Катастрофа в раю. - Лигостов Вильям - Страница 15

Обабіч алеї причаїлися замасковані віттям численні служби, допоміжні приміщення. Тільки за годину ми підкотили нарешті до головного під’їзду головної резиденції, де вишикувалось дванадцять рожевих лімузинів з фамільним гербом вождя на лобовому склі.

Два гвардійці знову перевірили наші повноваження і підняли ліфтом на дах резиденції. Під тентом напівлежав у шезлонгу Чудотворець Дванадцятий. Він куняв. Троє вродливих кібертонок обережно помахували над ним величезними віялами з індичих хвостів. Поруч стовбичив озброєний робот-гвардієць.

- Одна невеличка справа... - тихо повідомив йому Ерудит.

Той приклав палець до вуст.

- Т-с-с-с... Урочистий сніданок.

Ми завмерли за кілька кроків од вождя. Тим часом загін роботів у супроводі озброєних гвардійців підкотив величезний рожевий візок” на якому стояла півлітрова пляшка з кремовою рідиною. Шийку пляшки увінчувала звичайна гумова соска.

Охоронець взяв пляшку уважно, ознайомився з папірцем і приклеєним до неї. Потім навшпиньках підійшов до Чудотворця, роззявив йому рота і заправив туди соску. Той, не відкриваючи очей, гикнув і смачно заплямкав, як немовля, Охоронець лівою рукою тримав пляшку, а правою масажував живіт хазяїну. Тріо кібертонок упівголоса затягнуло тутешній гімн.

- Що ж то він смокче? - пошепки запитав Ерудита.

- Мовчіть. Пташине молоко...

За півгодини Ерудит наважився підступити до вождя,

- О великий і наймудріший! До вас тут один прохач. Звольте вислухати.

- Ну, що там іще? Не можете без мене й кроку ступити. Горе мені з вами, йолопами, і під час відпустки спокою нема.

- Уклінно перепрошую, - мовив боязко Ерудит, - але це питання можете вирішити тільки ви.

Вождь сердито засопів і кинув:

- Ну, паняй...

Я підступився ближче й почав викладати суть справи. Намагався підбирати якнайпростіші вирази, але, присягаюсь, вождь анічогісінько не збагнув. Він так і не розплющив очей. Може, спав. Але ж, як тільки я кінчив, обізвався:

- Казна-що... Що собі думає Кібер! Випустив з лепрозорію такого навіженого... А втім, у нас свобода слова. Можеш патякати що завгодно...

Ерудит смикнув мене за руку і ми, скориставшись паузою, подалися до сходів. Дозвіл є!

Десь на рівні другого поверху я зупинився. Через прозору стіну добре було видно круглий зал, оздоблений розкішними килимами. Посеред залу височіло широке ложе, інкрустоване коштовними камінцями. Та, звичайно, не килими, не ложе привернуло увагу. В залі водили танок чарівні кібертонки, і одна з них... Невже це вона, моя дама без імені?

- Швидше! Тут не дозволяють затримуватись! - і Ерудит потягнув мене униз.

В атомокарі ми довго мовчали. Я був приголомшений помпезністю резиденції. Поцікавився: невже Чудотворець живе один на такій території, з такою челяддю?

- Так, - підтвердив Ерудит. - Більше того - у нього дванадцять таких резиденцій. І в кожній - штат із ста двадцяти кібертонок і тисячі двохсот роботів...

...Опівдні Палац праці був переповнений. ;

Чудотворець, важко крекчучи, вмостився на почесному помості. Він перервав відпустку, щоб послухати мене.

І ось я на трибуні. Можете уявити, як хвилювався. Вперше в житті наважився публічно виголосити промову. Промову без жодної формули! Набрав у легені повітря і...

- Брати! Друзі! Хоч на хвильку перестаньте жувати, вислухайте мене. Гляньте - у мене руки і ноги, голова на плечах. Я говорю і, згодьтесь, навіть до ладу. Який же я навіжений? Я - людина. Звертаюсь до вас, як до свідомих істот, як до братів...

Жодна голова не повернулася в мій бік. Тільки одна постать ворухнулась... Так, то була моя знайома кібертонка. Вона встала з-за столу, підійшла ближче і, спершись ліктями на поміст, очікувально дивилася на мене:

- Ну, говори. Говори, любчику.

Її поява не віщувала нічого хорошого...

