Жорстокий ліс - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 14

Він швиргонув батога в бричку, Грицько збагнув, що головні неприємності вже позаду, непомітно підморгнув Андрійкові, та одразу обличчя його знов набрало жалісного вигляду, в очах навіть з'явилися сльози — попрошкував до хати згорбившись.

— Мені бігме погано зробилося, коли побачила його в коморі! — докинула ще жару у вогонь тітка Ганна. Вона замкнула двері комори і, недобре зиркнувши на племінника, наче він був винний в усіх її неприємностях, почимчикувала до кухні.

Андрій почав розпрягати коня, та одразу кинув. На серці було неспокійно. Прислухався — голоси доносилися з кімнати, вікна якої виходили на вулицю і майже завжди були зачинені. Андрій повагався лише секунду, переліз через бильця веранди і пробіг до коридора. Став за дверима, прислухався.

— Я вже просив вас, — почув сльозливий голос Грицька, — щоби дістали вівчарку. А оті Демчуки десь злапали пса і хочуть за нього два кіла сала. Я й подумав…

— Подумав… подумав… — сердито забуркотів старий Жмудь. — А того не збагнув, що вони усі в нас ось де! — Андрій уявив, як Северин Романович стиснув свого величезного кулака. — Самі б привели того пса, та й ще дякували!

— Звідки я знаю?

— Ти син ґазди й мусиш це знати. Голоті сало носити… За одне це тебе канчуками нагодувати треба!

— Вже й канчуками! — в голосі Грицька з'явилася зухвалість. — Тільки й чуєш…

Северин Романович позіхнув.

— Хвали бога, що притомився я. А то б почастував.

— Скажіть матері, щоб дала сала.

— А може, твої Демчуки воліють ще домашньої ковбаси? Чи шинки копченої?

Це було мовлено з таким сарказмом, що Грицько, певно, відразу усвідомив марноту своїх сподівань. Та все ж не здався:

— Тоді накажіть Демчукам, щоб віддали мені вівчарку.

— Ти бачив того пса?

— Андрій казав — гарний.

— Андрій казав, Андрій зробив… Сам, питаю, бачив?

— Та ні. Вони його в рибальській хижі замкнули.

— Піди подивись.

— Я з ними побився, не покажуть.

— Чого бився?

— Та малий зірку не хотів показувати.

— Зірку? — здивувався Северин Романович. — Яку зірку?

— Знайшов, каже. Звичайна зірка, червоноармійська.

Пружини дивана, на якому сидів Северин Романович, голосно застогнали.

— Сам бачив її?

— Бачив, то й що? Така сама, яку ви відняли колись у мене.

На кілька секунд запала мовчанка.

— Справді, міг знайти, — зітхнув нарешті Северин Романович. Помовчав і запитав: — А зірка та яка?

— Червоноармійська, кажу…

— Не те питаю. Ну, видно, що в лісі лежала? Заіржавіла чи почорніла?

Андрій сперся плечем на стінку, бо коліна зрадницьки затремтіли.

— Я й сам подумав, чому нова зірка? — почув Грицькову відповідь.

Знову застогнали пружини дивана.

— Може, він її пісочком відчистив? — висловив припущення Северин Романович.

— Не все одно… — зітхнув Грицько. — Я вам про пса, а ви — зірка…

— Ану, помовч! — наказав Северин Романович. По хвилі запитав: — Не бачив — хижу замкнуто?

— Та висить замок.

— Не заходив всередину?

— Я ж казав — побився з ними. А що?

— Чужих людей поблизу не бачив? Вояків совітських?

— Де ж їм тут взятися?

— Бачив, що вуйко Кирило вранці приїжджав? Німці совітських розвідників ловлять.

– І ви гадаєте?..

— Нічого я не гадаю. Підозріло тільки — зірка ота…

— Слухайте, — швидко мовив Грицько, — а Пилип ще клунок ніс. Півхлібини і огірки… Сам бачив, розсипав він.

Диванні пружини знову застогнали.

— Ану, поклич Андрія, — наказав Северин Романович, та одразу позадкував: — Хоча, не треба. Бери коня, мерщій скачи до Грабового.

Андрій обережно висковзнув з коридора. Попід стіною спіжарні перебіг до брички, почав розпрягати коня.

«Що ж робити? — міркував схвильовано. — Вуйко спершу хотів послати до Коршуна мене, та передумав. Невже не довіряє? Адже ж вночі посилав…» — не встиг щось вирішити, як Северин Романович гукнув з веранди:

– І досі Сірка не випряг?

