Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 88

Вільям, який взяв мене зі собою, щоб я нотував усе важливе, посадив мене біля міноритів, де були Михаїл зі своїми людьми та інші францисканці з авіньйонського двору: адже зустріч ця не повинна була виглядати як двобій між італійцями та французами, а як диспут між поборниками францисканського правила та їхніми критиками, яких єднала здорова католицька вірність папському двору.

Поруч з Михаїлом Чезенцем сиділи брат Арнальд з Аквітанії, брат Гуґо з Новокастра і брат Вільгельм Альнвік, учасники Перуджійської капітули, а крім того — єпископ Каффи, Беренґарій Таллоні, Бонаграція з Берґамо та інші мінорити з авіньйонського двору. З протилежного боку сиділи авіньйонський бакалавр Лоренцо Декоалькон, єпископ Падуанський і Жан д'Анно, доктор богослов'я з Парижа. Поруч з Бернардом Ґі, мовчазним і далеким, сидів домініканець Жан де Бон, відомий в Італії як Джованні Дальбена. Як сказав мені Вільям, багато років тому він був інквізитором у Нарбоні, де засудив чимало беґінів та святеників; але оскільки він звинуватив у єресі тих, хто проповідував убогість Христа, проти нього виступив Беренґарій Таллоні, лектор в одному з тамтешніх монастирів, який заапелював до Папи. Тоді ще Йоан не мав певності щодо цього питання і покликав обох до свого двору на дискусію, яка, однак, ні до чого не привела. А невдовзі францисканці на Перуджійській капітулі зайняли позицію, про яку я вже говорив. Крім них, з авіньйонського боку були ще інші люди, серед яких єпископ Альборейський. Засідання відкрив Аббон, який вирішив, що доцільно буде підсумувати недавні події. Він нагадав, що року Божого 1322-го генеральна капітула братів-міноритів, зібравшись в Перуджі під орудою Михаїла з Чезени, після зрілого і ретельного обговорення ствердила, що Христос, даючи взірець досконалого життя, і апостоли, достосовуючись до Його навчання, ніколи не володіли спільно жодною річчю ні як власники, ні як ленники, і що істина ся є предметом здорової католицької віри, як се підтверджує чимало цитат з канонічних книг. Тому хвалигідною і святою є відмова від власності на всі речі, адже сього правила святості дотримувалися перші засновники діяльної церкви. Істину цю підтримав ще 1312 року В'єнський собор, і сам Папа Йоан у 1317 році у своїй конституції про статус менших братів, яка починається словами Quorandam exigit [253], визнав рішення того собору святобливими, тверезими, ґрунтовними і зрілими. Тому Перуджійська капітула, міркуючи, що положення, яке завжди схвалював апостольський престол, слід завжди вважати прийнятним і ні в чому від нього не відступати, просто ще раз підтвердила це соборне рішення, скріпивши його підписами таких славетних богословів, як брат Вільям з Англії, брат Генріх з Германії, брат Арнальд з Аквітанії, провінціали та настоятелі; це підтвердили також брат Николай, настоятель з Франції, брат Вільгельм Блок, бакалавр, генеральний настоятель і чотири провінціали, брат Тома з Болоньї, брат Петро з провінції святого Франциска, брат Фернанд з Кастелло і брат Симон з Турена. Одначе, додав Аббон, наступного року Папа видав декреталію Ad conditorem canonum [254], проти якої виступив брат Бонаграція з Берґамо, вважаючи її шкідливою для інтересів його чину. Тоді Папа звелів зняти цю декреталію з дверей головної авіньйонської церкви, де вона висіла, і виправив її в кількох пунктах. Але насправді він зробив її ще суворішою, адже безпосереднім наслідком цього було ув'язнення брата Бонаграції, яке тривало рік. Суворість понтифіка не залишала жодних сумнівів, і того ж року він видав сумнозвісну Cum inter nonnullos [255], яка остаточно засудила тези Перуджійської капітули.

Тут, увічливо перебивши Аббона, взяв слово кардинал Бертранд і сказав, що не треба забувати, наскільки ускладнило становище і роздратувало Папу втручання Людовіка Баварського в 1324 році, коли той виступив із Захсенгавзенською заявою, де ні з того ні з сього підтвердив Перуджійські тези (бо геть не зрозуміло, зауважив Бертранд з тонкою посмішкою, чому це імператор з таким запалом обстоює убогість, якої сам зовсім не дотримується) і таким чином протиставився нашому мосьпанові Папі, називаючи його inimicus pacis [256], звинувачуючи, що той прагне розбрату та незгоди, і називаючи його не просто єретиком, а єресіархом.

«Не зовсім так було», — спробував було заступитися Аббон.

