Катастрофа в раю. - Лигостов Вильям - Страница 17

Наша розмова, а надто Раїн сміх привернули увагу персоналу лікарні; В двері постукали, увійшов хірург. Він низенько вклонився і; поборовши ніяковість, зауважив:

- Після операції, мої володарі, треба поводитися спокійно. Як не прикро, а присутність прекрасної володарки... м-м... як вам сказати... небажана.

Раїса капризно скривила губи, але я очима дав зрозуміти їй: треба скоритись. Вона слухняно підвелася з стільця,

- До побачення, Гришо, до скорої зустрічі, любчику!

- Ось що, мій володарю, - м’яко й ніби виправдовуючись, мовив хірург. - У мене до вас прохання. Підіть, будь ласка, нам назустріч. В ім’я науки, в ім’я прогресу! Будемо дуже вдячні...

Хотів зупинити його. Це ж я мушу дякувати. Безумовно ж, виконаю будь-яке його прохання. Та вчасно примусив себе стриматися - необхідно вдавати кібертонця...

- Дуже прошу вас від імені всього персоналу...

- Ну, викладайте, що там у вас, а то розвели теревені, - скорчив якнайсуворішу гримасу.

- Ми просимо дозволу поставити у вашій палаті ще одне ліжко. На ньому лежатиме пацієнт... Ні, ні, він вам зовсім не заважатиме.

Ну й дивак! Яка довга і дипломатична передмова до отакісінької дрібниці. Палата простора... Та й удвох все-таки веселіше. Я чоловік компанійський, не звик до самоти. Безумовно ж, згоден. Тільки до чого тут інтереси науки і прогрес? Для годиться трохи помовчав і пробурчав:

- Навіщо мені ці утиски?.. Я маю право на окрему палату, як і кожен володар...

- Маєте, аякже, маєте, - зігнувся вдвоє шеф, - але цей випадок екстраординарний. Ми не зверталися б до вас, якби не винятково цікаві наукові потреби. Я не хочу вдаватися до роз’яснень, аби не втомлювати вас. Я лише повторюю: моє прохання продиктоване високими міркуваннями... Дозвольте, дуже прошу вас, мій володарю...

- Ну, що ж, коли вже так просите...

Хірург ще довго сипав словами вдячності. Невдовзі санітари внесли в палату ліжко. На ньому щось лежало. Що саме - не розбереш, бо прикрите простирадлом. Виглядав з-під простирадла тільки шнур, що вів до апарата, схожого на звичайні радіонавушники. Санітари прилаштували мені їх до голови. Прислухався: навушники німують. Не радіо. Що ж воно таке, не хотілося сушити голову. Після вечері міцно заснув.

На світанні прокинувся в доброму гуморі. Відчував себе так, ніби з курорту щойно повернувся, а не з операційної. От тільки ці навушники для чого. І сусіда... Глянув на ліжко - простирадло так і лежить нерухомо. В голову заповзла невесела думка - чи не підкинули вони мені небіжчика? Я намагався відігнати безглузде припущення, але воно знову і знову вперто лізло в голову. Я поворушив ногами, руками, обережно сів на ліжку. Може, спробувати встати? Адже нічогісінько ніде не болить, не тривожить. Обережно опустив ноги на килим, встав. Нормально. По-моєму, хоч сьогодні можна будь з ким бігати наввипередки. Все на місці, серце працює, як добре відрегульований мотор.

Потихеньку підійшов до сусіднього ліжка і, затамувавши подих, торкнув рукою накритого простирадлом пацієнта. Ну, звичайно ж! Тверде, закостеніле тіло. Що за ідіотські жарти? І я спав поруч з мертвяком? Жах!

Але не встиг як слід перелякатися - пацієнт заворушився. Він відкинув край простирадла, і я побачив... Кого б ви думали? Себе! Жодного сумніву не могло бути. Це моя голова... Така ж лисина пиріжком, такі ж вицвілі брови... І ця ідіотська родимка на підборідді, яку давно вже слід було ліквідувати, та все якось не мав часу забігти в косметичний кабінет.

Я кліпав очима, ніяк не міг отямитись. Нарешті поборов оціпеніння й хрипло видихнув:

- Здоровенькі були!

- Здоровенькі були! - точно таким же голосом відповіли мені.

Може, то просто луна? Але ж ні - він відкривав рот.

- Хто ви такі, дозволю собі запитати?

- Грицько Халепа.

Як вам подобається цей нахабний самозванець?! Я ніколи не посідав високих постів, ніколи й гадки не мав, що у мене з’явиться двійник.

- Можливо, ви трішки переборщили. Вимушений уточнити: Грицько Халепа - це я.

- І я.

- Хм... Різні збіги трапляються. Але у мене ніколи не було ні братів, ні сестер. Отже, ви не можете бути моїм близнюком. Очевидно, ви просто однофамілець.

- Я - Грицько Халепа.

- Фоторепортер?

- Так точно!

- Національність?

- Українець.

- Соціальне походження?

- Службовець. Член Спілки журналістів.

- Одружені?

- Так точно. Дітей не маю і...

- Ну, годі! Як ви сюди потрапили?

- Бачите, виною тому моя надмірна цікавість. Я тренувався в рятівній капсулі і незчувся, як стартував. Тепер доведеться чекати, поки прибудуть наші...

Надто дивовижний збіг анкетних даних. Я збентежено мовчав, боячись, що й на всі інші запитання матиму подібні відповіді. Тим часом сусіда встав, пройшовся поволеньки по килиму і - диво та й годі! -почав робити ранкову фіззарядку. Я сам тільки-но мав намір розім’ятися, але тепер доведеться чекати, поки цей тип звільнить місце. Шнур, що тягнувся від нього до мене, заважав йому. Він відключився від мене.

Я підскочив до стіни, увімкнув світло. Он воно що! Самозванець хоч і дуже схожий на мене, але все-таки несправжній. Зліплений з штучних матеріалів. Робот. Що ж, не було в мене братів, хай хоч такий близнюк буде. Але навіщо він потрібен хірургові, місцевій науці?

“Закодуйте основні характеристики... сформуємо діючу модель”, - пригадалися слова ескулапа. Ясно. Майже ясно... Вирішили змоделювати мене, обезсмертити в ім’я науки...

Близнюк тим часом кінчив фіззарядку, увіткнув штепсель під пахву і вмостився на ліжку.

- Навіщо підключаєшся до мене?

- Справа в тому, що я - ще не зовсім ти, а тільки в основному, в найголовнішому. Скажімо, ще не знаю, кому маю симпатизувати - блондинкам чи брюнеткам, яким стравам віддавати перевагу. Ще не все ясно в біографії... Треба з’ясувати.

- І довго будеш з’ясовувати?

- Не хвилюйся. Сподіваюсь, назавтра буду точнісінькою твоєю копією.

Знизав плечима, побажав йому успіху. Почався ранковий обхід. В супроводі двох асистентів до палати завітав хірург.

- Як себе почуваєте, мій володарю? - з завченою люб’язністю звернувся до мене.

Не встиг і рота відкрити, як близнюк вже відрапортував:

- Чудово, шефе.

Я порадив йому не лізти поперед батька в пекло. Як-не-як, він тільки копія, та й то ще не зовсім точна.

- Вас не бентежить присутність сусіди?

- Біс із ним. Скажіть, коли зможу вийти з палати?

- Післязавтра, мій володарю. Не передбачається, як запевняють мої колеги, ніяких ускладнень. На все добре...

Хірург уже був біля дверей, коли близнюк знову обізвався:

- Шеф, ви не проти того, аби нам до вечері,подали чого-небудь... ну, для апетиту?

- Що, що? - блимнув очима хірург.

- Не звертайте уваги, - поспішив заспокоїти його. - Мій близнюк, видно, інколи заговорюється. На все добре!

Хірург вийшов, а я гримнув на сусіду:

- Не забувай, де перебуваємо. Не завжди можна натякати про те, що у тебе, чи то пак, - у мене на язиці. Я тут змушений прикидатись кібертонцем, а ти... тобі, певно, доведеться прикидатися роботом. Вийдемо звідси, приклеїш собі на голову антени.

Двійник аж підскочив на ліжку:

- Я? Я приклею антени?! Я маю прикидатися дурником, роботом?! Ніколи! Я - Грицько Халепа, а ти... ти можеш корчити з себе кого завгодно!

Ти тільки глянь! Ну й замашки! Чистісінький тобі я. Довелось цілу годину втовкмачувати йому наше становище. Він виявився таким же упертим, як і я. І вже, признаюсь, почав набридати мені. Що не кажіть, а бути в товаристві своєї копії не так весело... Якимсь чином все ж вдалось переконати його - не можна тут виявляти свій гонор. На чиєму возі їдеш, того й пісеньку співай.

Після гарячої суперечки ми перекинулися лише кількома незначущими фразами. Я мовчки думав про своє, але весь час мусив спрямовувати думки в певне русло- адже двійник фіксував своїми елементами, якими був, певно, набитий під зав’язку, абсолютно все. Це неабияк гнівало. Скоріше вибратися б на волю, а там якось спекаюся свого безсмертя.