— Та я, вуйку, стайню закінчував прибирати, щоб коня вже на чисте, завести.

— Засідлай Грицькові вороного.

— Куди це він проти ночі? — якомога байдужіше запитав Андрій. — Кінь гарячий і темряви боїться.

— Сам знаю, чого боїться, чого ні…

— Зараз, тільки випряжу Сірка.

— Сам випряжу. — Северин Романович спустився з веранди. Мало не одразу за ним вискочив Грицько, одягнений у парусинову куртку.

— Ти куди? — запитав Андрій. Хлопець зробив утаємничене обличчя.

— Справи, — одповів невизначено.

— Вівчарку вже завтра подивимось? — запитав Андрій.

Северин Романович кинув розпрягати Сірка. Приступив до племінника.

— Ти сам пса бачив?

Андрій знизав плечима.

— Гарний собака, вівчарка…

— Сам бачив, питаю?

Андрій одразу прийняв рішення: «Якщо скажу, що бачив на власні очі, можливо, повірять, підуть дивитися, а там будь що буде — можна замкнути обох у хижі, протримати до вечора…»

— Чом не бачив, показували…

– І до хижі заходив?

— Звичайно.

— Нікого там не було?

— Хто ж може бути?

Северин Романович перезирнувся з Грицьком. Видно, тверді Андрієві відповіді похитнули його рішучість.

— А на горищі? — запитав Грицько.

– І на горищі нікого.

— Звідки знаєш? — втупився в нього уважним поглядом Северин Романович.

Андрій завагався лише на мить, та Жмудь уже запідозрив племінника. Ніяк не виказав сумніву, навіть рукою махнув байдуже.

— Як чоловіка щось штрикне, — мовив спокійно, — то він сам не свій робиться. Хай йому грець тому псові — завтра подивимось. Виводь вороного, — наказав Андрієві.—А ти не жени, — повернувся до сина, — переночуєш у Заозерному, сьогодні не вертайся, кінь і справді темряви боїться. Скажеш Іванові Йосиповичу, що я завтра навідаюсь.

Андрій зрозумів, що все це мовиться про людське око — либонь, Северин Романович підморгує зараз синові, мовляв, Андрій напевно змовився з Демчуками і слід задурити йому голову…

Грицько відповів упевнено:

— Я все зроблю, але ж завтра треба того пса…

— Буде твій, — пообіцяв Северин Романович.

Грицько скочив на коня, Северин Романович пішов одчиняти ворота, а Андрій стояв і дивився, як виграє вороний.

Жеребець добрячий, він доскочить до Грабового за півгодини, ще чверть години чи хвилин десять, поки Коршун збере своїх вояків, хвилин сорок на зворотний шлях — коні в них не такі добрі, — всього через годину й двадцять хвилин будуть тут, нехай через півтори години…

Негайно треба діяти, але як?

Северин Романович обізвався від воріт:

— Чого гав ловиш? Заводь Сірка до стайні, зараз я води принесу. А потім поїмо й бричку лагодити треба. Заднє ліве колесо ледь тримається.

«Він стежитиме за мною й не відпускатиме ні на крок, — майнула думка. — Але за будь-яку ціну треба попередити розвідників. Правда, додому тоді не буде вороття… Нехай так… Попрошу розвідників, щоб узяли з собою…»

Андрій метнувся до клуні, дістав із схованки автомат. Загорнув у ватянку разом із запасним ріжком.

Северин Романович витягав воду й виливав у довгі дерев'яні нецьки. Побачивши Андрія, наказав:

— Заводь коня.

— Зараз, лише поводжу трохи.

— Гаразд, — згодився.

Андрій взяв Сірка за вуздечку. Йшов трохи збоку, щоб кінь затуляв його од дядька. Розчинив хвіртку. Клямка брязнула, Северин Романович озирнувся, крикнув щось, та Андрій уже не чув. Скочив на Сірка, вдарив голими п'ятами в боки, пустив коня чвалом — встиг побачити, що вуйко вискочив на вулицю й грозить йому обома кулаками.

Попереду зблиснуло озеро. Андрій натягнув повід, осаджуючи коня біля Демчукового залишавілого паркану.

— Вуйку Антон! — гукнув.

Демчук визирнув з-за сарая — у білих домотканих штанях, такій же сорочці навипуск. Тримав сокиру й дивився невдоволено, видно, хлопець одірвав його од термінової роботи.