. Володя весь напружився.

Через відчинені двері було чути, як шумить вітер у Явожницькому лісі. Десь за бараком лишилися Жора, друзі-підпільники... «Невже загину?!» — кричала кожна клітина змученого тіла. Величезним зусиллям Володя стиснув неслухняні зуби, щоб не цокотіли, і перетворився на слух: знадвору долинали звуки, схожі на скрипіння санного полоззя — то гольцшугами місили сніг в’язні, розходячись по бараках. Звуки віддалялися й затихали. Хотілося кричати, кликати на допомогу, але Володя навіть не поворухнувся. Важко дихати, в скронях гупає кров, у горлі сухо й гаряче, а в грудях пече вогнем. Боляче ковтати гидкий, нудотний сморід, відчувати, як давить на тебе з усіх боків купа мерців. Та ще страшніші, ніж людські трупи, живі щури. Один з них повільно проповз, підозріло принюхуючись, по обличчю Володі, і в хлопця від жаху закостричилося волосся. Однак він не скрикнув, не здригнувся, а лише завмер, ще сильніше зціпивши зуби.

Боксер недаремно стояв і спостерігав. Серед трупів хтось, іще живий, раптом застогнав, неначе прокинувшись від наркозу, і заворушився, почав виповзати. Боксер спритно змахнув рукою, матово зблиснув парабелум. Гучно пролунав у порожньому бараці цей несподіваний постріл, розпачливо зойкнув поранений в’язень. Відразу ж прогриміло ще два постріли — і стогін обірвався.

Тепер Боксер почав цілитись в іншого, який, мабуть, теж подавав ознаки життя. Усе це бачив Володя, і в нього промайнула гарячкова думка: «Перестріляє всіх...» І ледве стримав готовий вирватись крик. Володю трусило, зуби нестримно цокотіли — здавалось, холод проникає в саме серце. Сполохані пострілами, забігали, заметушилися щури, шастаючи поміж трупів, і гуркіт пострілів знову наповнив трупарню. Володя знемагав від напруження і страху, задихаючись під купою мертвих тіл. Але зараз саме трупи захищали його від куль Боксера, який стріляв по щурах, як по чудових рухливих мішенях. Він розрядив уже три обойми і вставив четверту, але в цей час знадвору його голосно покликали есесівці: захопившись стріляниною, Боксер затримував усю конвойну команду.

І він пішов, навіть не зачинивши за собою двері.

Як тільки зник Боксер, Володя зробив відчайдушну спробу вилізти з-під трупів. Проте мертві тіла цупко тримали його в полоні, не пускали із мертвих, холодних обіймів, бо дивовижно сплуталися, немов кореневища в купу звалених пеньків. «Все, не вилізу»,— кволо подумав Володя. Настала критична хвилина. І саме в цю мить до трупарні влетів Жора, а за ним — Петро, дядя Вася і Яша Фуксман.

Орлятко! — тривожно крикнув Жора.

Я тут,— простогнав, задихаючись, Володя.

Рятівники-побратими швидко розкидали мертвих, витягли напівживого Володю й поставили на ноги, тримаючи його під пахви.

Чи є тут живі? — голосно запитав Жора на увесь барак.

Трупарня відповіла могильною тишею. Не можна було втрачати ні хвилини.

Перебирай ногами, роби вигляд, що йдеш! — наказав Жора, поплескавши Володю долонею по обличчю, щоб той швидше отямився...

Останнім виходив Яша Фуксман. Він схопив під стіною мітлу, кілька разів махнув нею на порозі, нібито підмітаючи, затим поставив мітлу на місце, вимкнув у трупарні світло, з гуркотом зачинив двері й голосно, удавано спокійно сказав по-німецьки: «Порядок!» Ця маскарадна витівка була адресована вартовому на вежі — на всяк випадок. Однак вартового трупарня не цікавила, і сміливці хутко розчинилися в табірних сутінках.

Придибали до якогось барака, зупинилися біля глухої стіни, щоб передихнути. Володя кілька разів глибоко набрав у легені морозного повітря, щоб очиститись від вбивчого трупного смороду. Вій остаточно отямився й зрозумів, що знову повернувся в цей жахливий світ. Для чого? Але поруч були дорогі побратими, і хлопець враз заридав...