«По суті, все було саме так», — сухо сказав Бертранд. І додав, що якраз тому мосьпан Папа, аби дати відсіч недоречному втручанню імператора, був змушений видати декреталію Quia quorundam [257]і суворо наказав Михаїлові з Чезени предстати перед його очима. Михаїл надіслав листи з вибаченнями, назвавшись недужим, в чому ніхто не сумнівався, і прислав замість себе брата Джованні Фіданцу і брата Уміле Кустодіо з Перуджі. Але сталося так, сказав кардинал, що перуджійські ґвельфи донесли Папі, що Михаїл зовсім не недужий і що він підтримує стосунки з Людовіком Баварським. У кожному разі, що було, то було, а тепер брат Михаїл виглядає чудово і погідно, а отже його чекають в Авіньйоні. Зрештою ліпше буде, визнав кардинал, заздалегідь з'ясувати в присутності розсудливих людей з обох боків — як це вони зараз і роблять, — що хоче Михаїл сказати Папі, адже всі були зацікавлені в тому, аби не ускладнювати становища і по-братньому залагодити спір, якого в жодному разі не має бути між люблячим отцем і його відданими дітьми, і що діятриба ся досі розгоралася лише з причини втручання світських людей, чи то цісарів, а чи їх намісників, які не мають жодного стосунку до питань Святої Матері Церкви.

Тоді втрутився Аббон і сказав, що хоч він священнослужитель і абат ордену, якому церква багато чим зобов'язана (по обидва боки півкола пробіг шанобливий і благоговійний шепіт), одначе він не вважає, що імператор має залишатись поза цими питаннями через цілу низку причин, які згодом викладе Вільям з Баскервіля. Але, вів далі Аббон, буде слушно, якщо перша частина обговорення розгортатиметься між посланцями Папи і представниками тих синів святого Франциска, які самим фактом своєї присутності на цій зустрічі показали себе відданими синами понтифіка. І тоді запросив брата Михаїла або призначену ним особу викласти те, що він має намір твердити в Авіньйоні.

Михаїл сказав, що, на превелику його радість і зворушення, цього ранку між ними є Убертин з Казале, якого сам Папа 1322 року просив укласти обгрунтовану доповідь з питання про убожество. І саме Убертин, з властивою йому і відомою всім ясністю, ерудицією і пристрасною вірою, зможе найкраще підсумувати головні моменти вчення, яке стало непорушною основою позиції францисканського чину.

Убертин підвівся, і тільки-но він почав промовляти, як я зрозумів, чому він викликав такий захват і як проповідник, і як придворний. Своїми пристрасними жестами, медоточивим голосом, чарівною усмішкою, ясними і послідовними міркуваннями він прив'язував до себе слухачів на весь час своєї промови. Він розпочав з вельми вченого розгляду міркувань на підтримку перуджійських тез. Він сказав, що насамперед слід визнати, що Христос і його апостоли перебували у подвійному стані, бо були передовсім прелатами церкви Нового Завіту, а тому, з огляду на їхню владу розподіляти, посідали дібра, які мали роздавати убогим і служителям церкви, як написано у четвертому розділі Діянь апостолів, і щодо цього ніхто не сумнівається. Але, з другого боку, Христа з апостолами слід розглядати також як окремих осіб, які є підвалиною всякої духовної досконалості і взірцем зневаги до всього мирського. І з цього приводу можна виділити два способи посідання, одним з яких є цивільний, мирський спосіб, що його імперські закони визначають словами in bonis nostris [258], адже нашими звуться ті дібра, які є в нашій опіці і повернення яких, у разі якщо їх нам забрано, ми маємо право вимагати. Тому одна річ — захищати у цивільній і мирській площині свою власність від того, хто хоче її в нас забрати, звернувшись до призначеного цісарем судді (і говорити, буцім Христос з апостолами володіли чимось у цей спосіб, є твердженням єретичним, адже, як сказано у п'ятому розділі Матея, хто хоче позиватися з тобою і взяти з тебе одежу, лиши йому і плащ, не інакше сказано і в Луки, в шостому розділі, де Христос віддаляє від себе всяке панування і владарювання, зобов'язуючи до цього ж своїх апостолів, а крім того, це підтверджено у Матея, розділ чотирнадцятий, де Петро каже Господеві, що вони покинули все, щоб піти за Ним); але інша річ — дочасне володіння речами для здійснення спільної братньої любові, і саме в такий спосіб Христос і його апостоли воістину володіли благами за природним законом, що його дехто називає jus poli, себто закон небес, адже він спрямований на підтримання природи, що без жодного людського втручання є суголосним праведному законові; на противагу jus fori [259], який є законом, заснованим на домовленості між людьми. У давнину, ще до першого їх розподілу, ці речі були такими, яким тепер є те, що нікому окремо не належить і чим може користуватися кожен, хто це візьме, і вони були у певному сенсі спільними для всіх людей; лиш після гріхопадіння наші прабатьки стали ділити речі за власністю, і відтоді почалося мирське володіння, як ми його бачимо нині. Але Христос з апостолами володіли речами першим способом, і саме таким способом посідали вони одежу, хліб та рибу, і, як каже Павло у першому посланні до Тимотея, маючи поживу та одежу, цим будемо вдоволені [260]. Тому речі сі Христос з його учнями мав не у володінні, а в користуванні, і се ніяк не зачіпає їх абсолютної убогості. Що вже був визнав Папа Никола II у декреталії Exiit qui seminat [261].