І до кого звертатись? І з чим? Все, що цілу ніч напихав собі в голову, миттю здиміло. Щоправда, відчував на тілі тези промови, притиснуті до живота резинкою трусів. Приготував їх про всяк випадок, але заприсягнувся не користуватись. Бачите, я зневажав промовців, які не можуть відірвати носа від тексту, які не годні зліпити докупи кілька слів. Тильки, опинившись в шкурі оратора, зрозумів, як оце важко - обійтися без шпаргалки. Особливо, коли в голові пусто, Я не міг пригадати жодного слова з тексту. Може б, і пригадав, якби там була хоч одна формула, цифра... Жодної зачіпки. Самі слова й слова. Мить була така відповідальна... Вирішив поступитися принципами, витяг з-за пояса тези. Втупився в текст.

Я читав довго. Я вичитав їм геть усе, що про них думав. Я звинувачував і застерігав. Я ганьбив і закликав. Мертва тиша, що запала в залі, надихала.

Я читав доти, поки не почулося розкотисте хропіння. Лише тоді наважився відірвати очі від папірців. Глянув у зал. Усі лежали покотом. Вождь куняв. Лише моя дама без імені стояла біля трибуни. У неї очі теж злипалися, і їй, очевидно, ледве вистачало сили стояти. Як би там не було, а слово - велика сила.

У залі з’явились роботи. Вони підбирали всіх підряд. Команда витверезника, певно, подумала, що стався поголовний перепій.

- Ну, любчику, говори, говори ще, - сонно промимрила кібертонка.

Кінчати доповідь для неї? Чи варто?

В цю мить Чудотворець розплющив очі, позіхнув:

- Усе?

- Так, - безнадійно махнув рукою у відповідь.

Вождь глянув у зал і наказав:

- Гей, роботи, припиніть... Кібертонцї не п’яні, їх приспав цей безбородий. Візьміть його і киньте у прірву. Щоб більше нікому не морочив голову. Щоб не заважав нам працювати. Хай живе моя мудрість!

Ерудит кинувся до роботів, що наближались до мене з носилками, але голос Чудотворця зупинив його:

- Назад! До мене!

Ерудит потупцяв на місці, винувато розвів руками і подався до вождя.

Далі все пішло, як по писаному, писаному в дешевому детективі. Кинули на носилки. Довго несли вузенькою стежечкою серед непролазних кущів. Вдалині - висока скеля. З неї, мабуть, і пожбурять...

Заплющив очі, мене ніби паралізувало. А може, й справді паралізувало? Ось не можу ж поворухнути на лівою рукою, ні лівою ногою.

Незабаром втратив свідомість. Втрачаючи, попрощався з життям - з дружиною, з Землею і, ніде правди діти, з прекрасною кібертонкою.

Але, виявляється, трохи поспішив... У напівзабутті, в якійсь маячні, яка тільки зрідка освітлювалась проблисками свідомості, пробув кілька годин. Повірив, що ще на цьому світі, лише тоді, коли почав відчувати правив бік тіла. Його розколював дикий біль. Обмацав себе. Ніби я. І голова на місці. Ноги залиті липкою рідиною.

Потроху розгледівся. Гойдаюсь високо над землею між стовбурів крислатих дерев. Угорі височіє скеля, виблискуючи чорним камінням в промінні призахідного сонця. Розв’язав кілька рівнянь і дійшов висновку: неминуче мусив розбитись. Верхів’я дерев, очевидно, пом’якшили удар, а потім заплутався в ліанах... Краще б їх не було! Тепер конай між землею і небом...

Знизу тхнуло розігрітою вологою землею. Запахи прілого листя дурманили. Легкий вітерець гойдав безсиле тіло - хить-хить.... Біль у тілі гострішав. Знову пітьма закрила очі, знову втратив свідомість.

Очуняв, коли сонце вже зайшло. Відразу зафіксував - лежу на купі м’якого листя. Навколо густа темрява! Тільки високо між кронами дерев поблискують зорі та зрідка виткнеться ріжок енергоблока, який править водночас і за нічне світило.

Здригнувся - хтось гладить мене, ось провів м’якою теплою долонею по щоці.

- Хто тут?

- Спокійно, спокійно, любчику... Це я.

Ага, прекрасна кібертонка... Що їй сказати? Попросити, щоб добила? Й справді - іншого виходу нема.

- Навіщо ти зняла мене? Навіщо? Все одно помру. І чим швидше, тим краще.

- Ти знову верзеш дурниці. Хто ж помирає у такому віці?

Ну, як їй втовкмачити, що люди помирають не тільки від старості.

- Я викликала роботів. Все буде гаразд. Потерпи.

Напоїла водою. Я стогнав, а вона все пестила обличчя і шепотіла: